Хованки з хижаком

Розділ 34 Польовий виїзд

Коли пізніше того дня, по обіді, я повертаюся до будинку Ембер, перед ним усе ще припаркований пікап Девона. Тож я пишу їй, що я на місці. Вона відповідає: «Зара буду».

Не знаю, що саме я збираюся там знайти. Та якщо поліція взагалі не проводила розслідування, хтозна, що там могло лишитися. Шматок тканини, черевик чи що завгодно, що збігатиметься з історією Ембер, допоможе мені зрозуміти, чи у правильному напрямку я рухаюсь.

Але навіщо?

Лишається кілька днів, перш ніж мені доведеться повернутись до Остіна. Вчасно підготуватися до занять буде непросто з огляду на останні події. Я і так планую відпроситися з декількох нарад факультету. Однаково вони зазвичай безглузді, та якщо не відвідувати, можуть бути політичні наслідки. Ось-ось мають поновити мій контракт. Слід поводитись якнайкраще.

У вікно стукають. Я підводжу погляд від телефона й ледь не накладаю в штани. Девон. Він показує, щоб я опустив вікно.

Я тягнуся рукою до коробки передач, готовий рушити з місця, та вагаюся, коли він відходить від дверцят і підіймає руки догори.

— Я лише хочу поговорити, — каже він.

Я сягаю в кишеню за «Мейсом» і, перш ніж опустити вікно, міцно стискаю його в руці.

— Ембер каже, ви їдете туди, де, за її словами, зникла Челсі.

— Так, — нерішуче відповідаю я. — Про це я і хотів учора поговорити.

— Так, так. Плутанина вийшла, — Девон кладе руку на дверцята.

— Я не можу відпустити вас самих. Хто тебе зна, може, ти якийсь несповна розуму.

Я знімаю окуляри і вказую на щоку в синцях.

— І це я схожий на жорстоку людину?

— Може, ти шизанутий чи ще щось. Що ж до цього, то сталася помилка. То Чарлі винен. Він тебе з кимось сплутав.

— З ким же?

— Не знаю. З якимось типом, який б’є дівчат. Не слід було тебе гамселити, та ми ніколи не б’ємо жінок. Коротше, хай там як, я їду з вами.

Девон хапається за ручку задніх дверцят.

— Дідька лисого, — вигукую я у відповідь, переконуючись, що дверцята замкнені.

Девон повертається до мого вікна.

— Слухай, мені шкода, що так сталося. Ось.

Він сягає до кишені й дістає жмут банкнот.

— Забери. Решта в Чарлі.

Він просовує гроші в щілину у вікні, наче в торговий автомат.

Я дивлюся, як банкноти сиплються мені на коліна. Коли підводжу погляд, із будинку виходить Ембер у куртці.

— Він не проти? — питає дівчина.

Девон дивиться на мене крізь вікно.

— То що?

Все стає тільки гірше.

— Гаразд. Але ти сидиш попереду, щоб я міг усе бачити. Знаю, саме так і слід робити, але безпечніше я все одно не почуваюся.

— Ясна річ. Без проблем.

Він обходить машину й сідає на пасажирське сидіння. Ембер залазить ззаду, за ним.

Наступні кілька хвилин поїздка видається вкрай дивною. Я пильную Девона. І сіпаюсь кожного разу, як він ворушиться.

Зиркаю у дзеркало заднього виду, аби переконатись, що Ембер не готується задушити мене струною від піаніно.

Нарешті вона порушує мовчанку.

— Я мусила розповісти Девону, куди їду. Він сказав, що, може, саме ти і вбив Челсі. І їхати з тобою наодинці було б якось тупо.

Вони бояться мене?

— Ембер буває надто довірлива, — каже Девон.

— Мабуть, ти в моєму житті саме тому і з’явився, — відказує вона.

— Жінко, я — найкраще, що з тобою траплялося.

— О господи. Якщо це найкраще, то далі жити я не хочу.

Ембер хитає головою і дивиться у вікно.

Девон тягнеться до радіо, а я сягаю рукою до кишені. Він помічає.

— Носиш із собою?

Ношу?

Він має на увазі пістолет. Краще, мабуть, хай вважають, що я озброєний.

— Я завжди обережний, — і додаю: — Я сказав кільком друзям, куди саме поїхав.

— І ми також, — відповідає Девон. — Ніколи не знаєш, що може статись.

— Логічно.

Я окидаю його тривожним поглядом, та він споглядає будинки за вікном, що зникають позаду.

Через кілька хвилин Девон знову починає говорити.

— Ембер каже, ти науковець? Чим займаєшся?

— Я вивчав біологію. Але займаюсь і програмуванням.

— Круто. Круто. Я хотів стати астрофізиком.

Яка втрата для наукової спільноти.

— До старших класів у мене були лише найвищі бали, — пояснює Девон. — А тоді захворіла мама. Я випустився, але насилу. Мабуть, мені слід повчитися самостійно, в інтернеті. Я постійно дивлюся канал «Дискавері».

— Обдовбаний, — додає Ембер із заднього сидіння.

— Карл Саґан[22] теж любив це діло.

— Але він ще й був Карлом Саґаном, — відповідаю я, одразу ж шкодуючи про це, та Девон сміється.

— Це правда. Правда. Тож Докінз[23] чи Стівен Джей Ґулд?[24]

— Ти їх читав?

— Ага. «Сліпий годинникар» — одна з моїх улюблених книг.

Річард Докінз та Стівен Джей Ґулд полемізували стосовно того, що є головною рушійною силою еволюції — гени чи тварина як система. Це, власне, стало однією з причин, чому я зайнявся біоінформатикою.

Для науковця-початківця спитати, на чиєму ти боці, Докінза чи Ґулда — це десь як поцікавитися, яка твоя улюблена спортивна команда.

Полеміка припинилася, коли люди почали цінувати розуміння, що еволюція — вкрай складний процес і не можна просто сказати, що саме слугує вирішальним фактором — гени чи тварина.

— Мені більше подобається Докінз, — відповідаю я, щоб Девон не вбив мене в лісі. — Але це складно. Серед іншого я досліджую, яке визначення ми даємо генам. Як ти знаєш, існує біологічне визначення гена як найменшої одиниці спадкового матеріалу. Та все не так просто. Я звик сприймати речі в контексті систем чи процесів. Деякі системи можна зменшити до кількох шматочків ДНК. В інші ж залучені цілі екосистеми.

— Де ти проводиш межу, якщо говорити про організм?

Виявляється, Девон значно розумніший, аніж мені здавалося. Навіть попри те, що наша перша зустріч відбулася не за найкращих обставин.

— Я чув твердження, ніби ми просто скафандри для мітохондріальної ДНК, — відповідаю я. — Інша думка — що ми лише ходячі міста кишкових бактерій. У нас більше бактеріальної ДНК, аніж нашої власної. Не за розміром, а за кількістю. Прибулець може сприйняти нас не такими, якими ми самі собі здаємось.

— Не певна, що сприймаю нас такими, як ми є, — каже Ембер.

— Ми постійно змінюємось, — я вказую на хмарне небо. — Як змінюються пори року, так і деякі наші гени то вмикаються, то вимикаються. Генетично ми стаємо дещо відмінними організмами. Інші істоти теж на це здатні.

Гадаю, зараз не час починати розповідь про свої дослідження екс-жаб.

— Природа контролює нас більше, аніж нам хочеться визнавати.

Я помічаю, як Девон дивиться на своє відображення в боковому дзеркалі. У нього запалі очі та облізла шкіра наркомана.

— Це точно. Це, трясця, точно.

Цей короткий самоаналіз не дуже мене заспокоює, коли я в’їжджаю в ліс, лишаючи позаду цивілізацію та безпеку.