Хованки з хижаком

Розділ 29 Відкриті рани

Між обходами Джилліан ділиться зі мною новими місцевими плітками, після чого називає мотель, де буває найменше рейдів департаменту шерифа.

«Криксайд Інн» — із тієї давноминулої епохи, коли кольорові телевізори слугували такою ж принадою, як сьогодні Wi-Fi. Коли я заходжу, управитель, літній чоловік із цапиною борідкою, переглядає стос журналів про риболовлю.

Він окидає моє обличчя поглядом і вирішує, що йому нецікаво, звідки в мене синці.

Я отримую ключа і шкутильгаю до свого номера. Щоб занести речі, доводиться робити три заходи. Марна справа, враховуючи, що я планую тут пробути не більше одного дня — рівно стільки, скільки потрібно, щоби привести себе до тями, перш ніж повернутись до Остіна.

Я будую на ліжку гніздо з подушок, щоб легше було сидіти. На мить втрачаючи пильність, кладу ноутбук собі на живіт і відчуваю спалах болю.

Синець оточений приємним жовтим кольором. Красивий. Я майже впевнений, що зможу назвати бренд черевиків, які носить друг Ембер.

Гудзон-Крик став для мене суцільним болісним глухим кутом. Єдина людина, з якою я хотів поговорити, майже відправила мене до лікарні.

Затявшись не бути повним слабаком, я риюся в інтернеті: раптом у Челсі є інші, не такі жорстокі друзі, з якими можна поговорити.

На старому фото з інстаграму вона на вечірці з трьома своїми «найкращими друзяками». Одна з цих дівчат — Ембер з коротшою та світлішою зачіскою. Дві інші позначені як Дженніфер та Ліса.

Фото зроблено на кухні. Вони в піжамах і з банками пива в руках кривляються перед камерою. Звичайні дівчата весело проводять вечір п’ятниці.

А тепер одна з них зникла і, швидше за все, мертва. Інша — повія, причетна до нещодавнього збройного пограбування.

Я знаходжу прізвище Дженніфер: Норріс. Вона фігурує в базі даних поліційних знімків штату Монтана й виглядає старшою, ніж мала б. Її взяли за спробу торгівлі наркотиками.

Лісі Котлін вдалося вибратися з міста. Я натрапляю на весільні знімки в Тампі, які лайкнула Челсі. Наречений одягнений у форму військово-морських сил.

Хоч в однієї все склалося добре.

Окрім цих трьох, я не можу знайти нікого, хто б постійно контактував із Челсі. Дженніфер зникає зі стрічок соціальних мереж невдовзі після того знімка з вечірки.

Оновлення Челсі — це переважно фото пейзажів та різних котів і собак із околиць Гудзон-Крика.

Одним словом я описав би її так — самотня.

Такі знімки робиш, якщо безцільно походжаєш між двома непримітними місцинами, пишеш щось на телефоні, хочеш кудись утекти, а потім випадковий пес висовує носа над парканом і дарує тобі усмішку просто так.

Я нічого не знаю про Челсі. Втім, ці знімки — її світогляд або принаймні те, що їй хотілося запам’ятати або чим поділитися.

Останнє фото перед її зникненням — антикварне металеве узголів’я.

«Завжди хотіла таке».

Під світлиною коментар від Ембер:

«Сучко, ти ж знаєш, що я тебе до нього прив’яжу!»

Грайливі натяки, які я постійно чую в аудиторіях. Я не вбачаю в них якогось прихованого змісту.

Однак трохи дивно, що Челсі купила нові меблі, якщо збиралася виїхати з міста. Звісно, було б ще дивніше, якби вона підписала новий договір оренди, та все ж таки ця покупка — свідчення того, що, якщо вона справді виїхала, це було спонтанне рішення.

Стукіт у двері змушує мене здригнутися. Встаючи, я морщуся від болю, проте втішений тим, що застогнав уголос лише раз.

Пам’ятаючи про обачність, я дивлюся у вічко й бачу управителя мотелю з пакетом у руках.

Відчиняю двері.

— Я щось забув?

Він підіймає пакет.

— Джилліан принесла нам поїсти.

Чоловік рушає надвір, до столика перед входом до мотелю.

— Якщо вам стане сил дійти, можемо насолодитися одним із останніх приємних вечорів, перш ніж почне холоднішати.

Я взуваюся і приєднуюсь до нього. Коли сідаю, на мене чекає пиво.

— Ґас Вілер, — каже він, простягаючи руку.

Я відповідаю рукостисканням.

— Усе той самий Тео Крей.

Він дістає два пластикові контейнери, кілька серветок і соуси.

— Сподіваюся, ви не вегетаріанець?

Я відкриваю контейнер і одразу відчуваю запах чизбургера з беконом.

— Кілька разів кидав це діло. Та з таким ароматом я залюбки зробив би це ще раз.

Спочатку Ґас говорить мало. Я щосили намагаюся жувати так, щоб рана у мене в роті не відкрилась.

Прекрасний вечір. Ґас перестає їсти й дивиться, як сонце ховається за горами, забарвлюючи небо.

— Щовечора мов абсолютно нова картина. Завжди різна, хоч нічого й не змінюється.

Він киває в бік міста.

— Утім, дещо таки міняється.

— Ви давно тут живете? — питаю я, жуючи картоплю фрі.

— Я народився в Гелені. Переїхав сюди викладати в середній школі у Кваєт-Лейку. Потім почав викладати в Гудзон-Крику і став директором.

— Ви педагог?

— З цього починав. Потім, коли справи погіршилися, я почувався скоріше наглядачем.

Частину історії я дізнався від Джилліан, та хочу почути і його версію.

— Погіршилися? У якому сенсі?

— Здалеку заходити?

— А як давно все почалося?

— Скільки у вас часу?

— Уся ніч.