Хованки з хижаком

Розділ 12 Метелики

— Алло?

Голос матері Джуніпер трохи схвильований, проте рівний. Для неї кошмар почався кількома днями раніше, коли Джуніпер зникла. Гадаю, вона мала час підготуватися до найгіршого.

— Добридень, мене звати Тео Крей. Ваша донька була моєю студенткою кілька років тому. Хотів би висловити вам співчуття.

Співчуття — який безглуздий спосіб сказати, що я взагалі не знаю, що казати.

— Професоре Тео? — вона підвищує голос. — Дякую, що зателефонували. Для мене це дуже цінно.

— Не знаю, чи ви в курсі, та я зараз у тому ж самому окрузі.

Пропустимо частину де якийсь час вважалося, що я по-звірячому вбив вашу доньку.

— Так. Я знаю. Джуніпер про це згадувала.

— Справді?

— О, так. Вона стежила за вашими дослідженнями. Гадаю, не варто казати, як сильно ви її надихали.

Я?

— Вона була винятковою студенткою.

— Вона вам не говорила, що саме через вас не покинула коледж?

— Ем... ні.

Вона взагалі нічого мені не розповідала, позаяк завжди лишалась для мене не більше ніж пунктиком у списку студентів.

— Вона переживала важкі часи. Проблеми з хлопцями, а за рік до того ще й помер її батько. То був напружений період. За її словами, ви подарували їй надію. Вона хотіла бути схожою на вас.

На мене? Соціально непристосованого чужинця на святі життя?

— Дякую вам. Нечасто доводиться чути такі слова.

А точніше, ніколи.

— Упевнена, це не так. Ваш дзвінок дуже багато для мене означає.

Вона мала б на мене кричати.

— Якби ж тільки... вибачте... — у мене дрижить голос. — Якби ж тільки я був кращим наставником. Якби ж тільки сказав їй, що слід бути обережнішою. Пробачте мені, місіс Парсонс, я не мав би вам цього говорити.

— Нічого. Я досі намагаюся змиритися з тим, що сталося.

Я чую, як вона ледве стримує сльози.

— Вона була моєю крихіткою. А тепер її нема.

— Мені так шкода.

Я роблю глибокий вдих і витираю носа.

— Докторе Тео, чому вона пішла туди геть сама?

Її голос із щирого та зосередженого змінюється на відсторонений.

— Не знаю. Я навіть не знаю, чим вона там займалась. Якби ж я мав більше часу, щоб навчити її обережності.

Мені стає соромно, що звинувачую її, тож я одразу намагаюся забрати свої слова назад.

— Тобто... я лише...

— Вона завжди була така обережна. Проводила літні місяці в «Єллоустоні», працювала зі Службою охорони лісу. Вона не раз взаємодіяла з ведмедями й завжди знала, що слід стерегтися. Але... Гадаю, достатньо лише раз втратити пильність.

Я вперше чую, що вона працювала на Службу охорони лісу. Вона була значно більш підготовленою, ніж я думав.

Мені ще більше соромно за те, що списував її смерть на недбалість. Дуже зручно стверджувати, що люди самі винні у своїх негараздах. Та це не завжди відповідає дійсності.

Найімовірніше, вона мала значно більше навичок виживання в диких умовах, аніж я. І з огляду на це її смерть здається геть безглуздою.

Зараз не найкращий час питати, проте я маю довідатися.

— Що Джуніпер там робила?

— Гадаю, щось пов’язане з генами риб.

На мапі поруч із місцем, де знайшли її тіло, не було ні ставка, ні струмка. Та вона могла вийти до лісу просто на прогулянку.

І все ж, як колега-науковець, не згадуючи про те, що ще й колишній учитель, я принаймні мав би більше дізнатися про предмет її досліджень. Який сором — моя студентка мала померти, щоб я дізнався про її власні цікаві дослідження.

— Ви його бачили? — питає вона.

Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, про що вона. Ведмідь. Монстр, який убив її дитину.

— Так, минулого вечора. Вчора ми впіймали його.

Ми. Яка огидна брехня.

— Дякую, що допомогли його впіймати. Мені спокійніше від думки, що більше він нікому не зашкодить. Звісно, Джуніпер не хотіла б, щоб тварина страждала. Такою вже вона була.

Хто б сумнівався.

— Він помер на місці. Його прикінчили одним пострілом.

— Добре. Джуніпер засмутилася б від цих слів, та я рада, що ви впіймали виродка, — вона на мить замовкає. — Вибачте.

— Вам нема за що вибачатися.

— Ви точно впіймали його?

На якусь мить мені здається, що вона сумнівається в тому, що ведмедя впіймали саме ми. Я ледь не зізнаюся, та потім усвідомлюю: вона питає, чи впіймали ми того, кого слід.

— Швидше за все. Залишилося зробити ще кілька тестів.

Пробірка з кров’ю Джуніпер і ведмежою шерстиною лежить на нічному столику. Пропозиція Джуліана передати її на аналіз починає мені подобатись.

— Я перевірю ще раз, — кажу я, відчуваючи авторитет. — У мене є друзі, які можуть самі провести необхідні тести.

— Дякую. Дякую вам, докторе Тео. Це для мене дуже цінно. Я рада, що ви тут.

Я відчуваю полегшення від того, що її мати виправдала мій переступ.

— Не дякуйте, — кажу великодушно. Я просто шматок лайна. — Прошу, звіть мене Тео. І якщо я можу щось для вас зробити, лиш дайте знати.

— Її авто було в ремонті. Я дуже не хочу вас обтяжувати. Поліція може надіслати мені її речі, але...

— Я цим займуся. Дайте мені назву майстерні й координати місця, де вона зупинилася. Про решту я потурбуюся.

Ми прощаємось. Я подумки занотовую, що слід зателефонувати їй за кілька днів. Тут самою лише листівкою на День матері не обійтися.

Ця жінка втратила все, що було їй дорогим. І, наскільки їй відомо, її донька цінувала мене. Найменше, що я можу зробити — поважати це ставлення і час від часу перейматись її справами. Певен, Джуніпер цього хотілося б.

Джуніпер, що більше я про тебе дізнаюся, то цікавішою ти стаєш.

Що ж ти там робила?