Хованки з хижаком

Розділ 8 Фронтири

Від Плінія Старшого, котрий помер, кинувшись до берегів Помпеїв після виверження вулкану Везувій, до наших часів займатись наукою може бути вкрай небезпечно. Експерти з пошуку патогенів гинули, намагаючись побороти хвороби. Ми втрачали астронавтів при поверненні в атмосферу й дослідників океану в морських глибинах.

Навіть лабораторія може бути небезпечним фронтиром. Мадам Кюрі вбили елементи, які вона допомагала нам зрозуміти. Мисливці за вірусами в установах із п’ятим рівнем безпеки[3], де очищається кожна молекула повітря, накладали головами від крихітного уколу шпилькою, який розривав кінчик рукавички.

Іноді причина криється в недбалості. А буває, ми просто не розуміємо природу того, що намагаємося дослідити. Або ж просто не щастить: ти опиняєшся не в тому місці і не в той час.

Радячи своїм студентам виходити з лабораторії у світ, перевертати камені та пхати носи в недосліджені місця, я, певно, сприймаю як само собою зрозуміле той факт, що вони будуть обережними. Або ж моя провина в тому, що я недооцінюю небезпеки, які трапляються, хай як ретельно ти готуєшся.

Хоч я і провів добрячу частину своєї молодості в лісі, тепер, в окулярах та з розкуйовдженим волоссям, я певен, що в очах своїх студентів не надто відрізняюся зовні від хворих на агорафобію викладачів англійської мови та двоногих лабораторних щурів, котрі бачать денне світло лише дорогою до торговельних автоматів у студентському центрі.

Я абсолютно не готовий до виживання в диких умовах. Моя підготовка до походу в ліс закінчується перевіркою кількості питної води та злакових батончиків у рюкзаку. У багатьох ситуаціях моє сприйняття лісу не практичне, а радше абстрактне та теоретичне.

Та все ж я дещо дізнався про дику природу від свого вітчима, і трохи здорового глузду мені втовкмачили інструктори з корпусу підготовки офіцерів запасу, які справедливо вважали мою інтелектуальну допитливість за ймовірну перешкоду на полі бою.

І, відкидаючи цей мізер своїх знань, гадаю, провина в тому, що сталося з Джуніпер, може бути й моєю.

Детектив Ґленн робить дзвінок, а я сиджу й дивлюся на простягнену руку нещасного дівчати.

Її пальці назавжди скоцюрбились в агонії, коли тіло припинило виробляти коензими, які запобігають застиганню м’язів, що його ми кличемо трупним задубінням.

У семестрі так багато годин, за які можна навчити студентів найважливішого. Я без кінця створював різноманітні плани уроків, намагаючись виокремити лише те, що здавалось мені критично значущим. При цьому я якось знаходив час і давав їм грати в відеоігри на екрані лекційної зали — показуючи, яким гіповим я можу бути, і навчаючи, що навіть цифрова екосистема може існувати за новоствореними правилами.

Тепер я шкодую, що витрачав стільки часу на ті нісенітниці чи на дні кіно, коли ми дивилися фільми на кшталт «Аватара» і намагались раціоналізувати життєвий цикл інопланетян.

Я мав би навчати їх виживання.

Відеоігри та кіно — це потурання власному егоїзму. Я ніколи не був популярним викладачем, що вміє влучно пожартувати чи просто побазікати зі студентами. Я часто буваю відірваним від реальності, тримаюся одинаком. Ці так звані втішні методи викладання — це мої спроби показати, що існує зв’язок між крутими речами в їхньому житті та світом, у якому живу я.

Дивлячись на знімки нещасної Джуніпер, я відчуваю себе дурнем, мов викладач історії, що приперся в аудиторію в костюмі Капітана Америки.

Я мав би навчати її та її одногрупників безпеки, а не щосили боротися за їхню прихильність.

Джуніпер не мала йти туди сама. Слід було комусь повідомити. Вона мала захопити з собою зброю. Мала зробити все те, чого не роблю я сам...

Імпульсивна, допитлива й забудькувата, вона могла дізнатись від мене більше, ніж їй було варто.

— Докторе Крей? З вами все гаразд? — питає Ґленн.

Я усвідомлюю, що зібрав шість світлин Джуніпер докупи і притиснув їх до себе. Мені стає ніяково, і я кладу їх назад на стіл.

— Перепрошую, — я відсовую стілець. — Мабуть, мені краще піти. Якщо ви не проти.

— Так, звісно.

Ґленн встає і прямує до дверей, щоб відчинити їх мені. Перш ніж повернути ручку, він зупиняється.

— Я щойно розмовляв телефоном зі Службою рибних ресурсів та диких тварин. Вони відправили сюди свого найкращого ловця. Ми впіймаємо цього звіра. Якщо це хоч якось вас розрадить.

Я відповідаю слабкою посмішкою.

— Ми обоє знаємо, що не розрадить. Ведмідь просто був ведмедем, — я роблю глибокий вдих, та повітря не хоче рухатись усередину. — Їй слід було краще підготуватися.

— Не нарікайте на неї, — відповідає Ґленн.

Я підводжу погляд. Мої слова лаконічні та сповнені ненависті до себе.

— Я нарікаю не на неї.