Ембер — чи «ембір», як вона назвалася в повідомленні — спізнюється вже на півгодини. Офіціантка наливає мені ще одну чашку кави, а я тим часом колупаю вишеньку в пирозі.
— Ще чогось бажаєте? — питає вона, помічаючи, що я нічого не з’їв.
— Ні, дякую.
Вона відповідає ввічливою усмішкою і переходить до іншого столу. На вигляд їй трохи менше тридцяти. Струнка красуня з маленького містечка, з попелясто-русявим волоссям, що спадає до плечей.
Мені подобається, як вона, спритно ганяючи поміж зайнятими столиками, час від часу коротко перемовляється з іншими клієнтами та їхніми дітьми. Такий заклад мали б обслуговувати ще принаймні двоє людей, та вона вправляється самотужки: розносить страви, веде касу й порається на кухні.
Закусочна дуже охайна й чиста. На стіні біля каси висять обрамлені світлини чоловіків у військовій формі. Поруч прикріплено кілька шевронів.
Можу уявити, що в такому місті, як Гудзон-Крик, найкращою перспективою для багатьох стала б саме служба у війську.
Та частина Гудзон-Крика, що лежить за межами нової СТО 88 чи «Кінґз Дайнер», замазана мастилом та пошарпана. По той бік вулиці стоїть мотель, де, здається, зомбі б почувалися як удома. Поруч крамниця, вся обклеєна рекламою міцного пива. Біля крамниці двоє хлопців років двадцяти п’яти сперлися на капот пікапа і їдять хот-доги та буріто з мікрохвильовки. Пікап такий, як зазвичай буває в селюків, однак на одному з хлопців гіпстерська плетена шапка, а на іншому — футболка «Halo»[15].
Я саме думаю, чи надсилати Ембер повідомлення, як у мене дзвонить телефон.
— Де ти? — питає дівчина.
— «Кінґз Дайнер».
— Довбню, ти ж не сидиш у закусочній? Чи сидиш?
— Сиджу. Ви сказали...
— Я не це мала на увазі. Вони стежать за закусочною. Я на вулиці, за старою автомийкою.
— А, що ж, я...
Та вона вже поклала слухавку.
Я похапцем кидаю гроші на стіл і прямую надвір.
Що вона мала на увазі, коли казала «вони»?
Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.
Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.
Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.
Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.
На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.
— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.
Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.
Вона зауважує мою занепокоєність.
— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.
— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.
— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?
— Приніс?
— Грошей.
Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.
— Скільки тобі треба?
Вона дивиться на гроші й підходить ближче.
— Оце вже інша розмова.
Її дихання аж занадто ментолове. Ніби вона щойно скористалася зубним еліксиром.
Раптом Ембер хапає мене за промежину.
Я розгублено витріщаюся на її руку.
— Ем... я просто хотів поговорити.
Вона притискається до мене й шепоче на вухо:
— Всі так кажуть.
За мить я таки опановую себе й відштовхую її руку.
Ембер дивиться мені через плече.
Чути скрегіт шин, коли з-за рогу будівлі вискакує із заносом пікап міні-маркету. З кабіни на мене витріщаються двоє молодиків — у їхніх очах жага вбивати.
— От лайно! — каже Ембер і починає тікати.
Водій зупиняє авто й вилітає з кабіни, його друг за ним.
— Якого хріна ти робиш із моєю сестрою?!
— Я лише хотів у неї дещо запитати! — виправдовуюсь я, піднявши руки. В руках у хлопа металева бита.
Він суне прямо на мене і вдаряє мене битою в живіт. Я падаю навколішки.
Його товариш тріскає мене по ребрах, і я завалююсь на бік.
— Це просто...
Мої слова обриваються, бо я намагаюся відбити руками шквал ударів.
Брат, той, що у плетеній шапці, вперіщує мені у щелепу кулаком, і я падаю обличчям у густі бур’яни. Непритомнію, встигаючи у напівмаренні подумати: бур’яни самотужки прорвали асфальт чи прорости їм допомогли цикли теплої та холодної погоди?