Хованки з хижаком

Розділ 38 Інформатор

Стоянка поліційного відділку Гудзон-Крика в таку пізню годину майже порожня. На паркувальному майданчику з півдесятка поліційних машин та дві цивільні. Вестибюль за скляними дверима яскраво освітлений.

Я беру пакет для сміття, у якому лежить, як я вважаю, пальто Челсі, і прямую до будівлі.

Стільки всього сталося за останні кілька днів. Шлях, який я пройшов, — від висунення підозр у вбивстві Джуніпер до глузування в кімнаті для переговорів департаменту шерифа округу Філмаунт — був не з простих.

На щастя, з доказами, які, ймовірно, знайдуть на місці поховання Челсі, можна буде порушити справу й домогтися справедливості для Джуніпер.

Я зловтішаюся думками про те, як шерифка Тайсон усвідомлює свою помилку, а детектив Ґленн змушений визнати, що мав про мене хибне уявлення.

Я мушу нагадувати собі, що це не чергова професійна суперечка в журналі щодо результатів дослідження. Убито двох дівчат, а може, і набагато, набагато більше.

Моя мета — лише дізнатися правду. Слід утихомирити своє его.

Я заходжу до поліційного відділку, і чергова сержантка підводить на мене погляд. Їй років тридцять п’ять і, мабуть, у бійці вона б мене завиграшки подужала. Позаду неї сидять ще двоє поліціянтів у формі й розмовляють. Один із них закинув ноги на стіл.

— Чим я можу вам допомогти? — діловито питає сержантка.

Можу лише уявити, з якими пришелепками їй доводиться мати справу ночами.

Я читаю її ім’я на бейджі.

— Сержантко Палмер, я хотів би повідомити про докази у справі зникнення Челсі Бакорн.

Якусь мить вона пильно мене роздивляється. Мабуть, через синці на моєму обличчі.

— Бакорн? Вона хіба не виїхала?

З цими словами сержантка бере папку й починає гортати її вміст.

— Ага, знайшла. Я й не знала, що вона в реєстрі зниклих безвісти.

Сержантка кладе папку на стіл.

— То, кажете, у вас є докази щодо викрадення?

Я кладу пакет для сміття на стійку.

— Я вважаю, що її вбили.

Палмер дивиться на пакет і опускає руку до пістолета на поясі.

— Я мушу попросити вас відійти від стійки.

Я роблю крок назад.

— Вибачте. Я знаю, це може здатися дивним.

— Просто сядьте на лавці, он там, — сержантка вказує на стіну збоку від довгого столу і кличе двох поліціянтів, що неквапливо перемовляються в кутку.

— Маккенно, Ґантере, хлопці, можете підійти?

Обоє зауважують настрій Палмер і підскакують зі своїх крісел поглянути, у чому річ. Той, у якого на бейджі написано «Маккенна» — високий, із густими чорними вусами. Ґантер нижчий і кремезніший, рудоволосий.

— Що сталося? — питає Маккенна, окидаючи мене підозріливим поглядом.

— Цей чоловік каже, що знає щось про зникнення Челсі Бакорн.

— Я думав, вона просто виїхала, — відповідає Ґантер.

— Я так і сказала.

Палмер розгортає перед ними папку.

Маккенна бере її в руки й читає.

— Мабуть, це поліція штату внесла її до списку — хитає головою він. — Їм слід оновити дані.

— Що вам відомо? — питає в мене Ґантер.

— Я знайшов її тіло.

Маккенна опускає папку.

— Повторіть...

— Її тіло. Здається, я його знайшов.

Я киваю в бік пакету для сміття.

— Гадаю, це її пальто.

Ґантер підходить до пакета.

— Кажучи, що знайшли тіло, ви маєте на увазі, що знайшли якусь із її речей і тому вирішили, що тіло має бути десь поблизу?

З цими словами він починає відкривати пакет, і гнилий сморід розкладеної плоті виривається назовні.

— От лайно! — вигукує Ґантер.

Маккенна виймає з кишені пару синіх рукавичок. Бере пальто й повністю дістає його з пакета.

У різкому білому освітленні поліційного відділку я зауважую: те, що здалося мені брудом — насправді червонувато-брунатна пляма крові.

Ґантер помічає порізи на пальто.

— Трясця.

Маккенна кладе пальто назад до пакета.

— Де ви це знайшли?

— Біля 90-го шосе. У мене на GPS є координати.

Маккенна зав’язує пакет вузлом.

— Керол, зателефонуй Стіву Вітмаєру. Нехай їде сюди.

Палмер бере слухавку.

— Ґанні, візьми мапу, і хай містер... як вас звуть?

— Тео Крей. Професор Тео Крей.

Я додаю своє вчене звання, щоб не звучати мов пришелепок, та в результаті виглядаю повним придурком.

— Що ж, професоре, чи не могли б ви позначити на мапі, де знайшли тіло?

Ґантер жестом кличе мене до столу. Порпається в шухляді й дістає мапу.

— То як ви знайшли це тіло? — питає він, протягуючи мені ручку Його обличчя, здається, геть знекровилося.

— Я його шукав.

— Шукали? Як довго ви його шукали?

— Десь із годину.

Я роздивляюся мапу.

— Годину? Вам дуже пощастило...

— Це справді так. Але я добре знав, де саме слід шукати, — я знаходжу на мапі те місце. — Крім того, мені допомагали Ембер Гаррісон та її хлопець Девон.

Якусь мить Ґантер мовчить.

— Ага. Що ж, позначте місце на мапі.

Він підсовує до мали записник.

— Це вам для нотаток.

Я обводжу колом місце, де лежить тіло, і починаю детально описувати колоду та як її знайти.

Ґантер відходить поговорити з Маккенною та Палмер. За допомогою Google Maps я звіряю локацію з малою, яку мені дали.

Через плече я помічаю, що ті троє влаштували невеличку конференцію, та їхні голоси звучать надто тихо, аби я щось розчув.

Ембер і Девон мали б уже бути тут. Вони також сказали, що нас зустріне їхній друг Чарлі, син шефа поліції.

Я надсилаю Ембер повідомлення.

«Народ, ви де?»

Повертаюсь до своїх нотаток щодо тіла. Коли я закінчую, наді мною стоїть Маккенна.

— То це воно?

— Так. Я б залюбки поїхав туди й показав вам сам.

— Якщо нам не вдасться знайти тіло, ми поїдемо туди з вами. Поки що попрошу вас розповісти офіцеру Ґантеру все, що знаєте. Там у нас кімната для переговорів.

Ґантер проводжає мене коридором, і з’являється дивне відчуття дежавю, коли мене вперше завели до кімнати для розмови з офіцером поліції.

Той вважав мене вбивцею.

Оскільки Ґантер тримається на обережній відстані й пильно за мною стежить, я не почуваюся просто небайдужим громадянином.

Ембер і Девон досі не відповідають.