Тисяча доріг

ПРИХІД БОЛЬШЕВИКІВ

Першу появу Червоної армії село зустріло з турботною непевністю. Люди не виходили на дорогу, тільки з подвір'їв та вікон приглядалися танковій частині, що просувалася зі сходу попри нашу хату шляхом з Кам'янки Бузької на Куровичі.

Танки затрималися на роздоріжжі біля пам'ятника Свободи. Політрук військової частини, сконтактувавшись з сільською управою, скликав мітинг. Коли вже назбиралось доволі людей, він, ставши біля пам'ятника, став викрикувати напівне-зрозумілою нам російською мовою про те, що доблесна Червона армія прийшла визволити нас з польського капіталістичного ярма. Погорлав політрук, і танки з непривітними солдатами посунули далі, ще довго залишаючи за собою зловісний гул. Люди розходились по домах сумовиті, й надія на краще майбуття, яка світилася в їхніх очах на початку війни, тепер згасала.

Хоч мені ще не сповнилось чотирнадцяти років, всі ті карколомні зміни я вже сприймала, як доросла людина. Події приспішували наше духове визрівання. Я вже розуміла, в якій ситуації опинилася моя батьківщина та які у нас шанси на визволення. Польща не існувала, і за нею ми не жаліли, але большевицька окупація ще й цієї частини України загрожувала не меншим, а ще більшим лихом. Я вже чула про великий голод у 1933 році, що виморив Україну, про червоний терор, жертвами якого впали мільйони селян та інтелігентів. Ще залишалась надія на те, що большевицька окупація тимчасова, війна фактично не закінчена і тим самим здобуття неза-лежности залишається реальною можливістю. Треба нам лиш вичекати та пристосуватись на деякий час до зміненої системи. А я повинна далі здобувати освіту. Тож, коли восени відкрили школи, я виїхала до Львова на навчання в Академічній гімназії.

Насторожено й нерадо входив Львів у нові обставини життя. Усюди відчувалась атмосфера тимчасовости, люди вичікували змін, не всі хотіли, проте, однакових змін. У новоство-рених анекдотах про совєтську владу поляки потішали себе, що "сікорки" скоро прилетять, - очікували визволення армією генерала Сікорського.

За новим порядком, гімназіям були відібрані їхні назви й усі зведено під один знаменник "середніх шкіл" з окремим порядковим числом для кожної. Нашій Академічній випала честь мати число один. Напливало щораз більше радянських учителів, які помалу замінювали дотеперішніх професорів, а також уводили нову програму навчання.

Назверх я почала наче звикати до життя у великому місті, але насправді не переставала тужити за селом і рахувала дні, коли поїду додому. З моїх одноклясниць найближче заприязнилася з Олею Зеленюк, однією з найкращих учениць у клясі. Середнього зросту, брюнетка, тендітної будови, з грубими окулярами на очах, вона не вирізнялася красою, але притягала мене теплом вдумливих карих очей. Батьки її були кам'яничними сторожами, і вся сім'я з шести осіб тіснилася в одній кімнаті, поки через деякий час не вистаралась другої, теж невеличкої сусідньої кімнати. У Львові вже відчувалась нестача харчів, і їм, типовим міським пролетарям, які не мали родини на селі, доводилось дуже важко.

Ми жили в сусідстві, ішли разом до школи, а вечорами ходили по книжки до міської бібліотеки. Як звичайно, по дорозі заводили розмови про всяку всячину, насамперед про хлопців у школі, але дуже часто ті наші розмови мали серйозний характер. До нас ще не вдерлась атмосфера недовіри й донощицтва, така питома в совєтській системі, і ми відверто критикували заводжувані новим окупантом порядки. Так же сміливо обговорювали прочитані книжки, які випозичали в бібліотеці, і по-юначому гаряче захоплювались героями історичних оповідань. Незабаром совєтська цензура склясифікувала таку літературу "контрреволюційною" й усунула з бібліотек, але, поки це сталося, ми зачитувалися ними. Деколи Оля позичала мені книжки з власної бібліотеки, між якими була одна під назвою Галина, автора не пригадую. Це було насичене драматизмом оповідання про молоду учасницю протиболь-шевицької підпільної організації. Щоб урятувати друзів з кігтів чекістів, вона не пожаліла своєї дівочої чести, а коли не знайшла іншого виходу, то віддала й життя.

У пам'яті закарбувався листопадовий вечір, слабо освітлена алея Єзуїтського парку, якою ми поверталися з бібліотеки... Усе запам'яталось, навіть шерех сухого листя під ногами перехожих. Вечір бо цей накреслив напрям мого життя. На тій алеї з'явилась перед очима фата моргана. Я вся була під враженням прочитаної Галини, вона й у школі не сходила мені з думки, снилася ночами. Звірилася про це Олі. Потім попросила:

- Порадь, що могла б я робити і чим послужити своєму народові?

Вона помовчала і вiдкаказала:

- Поки щось робити, треба наперед пізнати його, народ. Є такі гуртки, в яких вивчають правдиву, не фальшовану, як у школі, історію України.

- Як мені їх знайти? - наполягала я.

- Хочеш - поможу тобі. Будемо вивчати історію, а далі сама побачиш.

Відтоді ми регулярно проводили раз на тиждень вишкіль-ні сходини. Взявшись під руки, бродили вулицями міста, де під брязкіт трамваїв я переповідала їй завчений матеріял з історії України. Деколи вона розповідала мені про Організацію Українських Націоналістів, про УВО, але тоді мені навіть на думку не спадало, що мій вишкіл мав якийсь стосунок до тих організацій. Аж поки одного вечора, коли ми проходжувались горішньою Городецькою, я вперше почула від Ольги суворе: "Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї". Вона вручила мені до вивчення "Декалог", написаний її рукою на аркушику.

- Тепер ти в Юнацтві ОУН. Затям собі твердо: нікому не смієш про це звіритися.

Дуже важко в чотирнадцять років життя носити велику таємницю в душі. Вона розчавлювала мене неспівмірним на мій вік зобов'язанням, і мені до болю хотілось поділитися нею з найближчою людиною, з мамою. Але я пам'ятала: не смієш сказати нікому.

Тепер мій вишкіл поширився на інші ділянки українознавства. Крім історії, вивчала географію України в її етнографічних межах і літературу, передовсім твори, заборонені со-вєтським режимом. Тоді я вперше ознайомилася з творами Миколи Хвильового, прочитала його Вальдшнепи. Зважаючи на призначену їм ролю, вишколи повинні були проводитись під, сказати б, патріотичним прожектором. Доля, однак, післала мені Олю, непересічну молоду людину, яка інтелектуальним рівнем і начитаністю, а також глибокодумністю випередила багатьох своїх ровесниць. Кожного разу, після перевірки проробленого матеріялу, ми дискутували над завченим. Саме тоді, під час розгляду і опрацювання матеріялу, в Ольги спалахувала іскра оригінальности враз із допитливістю дослідника. Пізніше я мала старших віком вишкільниць, з більшим, як в Ольги, досвідом, але в моїй пам'яті її образ не потьмянів, вона назавжди посіла в ній своє місце.

Моє покоління наполегливо шукало відповіді на питання про причини нашої бездержавности. Нам важко було зрозуміти, чому по стількох героїчних змаганнях, бунтах і революціях ми не створили й не закріпили державної структури. В чому крилося лихо, чого нам бракувало? Власне цьому питанню присвячували багато часу на наших юнацьких вишколах. Самопізнання зміцнювало патріотизм, але воно також вигострювало свідомість нашого рабського статусу, твердо втоптаного в історію, яку залишили нам у спадок батьки, діди і прадіди.

Особливо дошкульно ми сприймали поразку недавніх визвольних змагань під час Першої світової війни і не могли простити батькам того, що воля виховзнулась їм з рук. У такому наставленні були готові приєднатися до Юнацтва ОУН, яке плекало почуття гідности й себевартости: "Будь гордий з того, що ти спадкоємець боротьби за славу Володимирового тризуба". При наборі до Юнацтва клясова приналежність кандидата не відігравала жодної ролі. Головну увагу зверталося на характер юнака, його поведінку й також на те, як він навчавсь у школі, тобто на його здібності.

Через деякий час мене перебрала від Ольги учениця вищих клясів, Нуся Стецько, під псевдом Сіра. Опісля мені стало відомо, що Нуся була провідницею Юначок на середню школу ч. 1. Вона далі вела зі мною вишкіл українознавства й рівночасно провела організаційний вишкіл, щоб запізнати мене із завданнями і програмою Організації Українських Націоналістів. Всі ці знання мали скріпити нас духово і підготувати до боротьби за незалежність. Програма й вимоги, що їх ставлено до юнака, зроджували у мені конфліктні почуття. Я подивляла тих, що здатні дотримати всіх норм, і сумнівалася, чи мені, з боязкою вдачею, справді місце серед тих обранців.

Нуся провадила вишколи цікаво, знала матеріял майже напам'ять. З її слів так і променіли віра у правоту боротьби, позитивізм та ентузіязм. Нуся накульгувала на одну ногу. Я ніколи не питала про причину її інвалідности, однак чомусь мені здавалося, що оця особиста трагедія чи нещастя лиш посилювали її віддану працю в підпіллі. Через те жаліла її в душі. Попри заангажування в Юнацтві, ми мали ще й товариське життя, тоді як Нуся присвячувала всі вечори й неділі сходинам з юначками. Із засвоюванням літератури я не мала труду, одначе, коли доходило до практичних вправ, коли треба було виготовити схему розміщення якоїсь споруди або розвідати, скільки затруднено робітників у якійсь там фабриці, мені бракувало винахідливости і я слабо виконувала такі завдання.

1940 рік нагрянув тріскучими морозами. Голодні львів'яни ночами вистоювали в довгих чергах за харчами й часто повертались додому з порожніми руками. Пограбоване надто високими державними поставками, село не в силі було підмогти місту. Вичерпався старий запас палива, і до голоду долучився ще й холод. Не маючи чим опалювати, у Львові позамикали школи, і молодь, що понаїжджала з сіл, вернулася додому. Тим часом у Задвір'ї вже зорганізовано повну середню школу, в якій ті, що повернулись зі Львова, закінчили наш шкільний рік.

Цей перший рік навчання під большевицькою окупацією позначений хаотичністю, особливо наочною в новозорганізо-ваних школах на провінції. На мої настирливі прохання, батьки врешті погодились на те, щоб я повернулася до Львова. Тож на наступний шкільний рік я пішла до середньої школи ч. 5, колишньої гімназії "Рідної Школи". Тим разом замешкала в гуртожитку на вул. Охоронок. Після здач поставок батькам не під силу було забезпечити мене, як раніше, приватною квартирою. В цім гуртожитку до війни жили польські дівчата з багатих родин, які відвідували польську приватну дівочу гімназію Уршулянок, що приміщувалася в тім же будинку. Тепер у гуртожитку назбиралось з кількох середніх шкіл дівчат різної національности - українок, польок та жидівок - біженців з корінної Польщі, яку окупувала нацистська Німеччина. Однією з них була Ніна Ґраєвська, батько якої до війни практикував як дантист у Варшаві. її родина втекла від німців на Волинь і поселилася в Дубні, де батько далі вів свою практику. Я заприязнилась з Ніною і часто вслухалася в її розповіді про минуле блискуче життя у Варшаві. Тоді залюбки наспівувала собі стиха завчені від неї романси:

Жила зі мною в одній кімнаті також моя одноклясниця Наталка Козакевич із Бібрки. Я з нею тісно заприязнилась, вона ввела мене в коло свого товариства, і ми всюди ходили разом. Наталка була старша за мене на два роки, низького зросту, з гарним клясичним обличчям, але надто повновида. Вік, повнота й поважна вдача надавали їй незаперечного авторитету між товаришками, одначе з тієї ж причини не мала вона багато успіхів у чоловічому товаристві.

Ми часто збирались у помешканні нашої подруги Люби Старки. Туди заходили також Льоня Сеник, Мирон Літинський, Славко Ґоть, Роман Куницький та ще дехто, товариші Любиного брата Богдана, студента першого року медичного факультету. Тепер, однак, Люба жила лише з матір'ю, привітною інтелігентною панею, яка по-материнськи ставилась до нас усіх. По смерті батька та з приходом большевиків їхнє матеріяльне становище стало дуже важке. До того ж зазнали вони великого горя, яке ще більше поглибило родинну трагедію.

Ледве минув рік большевицької окупації, як НКВД взялось виарештовувати національно свідомий елемент, не поминаючи навіть середиьошкільної молоді. Вже в першій навалі арештів ув'язнено Любиного брата Богдана, враз із Богданом Куницьким, братом Романа. Арештований був також Славко Сенів, старший син о. Сенева, та багато інших. Скорбна мати Богдана, сама недоїдаючи, роздобувала де тільки могла харчі та одяг для сина і вистоювала морозними днями під тюрмою, щоб подати йому передачу.

Харчування по гуртожитках було дуже вбоге. Ті, що жили ближче до Львова, їхали додому суботами по харчі. Любила я ті суботні поїздки, коли на Підзамчю збиралися гуртом студенти і, забуваючи, що напівголодні, жваво перемовлялися, закохувались, співали. Поїзди завжди опізнювалися, тож такі чекання перетворювались, можна сказати, у вечірки. Якщо були сильні морози, декотрийсь зі студентів ухитрявся роздобути плящину самогону, і хлопці тягнули по черзі ковток, а хто й два, при тому визначуючи пальцем на плящині належну порцію. Однак не палець, а смак вирішував мірку. На станції в селі вичікували мене подруги. Приїжджала ввечері, коли вже розносилось з гучномовців на все село: "... А все через очі, коби я їх мав..." Це вигравали червоноармійці, розташовані в поміщицькому дворі, і до клюбу сходилася молодь на танці. Тим часом НКВД вже і в селі арештувало трьох порядних людей, вивезено на Сибір польських колоністів і ширились зловісні поголоски про готування нових депортацій.

"Ходи до клюбу, потанцюємо, - заохочує Дануся. Вона ретельно зустрічає мене на станції. - Ходи, Славко Хома запитував про тебе". Я б рада піти, як вчула у клюбі музику, ноги самі малощо не скачуть, але мушу хоч заглянути додому й залишити торбу з брудною білизною. Зайшла в хату і вже готова йти з подругами, але мама не пускає. Нарікає: вже біжиш... ні, ти наперед повечеряй, глянь, як змарніла, тільки очі на лиці залишились. Я вечеряла поспіхом і чимскоріш до клюбу. А там, під звуки вальсів, танго і фокстротів, не зчу-валась, як наближалася північ. Ані Наталці, ані моїй провідниці Сірій ніколи не признавалась у своїх "диверсіях" на селі. То ж уже був час масових арештувань та вивозів на Сибір. Дехто з наших друзів, як Славко Котович, кинув університетські студії та пішов у підпілля. Без досвіду й заправи до такого життя, їм доводилось дуже важко, часто треба було переховуватися в лісах. Час від часу вони з'являлись у Львові, ви марнілі, виснажені, з відмороженими пальцями. Ми дуже їм співчували, полагоджували закупки та помагали чим лиш могли.

Мене, очевидно, трохи щипала совість за мої суботні танці, але я по своїй природі нездатна була захоплюватися культом терпіння і самовідречення, коли вони не давали плодів. Тому не поділяла переконання, що коли відмовлюся від танців і буду постити весь день в річницю смерти Біласа і Дани-лишина, то тим наближу визволення мого народу. Зате Наталка дуже вірила в пов'язаність посту з Україною і строго наглядала, чи додержую його чесно. їй не шкодило попостити, навіть помагало, а мені вже сполудні чорні кола з'являлись в очах і я ставала непридатною ні до науки, ні для України. Вже пізніше, коли опинилась у лісових бункерах, з насолодою згадувала ті украдені перші кроки молодости і вдячна була долі за крихітки чарівного світу, в який вводили мене тоді музика і ритм танцю. Не пройшло й восьми років, як не стало серед живих майже всіх тих, з ким витанцьовувала в клюбі. Загинули в рядах УПА і підпільної ОУН, і могили їхні розкидані по всій околиці.

Виїжджаючи додому, я часто брала з собою підпільну літературу до вивчення. В хаті вкладала її 'в шкільний підручник і удавала, що вивчаю шкільне завдання. Саме в таку пору зайшли одного разу подруги й потягли мене в село. Я з поспіху кинула книжку до шухляди у столі та пішла з дівчатами. Під час моєї відсутности мамі треба було заглянути за чимось до шухляди. Запримітивши листки, що виглядали з книжки, вона зацікавилася, пробігла по них очима і". завмерла в шоку. Коли я повернулася, мама і тато вже чекали на мене. Повели в іншу кімнату і, причинивши двері, виклали на стіл мою підпільну літературу. Як на жарт, це були засади конспірації, що крились під невинним заголовком "Пашні буряки". Тикаючи пальцем в "буряки", почала мати: "Бійся Бога, до чого ти берешся?! Спали це зараз, знищ усе, щоб його в хаті не було. Чи ти здуріла, чи здаєш собі справу, до чого взялася???" Тоді тато: "Нехай це роблять старші, розумніші, не твого віку. Ти ж бачиш, що НКВД виарештовує людей, на Сибір вивозить. Залиш це і не шукай собі і всій родині біди".

Бувають у житті ситуації, коли треба кермуватись лише голосом серця, відкинути завчені мудрості. Мої батьки не тільки мене любили, а й завжди були зі мною правдиві. У цьому критичному моменті я, просто кажучи, не мала серця застосовувати супроти них конспірації й вимотуватись неправдою.

- Якщо б ви, тату, під час Визвольних змагань були вибороли Україну, тоді мені не треба було б ховатись з ось такою літературою. Ми жили б уже у своїй державі, і нас не арештували б усі, хто прийде на нашу землю.

Тато не сподівався такого й розгубився від моїх слів. За хвилю махнув рукою: "Вже як до чогось берешся, то роби розумно, з головою на карку. Але чого в твоїх роках можна розумного сподіватися? Ти ось порозкидала папери по шухляді й забралася з хати. Ану ж би був трус?"

Мама зовсім не була вдоволена таким оборотом справи. Вона все ще намагалася переконати мене в страшній небезпеці, яку потягає за собою моє заанґажування в ОУН, поки не стало їй ясно, що цим разом не матиме успіху. Я так і відчула, коли мама усвідомила це: уважно глянула мені в вічі та довго затримала зір, наче побачила перед собою не мене, а нову, досі не знану їй людину.

З того часу батьки ніколи більше не відмовляли мене від участи в підпільній боротьбі, не дорікали, а навпаки, як треба було - помагали. Але відтоді постійна журба та тривога за мою долю, а через мене й долю усієї родини, густими хмарами сповила їхнє життя.