Хованки з хижаком

Розділ 84 Тромбоз

Джо нависає наді мною, спокійно насолоджуючись моєю смертю, даючи мені стекти кров’ю, мов зарізаній свині.

Я лежу тут безпорадний, дивлюся на височенного, мов секвоя, чоловіка, чекаю, коли мій зір згасне й можна буде вирушити на той бік річки Стікс.

Усе ще чекаю...

І чекаю...

Дідько, помирати, виявляється, довго.

Чи, може, час сповільнився?

Свою смерть я переживаю віддалено, немов Наглядач із моїх коміксів «Марвел», який завжди з’являється, коли настає кінець.

Смерть нагадує горизонт подій чорної діри, де ти нескінченно падаєш?

Я знаю, це суб’єктивно і все таке, та, на бога, я давно вже мав би бути мертвий.

Неважливо, скільки в моїй кровоносній системі ліків — коли ти стікаєш кров’ю з розрізаної артерії, все решта — справа фізики. Ти маєш бути мертвий.

Та я досі живий. Чи принаймні при тямі.

Джо присідає навколішки. Я чую, як він дихає під маскою. Він щось відчуває.

— Тео... — плаче Джилліан.

Вона — розмита пляма на краю галявини.

Голова Джо повертається на звук її голосу.

Тоді до мене доходить.

Джо не зачепив артерію.

Він порізав пакет із кров’ю.

Мене він, звісно, теж поранив, та той гейзер був не з моєї крові. Мій тиск падає, це відчувається... а отже, зараз будь-якої миті...

БЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗ.

Спрацьовує мій маленький насос для перекачування крові. Джо повертає голову й дивиться на мене.

Я продовжую вдавати мертвого.

Звук насоса дуже нагадує пейджер.

Він нахиляється наді мною, намагаючись визначити джерело вібрації.

Я.

Трясця.

Не.

Дихаю.

Джо знімає праву рукавичку і тримає її в лівій. Його масивна лапа обмацує мене збоку.

Я помічаю під маскою його товсту рожеву шию. Ось його вразливе місце. Його зяброві щілини.

Мов опортуністичний дельфін, я заколочую шприц, що тримав у руці, йому в шию.

— КЛЯТИЙ ВИРОДОК! — реве він.

— Ну що, вийшов із ролі, козел?

Він вдаряє кулаком мене в обличчя, розтрощуючи носа.

Починає надівати свої пазурі, потім хилиться назад, на п’яти. Він підводиться, його хитає.

Я відкочуюсь і встаю на коліна. Тепер хитає і мене.

Джо шкутильгає в один бік, тоді зупиняється. Він надіває рукавичку повністю і суне на мене.

Слабкий, та з трохи кращою координацією, ніж у нього, я відхиляюся вбік. Він минає мене, а тоді звалюється, немов п’яний.

Моя скалічена нога дає про себе знати, і я падаю на коліна, вдаряючись обличчям об землю.

Кров струменить по шиї та затікає в рота. Я не бачу Джо.

Я ні хріна не бачу.

Здається, я відключаюся.

Чиясь рука хапає мене за передпліччя і тягне вгору.

Я намагаюся замахнутися на нападника кулаком, та не можу зрозуміти, де він.

— Тео! — кричить Джилліан.

Дідько. Я ледь її не вдарив.

Я припиняю пручатися, даю Джилліан підтягнути мене до колоди та всадовити.

— З тобою все гаразд? — питає вона, присівши переді мною.

По її обличчю тече кров із місця, куди її вдарив Джо.

— А з тобою? — питаю я.

— Краще за тебе. Стривай, — Джилліан шкутильгає до місця, де я впустив дробовик, і піднімає його. — Залишайся зі мною.

Вона сідає і однією рукою кладе мою голову собі на коліна, а іншу тримає на дробовику, націлившись на непритомне тіло Джо.

Я починаю відключатися.

— Тео!

Джилліан ляскає мене по обличчю, щоби розбудити.

— Швидка вже в дорозі. Лишайся зі мною.

Я дивлюся і бачу, що тіло Джо лежить на місці. Намагаюся зробити підрахунки й попередити її, що якщо він не помер, то встане з хвилини на хвилину Ми маємо думати, як дельфіни.

Я провалююся в туман, перш ніж встигаю щось сказати.

Здається, я сплю.

БУМ!

Я раптово прокидаюсь і оглядаюся в пошуках тіла Джо — його нема.

— Джилліан!

— Усе гаразд, — каже вона.

— Де він?!

— У пеклі, Тео. Тепер він у пеклі.

Тоді я помічаю: труп Джо спертий на дерево. Маска знята, а на місці, де мало б бути обличчя — криваве місиво.

Не знаю, що там сталося, та вона прикінчила сучого сина.

Мені подобається ця жінка.

Мене везуть.

Червоно-блакитні сирени освітлюють дерева за вікном.

Екстрені медичні техніки смикають мене за одяг, від’єднують трубки.

Я очікую побачити у формі парамедика самого себе.

Та це не так.

Я навіть не впевнений, що я насправді тут.

І думаю, що таки не тут.

Я знову сиджу в тій піцерії кампусу зі своїми студентами. Джуніпер дивиться на мене. Вона нахиляється до мене, наші руки лежать на стільці між нами, майже торкаючись пальцями.

У неї обличчя Джилліан.

Цього разу я не відсторонююся. Я підсовуюся ближче й накриваю її витончену руку своєю.

Вона усміхається.