Хованки з хижаком

Розділ 71 Фатальний кінець

Мертві очі Крістофера Данліві дивляться на мене з-за керма «Експлорера». Його шкіра вже не така бліда. Не дивно, адже я закачав у його тіло дві пінти власної крові. Після нещодавньої травми я й так відчував слабкість, тож не певен, що варто було ділитися навіть такою кількістю.

Але щоб план спрацював, украй важливо, аби судмедексперт, який приїде на місце засвідчити смерть, не помітив прямих ознак посиніння. Щоб звести таку ймовірність до мінімуму, я додав у свою донорську кров гепарин, розріджувач крові, і шприцом впорснув рідину в тіло, промасажувавши шкіру в місці уколу.

Після цього я увімкнув пічку на максимум і поклав навколо його шиї та під руки кишенькові грілки, щоб, коли перевірятимуть температуру, здавалося, ніби Крістофер щойно помер, а не вискочив із моргу.

Робота неакуратна, і я це розумію. Цього буде достатньо, щоб забити їм баки при поверховому огляді. Аж поки Мід чи хтось інший не розріже бідолашного Крістофера й не виявить сліди моєї неякісної роботи.

Щоб усадовити тіло на водійське сидіння, довелося розслабити його кінцівки, які вже встигли задубіти. Ввівши повний шприц хлористоводневої кислоти в головні групи м’язів, я декальцинував тканини настільки, щоб їх можна було згинати.

У результаті маємо напівзакоцюблий труп, що сидить у моєму «Експлорері» з дробовиком Ґаса в руках, готовий натиснути на курок і висадити собі обличчя — що також легше сказати, аніж зробити.

Окрім того, що буквально спотворити іншу людину непросто емоційно, я починаю усвідомлювати практичну проблему Як мені натиснути на курок, щоб виглядало так, ніби він це сам зробив? Якщо дверцята будуть прочинені і я стоятиму поруч, лишиться дивний кривавий слід із чистою прогалиною. Те саме, якщо я сидітиму на пасажирському сидінні.

Я міркую над тим, щоб намотати мотузку на педаль гальма, та спиняюсь на тому, щоб просунути у вікно руку в пакеті для сміття і власноруч натиснути на курок.

Я певен, що компетентний судмедексперт точно помітить невідповідності, та, знову ж таки, мені треба лише кілька днів, а не роками нерозгадана таємниця.

Я також прокручував у голові ідею підпалити Крістофера. Та, хоч це значно ускладнило б судмедекспертизу, Кларк міг би щось запідозрити. Якщо в новинах повідомлять, що тіло було обпечене до невпізнаваності, він може зрозуміти, що це підстава. Я маю дати йому саме те, чого він вимагає.

Останній вечір я промарудився з тим, щоб надати Крістоферу свіжого вигляду й розмістити всі докази для ідентифікації, аби здавалося очевидним, хто в машині. Я одягнув його у свій одяг і поклав до кишені свій гаманець.

Коли я зав’язував черевики на його ногах, то раптом усвідомив усі ті дрібниці, про які міг забути — на кшталт вузла, зав’язаного догори дриґом. Я зробив усе можливе, щоб виправити ці нюанси, і цілу годину без упину сновигав, намагаючись пересвідчитися, що підміну не виявлять одразу ж.

Наостанок я просто мав заспокоїтися й запевнити себе, що цього вистачить, аби переконати служби швидкого реагування та потрапити в новини. Гадаю, цього буде достатньо, щоб Кларк дійшов до потрібного мені висновку.

Попри всі ці дрібниці судово-медичної експертизи, найважливішим буде моє зізнання. Працюючи над тілом Крістофера, я обдумував, що казатиму. Це допомагало відволіктися від усвідомлення того, наскільки жахливо я чинив із тілом цього чоловіка.

До приїзду в Монтану я працював із безліччю мертвих тіл, та цього разу таки перетнув межу Чи такий уже я далекий від Кларка? Так, Крістофер уже був мертвий, та певним чином я таки глумився з нього. Останнє, чого він міг забажати, вживши смертельну дозу ліків, — це щоб якийсь придурок паплюжив його труп. А як же його родина? Що станеться, коли вони нарешті приїдуть забрати його для поховання і побачать, що я накоїв?

Усі ці думки змушують мене сісти й зробити паузу.

Я падаю на втоптану землю, де припаркував свій «Експлорер», і дивлюся на обличчя Крістофера. Від його червоно-білих щік відбивається місячне сяйво, через що він нагадує напівпотойбічну істоту.

— Якого дідька ти робиш, Тео? — питаю я себе.

— Виживаю, — кажу у відповідь. — Виживаю.

Хоч я і бачу можливість вибратися з цієї ситуації, та все ж упевнений: ніхто не зрозуміє, чому я зробив саме те, що зробив. «Чому ти не звернувся у поліцію? Чому нікого не попередив?»

Ці питання переслідуватимуть мене решту життя, якщо все не спрацює точнісінько так, як я запланував.

Уся ця підготовка і планування відволікали мене від реальної ситуації. Навіть припускаючи, що все спрацює і мені вдасться переконлива імітація суїциду, лишається одна дуже велика проблема: я досі не знаю, хто такий Кларк чи де він.

Він звелів мені вчинити самогубство, бо злякався, що я підібрався надто близько. Та правда в тому, що відомо мені не більше, ніж, як він припускає, я вже встиг розповісти поліції.

Я в такому самому глухому куті, як і вони.

Єдина надія — що Кларк боїться мене не лише через те, що, на його думку, я знаю, а й через те, про що, як він вважає, я майже дізнався.