Хованки з хижаком

Розділ 25 Гудзон-Крик

Гудзон-Крик — це ряди занедбаних будівель по обидва боки від шосе, що чіпляються до дороги, мов молюски до гнилої пристані. Якби це була екосистема, я б сказав, що вона на межі занепаду.

Знаки «Продається» стирчать на ділянках землі з напівзруйнованими будинками, які виглядають так, ніби двоногих мешканців у них не було роками.

Подекуди я помічаю ознаки життя. Оббиті алюмінієм трейлери, вкриті вицвілою фарбою, з одягом, що сохне поруч на мотузках. Хтось там таки живе, якщо, звісно, це можна назвати життям.

Під час своїх подорожей я надивився на злидні. Не всілякі злидні випромінюють відчай. Я бував у гетто, де ночами вимикається світло, але не стихає жива музика. Я відвідував такі нетрі, де нова пара взуття — така сама рідкість, як автомобіль «Тесла», та все ж люди носять домоткане вбрання, яскравішого за яке я в житті не бачив.

Гудзон-Крик не такий. Тут немає нових будівель. Жодних ознак того, що це місто прагне вижити.

Єдине, що не розвалюється — це нові блискучі автомобілі, які я подекуди бачу на зарослих бур’янами під’їзних доріжках.

У цих людей проблеми з пріоритетами.

Чи ні?

Ви би вкладали кошти у благоустрій, якби знали, що вартість вашої землі падатиме й далі? Може, краще витратитися на рятувальну капсулу зі шкіряними сидіннями та аудіосистемою з Bluetooth?

Мені ніколи не зрозуміти, звідки люди беруть гроші на шикарні позашляховики та корвети.

Гадаю, річ завжди в якійсь комерції. Колись дуже давно Гудзон-Крик, можливо, був шахтарським містечком або важливим залізничним вузлом.

А тепер? Це лише місцина між пунктом А та пунктом Б.

Усе ж, згідно з фіолетовим слідом, який видала МААТ, існує висока ймовірність, що убивця тут бував. Неодноразово. Він проїжджав цим самим шосе й визирав із вікна на ті ж самі занехаяні будинки, на які зараз дивлюся я.

Може, він вирішив, що ця місцина достатньо занедбана, щоб стати його мисливськими угіддями?

Місто, в якому зупинилася Джуніпер, було Гудзон-Криком менших масштабів. На мотелі, де вона зупинялась, висить вицвіла неонова вивіска, а одна зі стін оббита голою фанерою. Автомайстерня «Брайсонз» — звалище, яке дає власнику заробіток лише тому, що він знає, як замінювати шини й мастило.

Мене безуспішно намагається обігнати вантажівка, позаяк я ледве повзу, роззираючись навколо. Я натискаю на педаль газу і прямую туди, де, якщо вірити GPS, розташований центр Г’удзон-Крика.

Дорогою я минаю єдину на багато миль нову будівлю. Це величезна станція технічного обслуговування для далекобійників. Поруч тулиться закусочна зі стоянкою, повною машин.

До мерії, певно, їхати ще з милю, та це точно центр усього живого в місті.

Коли я шукаю відповідей як біолог, нескладно зрозуміти, з чого починати. Я можу зателефонувати до офісу Служби рибних ресурсів та диких тварин або ж до Фермерського бюро.

За кордоном я починаю з кафедри біології найбільшого університету, а тоді використовую мережу знайомств, доки не знаходжу людину, якій щось відомо про деревних щурів або ж про певний вид квіткових рослин.

Якби я був поліціянтом, то, певно, просто подався б до найближчого відділку та поговорив би зі слідчим.

Проте після того як мене щойно випхали з одного поліційного відділку, я не надто охочий потикатися до іншого.

Однак є ще одне джерело, до якого я звертаюся у чужих країнах, де місцеві не довіряють іноземцям.

Воно ніколи мене не підводило. Щоб його знайти, GPS не потрібен: достатньо просто спостерігати. Я впевнений, що навіть у такому жалюгідному місці, як Гудзон-Крик, знайду його.

І справді: ось я бачу хрест поруч із маленькою церквою. На стоянці припаркований старенький «Форд Фокус».

У будь-якій країні, у будь-якому містечку, де б я не бував, неважливо, як далеко від цивілізації, я завжди міг знайти священика, черницю чи імама, готових мені допомогти.

Я вирішую почати звідси й заїжджаю на стоянку.

Церква складається з трьох окремих будівель, поєднаних критими доріжками. Я стукаю у двері будівлі, що нагадує адміністративну, проте виявляється, що там нікого нема. Інші двері також замкнені.

З іншого боку будівлі долинає звук газонокосарки. Завернувши за ріг, я помічаю чоловіка у футболці на «Джон-Дірі»[14], який підстригає галявину, що тягнеться від задньої стіни церкви до узлісся.

Я махаю йому, і він вимикає двигун. Це чоловік років шістдесяти з рідким сивим волоссям. Ми прямуємо один одному назустріч.

— Чим я можу вам допомогти? — питає він, коли ми наближаємося один до одного достатньо, щоб не кричати.

— Я шукаю... — я швидко озираюсь на знак біля дороги, щоб дізнатись, яка саме це церква — баптистська, — священика.

— Ви його знайшли.

Він витирає брудну руку об штани і простягає мені, вітаючись.

— Називайте мене Френк.

— Я Тео Крей. Професор із Техасу.

— Професор? Теолог?

— Ні. Біоінформатик.

Я заводжу абияку розмову, бо не знаю, як дійти до суті.

— Це щось пов’язане з робототехнікою?

— Ні, сер. Я біолог, що витріщається на екран комп’ютера та іноді виходить у реальний світ.

— То що привело вас сюди?

— Це дещо складно пояснити...

Священик кидає погляд на годинник.

— Вам пощастило: у мене зараз перерва, і я саме збирався випити чаю. Тож маю час розібратися в складнощах і пригостити чаєм вас. Ходіть за мною.

Він оминає мене і прямує до адміністративної будівлі. Питає через плече:

— А якщо коротко?

— Хочу розпитати про одну дівчину, яка тут колись жила.

— Про кого саме?

— Челсі Бакорн.

Френк зупиняється і повертається до мене. Усмішка зникає з його обличчя.

— Що саме ви хочете дізнатися про Челсі?

Я завмираю. З точки зору біології я б описав його позу як раптово-захисну, ба навіть ворожу.