Хованки з хижаком

Розділ 10 Звір

Я заїжджаю своїм «Експлорером» на стоянку дорожнього департаменту, на краю лісу де в гаражі тримають обладнання для прибирання доріг. Під самотнім ліхтарем, щось оточивши, згуртувались люди.

Принаймні людей зо двадцять зібрались у коло. Роздивитись їх і те, навколо чого вони зібралися, мені заважають вантажівки зі зброєю. Більшість — службові, з місцевого відділку та з департаменту штату.

Я паркуюся й виходжу. Відстань від мене до того об’єкта десь із футбольне поле. Я усвідомлюю кожен свій крок, але при цьому, здається, не ближчаю ні на метр.

Фотоспалахи з центру кола освітлюють високі сосни, мов блискавка. У холодному повітрі пахне кавою, чути сміх.

Приберіть вантажівки, айфони, коробку пончиків і рушниці й отримаєте сцену з печер Ласко, де двадцять тисяч років тому люди збирались разом відсвяткувати вдале полювання.

Я непроханий гість, а вони — герої, що йдуть на звіра, котрий вбиває прекрасних дівиць. Я тут лише свідок, який хоче побачити лице того звіра, але не має права на панібратство чи привітання.

— Докторе Крей! — гукає мене детектив Ґленн. Він відходить від чоловіка у формі лісової служби і прямує до мене.

Я почасти чекаю, що зараз він поцікавиться причиною мого перебування тут, хоча сам мене й запросив.

Він тисне мені руку. На його обличчі усмішка. Джуніпер він зустрів уже трупом. Для нього її історія почалася в ту мить, коли її мертву знайшли в лісі, і щасливо закінчилася перемогою над звіром.

Як і для решти.

Для них головний персонаж вистави — ведмідь. Кожна людина — протагоніст, тварина — антагоніст. Нещасна Джуніпер — тільки приманка, не більше. Для них вона — лише ім’я, мотив.

Я на них за це не гніваюсь. Принаймні вони щось зробили, поки я копирсався в собі.

Ґленн знайомить мене з рудобородим чоловіком у куртці Служби рибних ресурсів та диких тварин. На ньому шорти, до ременя прикріплений пістолет.

— Кевін Річардс. Це він вистежив та вбив тварину.

Я тисну йому руку.

— Співчуваю вашій втраті, — Річардс кидає на мене серйозний погляд.

Відчуваю: він із тих мисливців, що не радіють смерті жодної з живих істот.

Я не можу дібрати слів. Лише киваю, надто зніяковілий, щоб усвідомити: найбільша втрата, яку я зараз переживаю, — це втрата власної гідності.

Краєм ока я помічаю в натовпі буре хутро.

Річардс плескає мене по плечу.

— Я покажу.

Його жест мав на меті втішити. Проте принижує. Я стримуюсь, щоб його не відштовхнути.

Він переможний лицар, що показує наляканому селянину мертвого дракона. Ніби промовляючи: «Не бійся, чоловічку. Я з ним уже розібрався».

Натовп помічає наближення Річардса та Ґленна й розступається.

На гравії розстелено великий синій шмат брезенту. Посередині — гора хутра, подекуди вкрита листям і гілками.

Я бачу на тілі темно-червону кров, утім, на рани від куль не схоже.

Насправді на тварині видно лише одну рану — вхідний отвір у правій скроні, одразу за вухом. Постріл був майстерним, а смерть — швидкою.

Очі ведмедя все ще розплющені. Щелепи роззявлені, видно гострі зуби. Пазурі тварини стирчать з лап, мов гострі ножі.

Ось звір, який убив Джуніпер.

Ось жахіття, яке відібрало в неї життя.

Великий, навіть як на Гризлі.

Дивлячись на нього, я мав би відчувати ненависть.

Я мав би відчувати бажання вхопити сокиру й почати рубати тварюку на шмаття, проявляючи вповні свій гнів. Та не можу зібрати злості, щоб навіть плюнути чи хитнути головою.

Я дивлюся і бачу лише ведмедя.

Звичайного ведмедя.

Вишкір на його морді — певно, спазм після пострілу. Коли Річардс натиснув на курок, тварина, швидше за все, опустила голову, намагаючись винюхати під колодою щось їстівне.

Його вбили у мить спокою, а не в розпалі запеклої битви. Він помер тихо й несвідомо, як і мав.

Як мала і Джуніпер, у глибокій старості.

Мені шкода ведмедя. Його шлях і шлях Джуніпер ніколи не мали б перетнутися. Якби вона йшла на десять метрів нижче схилом, ведмідь просто заліз би до свого барлогу, а Джуніпер смакувала б піцою, запиваючи її келихом вина, у кафе найближчого міста. Обоє були б щасливі й задоволені.

Натомість маємо мертву дівчину в моргу і мертвого ведмедя, що розпластався на брезенті, — об’єкт висміювання й ненависті.

Я кидаю погляд на Річардса й витискаю з себе мляву похвалу:

— Добре впорались.

Він відповідає діловитим кивком, гадки не маючи, про що я думаю, і відходить із Ґленном.

Я стою над ведмедем і дивлюся, точніше, вдаю, що дивлюся.

— Перепрошую, — каже хтось позаду.

Я повертаюся й бачу дівчину в поліційній формі. Вона тримає товстого конверта.

— Це ви біолог?

— Так.

— Мене попросили передати це вам.

Вона дає мені конверт.

— Моєму чоловікові час на роботу, тому я маю їхати.

Дівчина дивиться на ведмедя.

— Трясця. Оце звірюка, — каже вона і прямує до машини.

Лише з часом я усвідомлюю, що тримаю в руках конверт.

Здається, очі ведмедя дивляться просто на мене.

Я сягаю рукою в конверт і намацую кілька скляних пробірок. Спершу думаю, що це зразки, які зібрали з мого набору. Я дістаю одну з пробірок і читаю наліпку.

Парсонс, Джуніпер 8.04.17 — С.М.Е.[4]

Темну рідину всередині ні з чим не сплутаєш. Це кров. Майже чорна, зі згустками. Взяли з рани. Я передивляюся кілька інших пробірок. На всіх однакова наліпка.

У мене в руках її кров.

Тут її ДНК. Рецепт створення Джуніпер Парсонс.

Звісно, якби я мав змогу ввести її генетичний матеріал у яйцеклітину, змусивши ділитися, навіть попри втрату інформації від метилювання початкової поверхні ДНК, це не була би Джуніпер.

Від запліднення до моменту, коли багато років потому вона припала до мене в кафе, на неї впливав навколишній світ, формуючи ту Джуніпер, яку я пам’ятаю. Її нема, і до пуття я ніколи її й не знав. У її ДНК Джуніпер не більше, ніж у її світлині.

Я читаю напис на конверті.

Доктору Ліаму Ґудсону.

Служба рибних ресурсів та диких тварин.

Тепер зрозуміло, чому мені щойно дали кілька пробірок із кров’ю. Я махаю Річардсу. Він активно спілкується з Ґленном та кількома іншими людьми.

— Перепрошую. Мені це щойно передала офіцерка, — я віддаю конверт Річардсу.

Він заглядає всередину, киває. Передає конверта старшому чоловікові з цапиною борідкою у товстих коричневих окулярах.

— Ґудсоне, гадаю, це вам.

Доктор Ґудсон бере конверт, перевіряє вміст і приязно всміхається мені.

— Докторе Крей? Нам це знадобиться, аби встановити, що ведмідь саме той, — пояснює він мені з професійної люб’язності.

Гадаю, її кров шукатимуть на хутрі ведмедя та у нього в шлунку.

Я киваю і рушаю до машини, та зупиняюся й повертаюся поставити доктору Ґудсону запитання.

— А як ви дізналися, що це ведмідь?

— Знайшли кров на пазурах та хутрі, — відповідає він, а потім вказує на відкидний борт вантажівки, де лежить набір для інструментів, доволі схожий на той, яким користуюся я сам. — Зробили аналіз. Ви знаєте про гемоглобінові набори?

— 0, аякже.

Він говорить про маленькі пробірки з речовинами, що змінюють колір, якщо змішуються з людською кров’ю. Можливість швидко дізнатися, належить зразок крові людині чи тварині. У нього в наборі, мабуть, таких декілька, на різні типи крові. Це один із методів пошуку браконьєрів.

Я прямую до свого позашляховика й кілька хвилин сиджу в ньому, дивлячись, як навколо тіла ведмедя все ще гуртується натовп.

Намагаюся прокрутити в голові все, що сталося.

Коли цього ранку я прокинувся й пішов до льодогенератора, менш за все я очікував опинитися в епіцентрі історії з мертвою дівчиною та полюванням на ведмедя-убивцю.

Усе вже позаду, та мене досі хитає, і я збентежений.

Хитає від того, що сталося, збентежений власними діями.

Я розкриваю міцно стиснуті пальці правої руки й дивлюся на те, що лежить на долоні. Та замість відповідей отримую лише ще більше запитань.

Головне з них: чому мені знадобилося вкрасти зразок крові Джуніпер?