Хованки з хижаком

Розділ 1 1989

З лісом було щось не так. Інших слів Келсі дібрати не могла. Щось просто було негаразд. Вона вглядалась у напрямку в якому зник Тревор, вагаючись, податися їй за ним услід чи лишитись біля крихітного червоного намету й зачекати, доки він сходить у туалет.

Якби вона зізналась, що злякалася, його б це насмішило. Тому Келсі запорпалася у своєму наплічнику, шукаючи рулон туалетного паперу, який прихопила у вбиральні на автозаправці «Коноко» за тридцять миль звідси. Він лежав, обплутаний шнурами «Вокмена», над касетами, які Тревор записав для неї ще в Бостонському коледжі.

Тревор був худорлявим та довготелесим студентом факультету журналістики з кучмою чорного волосся, яке постійно спадало на очі. Вони зустрілися на вечірці поза кампусом, і їх поєднало захоплення проґ-роком та настільними іграми. Першого ж спільного вечора у нього в гуртожитку вони слухали «Tubular Bells»[1], грали в «Стратеґо» й пили дешеве вино. Вона вже тоді була певна, що закохалася, проте вирішила зачекати два місяці, перш ніж зізнатися.

Її батьки його ненавиділи. Батька, директора банку, тіпало від самих лише слів «студент факультету журналістики», а мати й досі не відійшла від свого першого студентського шлюбу. Вони сприймали Тревора лише як чергову інтрижку. Десь як партнера Келсі по шкільному випускному, не більше.

Батьки Тревора були розлучені й мешкали за кордоном. Він обмежив спілкування з ними, як і Келсі зі своїми згодом. Коли під час літніх канікул він запропонував помандрувати країною пішки, вона без вагань погодилася. Аби стати ще більш незалежною від батьків, вона повідомила їм лише, що на канікули додому не повертатиметься. Голосові повідомлення, які вони надсилали їй на гуртожитський номер телефону, ігнорувалися. До біса.

Це було два тижні й тисячу миль тому. А тепер Келсі вглядалася в темно-синій ліс і думала, що краще було би повернутись додому і спробувати вмовити батьків прийняти Тревора. Мандрівка видалась нівроку, переважно. Та іноді Треворів темперамент давався взнаки: вона все боялася зробити щось таке, від чого він знову закотив би очі й почав скаржитися, мовляв, наскільки ж їй бракує найпростіших похідних навичок.

— Треве? — вигукнула Келсі, рушивши вниз стежиною, на якій бачила його востаннє.

Тиша.

— Сонце, ти прихопив туалетку? Я взяла тобі рулончик...

Вона пройшла з десяток ярдів, озирнулася впевнитись, що намет усе ще в полі зору, і поволі рушила далі.

Ліс занурювався з дня в ніч. Тріскотіли цвіркуни, і якась велетенська темна птаха — сова? — пролетіла над головою, прямуючи додому чи кудись-інде.

Її ще досі трусило після їхнього походу в Аппалачі: тоді вона побачила у присмерковому небі велику зграю чорних пташок і вказала на них Треворові. Їх була сила-силенна. Задерши голову, вона з острахом стежила, як чорні цятки рояться і зникають за деревами.

— Крихітко, то кажани, — пояснив він.

— Кажани?

— Так. Тут, певно, поруч велика печера.

— Круто, — відповіла вона, намагаючись звучати якомога переконливіше. Тієї ночі дівчина взагалі не спала. Від кожного поруху тіні на стіні намету по спині пробігав холодок.

Але то були дитячі забавки порівняно з тим, що вона відчувала зараз.

Келсі дісталася місця, де мав бути хлопець. Колоди сходились там літерою V, формуючи природний бар’єр, де навіть вона почувалася дещо затишніше.

Але Тревора там не було.

Може, він повернувся іншим шляхом?

Вона саме розверталася глянути, аж раптом помітила вицвілу шкіру хлопцевого похідного черевика. Дівчина опустилася навколішки й підняла його.

Черевик стирчав під коренем, ніби застряг і зіскочив з ноги. От тільки самого Тревора поруч не було. Його не було ніде.

— Треве? — приглушено погукала вона. Була надто налякана, щоб підвищувати голос.

Дерева все темнішали, сутінки згасали. Келсі вирішила повернутися до намету, силкуючись уявити, ніби Тревор, усміхнений, уже чекає там. Вона взяла черевика й попрямувала до їхнього табору.

На якусь мить Келсі запанікувала, бо не одразу побачила намет, та що більше наближалася, то виразніше червона тканина проступала крізь сутінки. Але її хлопця досі ані сліду.

— Сонце? — гукнула вона.

Якось він навмисно її налякав, за що тієї ночі лишився без сексу. Дівчина була певна, що урок він засвоїв, проте зараз щиро сподівалася, що це черговий жарт.

Келсі поклала черевик перед наметом і засумнівалася: лізти всередину чи почекати тут і розпалити багаття.

І вирішила розпалити багаття.

Щойно вона присіла біля маленького кола з каменів, щоб підпалити сухе листя, помітила пеньок, якого раніше не було. По пояс заввишки й чорний, як сама ніч, він стояв поміж двох ялиць, там, де, вона готова була заприсягтися, ще мить тому було порожньо.

Їй перехопило дух, вона поспіхом глянула ліворуч, а потім праворуч, аби впевнитись, що їй не привиділось. Коли знову повернулась у бік пенька, його вже не було.

Ліс рухався.

І раптовим разючим рухом на неї, здавалось, із темряви вискочила тінь.

Уже за мить Келсі лежала на спині, неспроможна продихнути від непідйомної ваги. Щось стояло у неї на грудях.

Пальцями вона відчувала товсту, грубу шерсть, як на материних пензлях. Пахло міддю і протухлістю.

У неї перед обличчям майнули кігті, та вона не зрозуміла, що відбувається, доки за кілька секунд не відчула, як по холодній шкірі живота стікає її тепла кров.

Тревор розповідав, що в цих лісах водяться ведмеді та пуми. Келсі гадки не мала, що на неї напало. Але, заціпеніло лежачи й стікаючи кров’ю, одне вона знала напевно — що ніколи не чула про тварину, яка ранить тебе, а потім просто сидить поруч, споглядаючи, як тебе покидає життя.