Хованки з хижаком

Розділ 48 Інерція

Шеф поліції Шоу стоїть біля відкидного борту мого «Експлорера» і світить ліхтарем на обличчя Саммер. На ньому футболка, парка та спортивні штани, що насилу втримують об’ємний живіт. Ліхтар — єдине, що виказує в ньому правоохоронця.

— То хто ця дівчина, повтори-но? — питає він.

— Саммер Озборн, — відповідає худорлявий помічник шефа з рідким каштановим волоссям. У відділку був тільки він, коли я приїхав. Щойно я показав йому світлини тіла в багажнику мого «Експлорера», він викликав свого начальника.

— Озборн? — повторює Шоу. — Щось не пригадую нікого з таким прізвищем.

— Гадаю, ви могли знати її батька, Макдональда, — пояснює помічник.

— Це ті, що живуть біля стаєнь Фінлі? Отой великий будинок? У батька компанія з виробництва зрошувальних труб?

— Так, вони.

— Скільки там було в Макдональда дітей, шестеро?

— П’ятеро, включно з Саммер. Вона падчірка.

— Саммер Макдональд? — він хитає головою. — Втекла з тим парубком із Вайомінґу.

Він повертається до мене.

— То кажеш, її звали Саммер Озборн?

— Так вказано в рапорті про зниклих безвісти.

— Ціла біда з тими рапортами. Їх ніколи не оновлюють. Діти тікають на кілька днів, їхні батьки прибігають сюди і змушують нас морочити собі голови складанням рапортів, а коли втікачі повертаються, ніхто не завдає собі клопоту нам повідомити.

Мене гнітить ця провінційна генеалогічна вікторина.

— Трясця, шефе, ця дівчина додому вже не повернеться.

Він світить ліхтарем мені в обличчя.

— Стеж за язиком, синку. Приїжджаєш сюди посеред ночі з напівголою мертвою дівчиною в багажнику. Підозріло.

Він повертається до офіцера.

— А хіба якийсь хлопак не знайшов недавно тіло в Гудзон-Крику?

— Другий ведмежий напад, — відповідає помічник.

— Господи, — стогну я. — По-перше, це був не ведмежий напад. По-друге, тим хлопаком, який знайшов тіло, був я.

Якусь мить зіщулені очі шефа Шоу прискіпливо на мене дивляться; потім він оживає і вказує ліхтарем на Саммер.

— То кажеш, знайшов ще одну дівчину, як оцю?

— Типу того.

Шоу повертається до свого помічника.

— Він серйозно?

— Тому я вас і викликав, шефе.

— До біса дивний збіг — знайти два тіла. Тобі так не здається?

— Я науковець. Працюю над новою процедурою з виявлення тіл. Я зацікавився справою Саммер Озборн, бо вона схожа на справи Челсі Бакорн і Джуніпер Парсонс.

— Процедура з виявлення тіл?

— Просто спитайте в людей із Гудзон-Крика. Їм усе про це відомо.

Аякже...

— І ти просто привіз тіло сюди? Ти в курсі, що це вважається підробкою доказів?

— Коли я її відкопав, з’явилися вовки.

— Вовки нікого не чіпають. Вони боягузи.

— Я не за себе переймався. А за неї. Вони падальники. І знали, де я її викопав.

— Якщо ти так переймався, аби її не з’їли вовки, то нащо викопав?

Це серйозне запитання? Я роблю глибокий вдих.

— Я не був певен, що вона похована саме там, доки не почав копати.

— Якщо ти підозрював, де саме заховане її тіло, чому просто не повідомив нам?

Серйозно?

— Не хотів марнувати ваш час на випадок, якби помилився.

— Що ж, а тепер маємо підробку доказів. І що нам із цим робити?

— Ще годину тому ви навіть не знали, що ця дівчина зникла. А щойно у вас з’явилось достобіса нових доказів.

— Карле, візьми в нього свідчення. Я привезу лікаря, хай огляне тіло. Зателефонуй Воррену зі Служби рибних ресурсів та диких тварин.

На мить він замовкає.

— І виклич Джефферсона з набором для судмедекспертизи і зняття відбитків. Хочу впевнитися, що дівчина не померла в багажнику цього позашляховика.

Карл дивиться на тіло Саммер, потім повертається до шефа.

— Судячи з вигляду дівчини, не думаю, що ця машина навіть з конвеєра встигла зійти на час, коли її вбили.

— Просто зроби це, Карле.

— Так, сер.

Протягом двох наступних годин я даю свідчення і розповідаю, де я був у той чи інший час. Потім шеф Шоу фотографує мене та бере відбитки, пропустивши їх через комп’ютер, щоб упевнитися, що я не серійний убивця.

Потому я рушаю разом з шефом Шоу, Ворреном зі Служби рибних ресурсів та диких тварин і ще одним офіцером, щоб показати, де я знайшов тіло.

Вовків, звісно, давно вже нема, та порожня могила, в якій я її знайшов, лишилась без змін.

Опівночі мене нарешті відпускають. Я йду і чую позаду, як Воррен пояснює, що іноді ведмеді закопують своїх жертв, аби повернутися по них пізніше.

Круто, хлопці. Вірте у що хочете.

Сподіваюся, ніхто не забуде зв’язатися з матір’ю Саммер і сказати, що її дитина вже ніколи не повернеться додому.

Надто виснажений, щоб доїхати до мотелю Ґаса, я винаймаю номер у найближчому місті.

Я засинаю, позначаючи на карті хрестики, які згенерувала МААТ. Вони простягнулися по всьому штату, уздовж фіолетової стрічки, якою пролягає мисливський маршрут убивці.

Кожен хрестик — це потенційна Саммер чи Челсі.

Я готуюся до ще більш дивакуватих зустрічей із місцевими правоохоронцями, і далі викопуючи тіла.

Настане момент, коли їхньою звичною відповіддю «це ведмідь» уже не обійдешся.

Сподіваюся.