Хованки з хижаком

Розділ 50 Антрополог

Минуло десять днів, відколи мене виписали з лікарні, і відтоді я ігнорую листи від свого керівництва. Я боюся навіть читати, про що в них ідеться. У моєму розслідуванні з’явився значний поступ, та я потребую більше інформації.

Доктор Сівер, антрополог середнього віку, який викладає в Університеті штату Монтана, веде мене вниз сходами до підвалу, де зберігаються його зразки.

— Хочете побачити кльову штуку? — питає він, кидаючи на мене через плече трохи лиходійський погляд.

Я натрапив на його ім’я, коли шукав інформацію про ритуальні вбивства у регіоні. Сівер, виходець із Корнелльського університету, наразі бере участь у міждисциплінарному дослідженні, присвяченому вивченню насильства та людської культури. Він мене зацікавив, бо написав статтю, в якій порівнював сучасні вбивства з історичними прецедентами.

Ми досягаємо останньої сходинки й підходимо до вузького проходу між рядами шаф. Декількох лампочок замало, аби розсіяти загальну темряву.

Повітря затхле від запаху гниття. Це анахронізм порівняно з сучасними лабораторіями з клімат-контролем та вакуумними сховами.

— Справжня лабораторія нагорі, у Музеї Скелястих гір. Утім, насамперед вона палеонтологічна. Періоду ще до голоцену. Наше дослідження, звісно, охоплює і цей період, однак, більшість зразків порівняно сучасні.

Сівер заводить мене до маленької кімнати з верстаком. В окремих пластикових коробках лежать п’ять черепів. Колір кістки варіюється від темно-коричневого до майже хімічно вибіленого.

— Ось, надіньте рукавички й погляньте.

Він дістає перший череп і дає мені.

— Що ви можете мені про нього сказати?

Череп майже цілий, не вистачає лише щелепи. Лобова частина трохи затовста й вилиці ширші, ніж у середнього європейця, але в цілому череп видається сучасним.

— Азіат?

— Правильно. А як щодо цього?

Сівер вкладає мені до рук інший череп. Цей має схожі риси, з трохи вищим чолом.

— Індіанець?

— Знову правильно.

Третій розгадати вже не так легко, та, здається, це житель тропічної Африки. Четвертий — Центральної Європи, а останній — Південно-Східної Азії.

— Найвищий бал за виявлення загальної етнічної належності, докторе Крей.

— Я слухав чимало курсів з антропології.

— Утім, не бачите лісу за деревами, — відповідає він.

Я знову оглядаю черепи, намагаючись второпати, що ж пропустив. Сівер дістає той, що лежить посередині, і знову кладе мені до рук. Нічого нового для мене у вигляді цього обличчя. Це череп європейця — за всіма ознаками. Я шукаю інші риси, перевіряю зуби на предмет можливих відхилень. Нічого не помічаю.

Я розвертаю череп і дивлюся на потиличну кістку. У різних рас існує співвідношення між товщиною і формою. У білих часто трапляється статевий диморфізм — різниця між самцями й самицями — за ознаками цієї кістки.

Трохи вище я помічаю те, що намагається показати мені Сівер: велику тріщину. Я перевіряю решту черепів і знаходжу схожі травми.

— Їх усіх було вбито.

— Саме так. І всіх однаково: травма від удару тупим предметом по потилиці. У бою таку не отримаєш. Так вбивають людину що схилилась на колінах або ж лежить лицем до землі. У моєму дослідженні близько двадцяти п’яти відсотків смертей у доісторичних похованнях були насильницькими. З точки зору статистики, якщо не брати до уваги дитячі захворювання, головною причиною смерті було вбивство однієї людини іншою.

Це було нормою, аж доки не почало розвиватися сільське господарство. Ба навіть тоді насильство нікуди не зникало аж до доби розуму. І насильство це вчинялося не декількома статистичними одиницями. Це робили звичайні люди. Колись я міг би тримати цю людину, доки ви били б її по потилиці.

Мені неспокійно від того, яким легковажним тоном Сівер про це говорить. Таке враження, що він не раз уявляв собі такий сценарій.

Він складає черепи в ряд. Їхні порожні очниці витріщаються на нас.

Сівер вказує на черепи, розповідаючи про кожен по черзі.

— Цього вбили шість тисяч років тому там, де нині Угорщина. Ось цей помер три тисячі років тому в Китаї. Цей — тисячу років тому у Вайомінґу. Ось цього мені надіслали з проекту «Геноцид». Це жертва з масового поховання у Дарфурі п’ятирічної давності. Останній знайшли в лісі в Колорадо двадцять років тому. Ми досі не знаємо, хто це і як саме їх було вбито.

— Жорстоко, — відповідаю я.

— Ні, докторе Крей, — Сівер хитає головою. — У тому й суть. Я бачив значно жорстокіші смерті. Ці ж — гуманні. Їх убили безпристрасно. В мене є інші черепи й кістки зі слідами надрубів та ножових ран, завданих уже після того, як жертва померла. Є ключиці зі слідами від зубів, і річ не в канібалізмі — хтось намагався загризти людину до смерті після того, як та втратила здатність захищатися. Я можу показати такі місця убивств, від вигляду яких знудить найжорстокішого командувача нацистського концтабору.

Він киває в бік черепів.

— Це звичайне вбивство. Вас цікавить дещо інше.

— А в чому різниця?

— Це убивство мало на меті вирішити проблему. Вас цікавить таке, що було вчинене просто з бажання убивати. Ви розлучаєтеся з дружиною, бо не любите. А вбиваєте її — бо ненавидите.

Той, хто вбив Джуніпер, безсумнівно, насолоджувався процесом. Він міг задушити її чи перерізати горло. Але ж ні. Його метою був сам акт убивства. Що повертає мене до методу.

— Ви чули колись, щоб убивство нагадувало напад тварини?

— Щоб його маскували опісля?

— Ні. Щоб убивали так, як убила б тварина.

— Практично всі акти навмисного вбивства в час війни пов’язані з певним тваринним символізмом. Тваринні талісмани для окремих військових частин. Носіння кігтів та зубів тварин. Доісторична людина могла носити шкуру іншого хижака, щоб перейняти його сили.

— А як щодо самого акту вбивства? Чи є випадки, коли хтось свідомо використовує тваринні методи вбивства?

— Гм, це вже важче. Перш ніж вийти до савани, ми були опортуністичними всеїдними й харчувались лише тим, що значно менше за нас самих. Довелося винайти спис та метальні снаряди, позаяк наші зуби та нігті не були адаптовані для полювання. Імітування було би вкрай неефективним для вбивств, за деякими винятками.

— Винятками? Якими, наприклад?

— Певна зброя, що нагадувала б напад тварини.

— Це яка?

— Ходімо.