Хованки з хижаком

Розділ 27 Бентежна молодь

Ембер — чи «ембір», як вона назвалася в повідомленні — спізнюється вже на півгодини. Офіціантка наливає мені ще одну чашку кави, а я тим часом колупаю вишеньку в пирозі.

— Ще чогось бажаєте? — питає вона, помічаючи, що я нічого не з’їв.

— Ні, дякую.

Вона відповідає ввічливою усмішкою і переходить до іншого столу. На вигляд їй трохи менше тридцяти. Струнка красуня з маленького містечка, з попелясто-русявим волоссям, що спадає до плечей.

Мені подобається, як вона, спритно ганяючи поміж зайнятими столиками, час від часу коротко перемовляється з іншими клієнтами та їхніми дітьми. Такий заклад мали б обслуговувати ще принаймні двоє людей, та вона вправляється самотужки: розносить страви, веде касу й порається на кухні.

Закусочна дуже охайна й чиста. На стіні біля каси висять обрамлені світлини чоловіків у військовій формі. Поруч прикріплено кілька шевронів.

Можу уявити, що в такому місті, як Гудзон-Крик, найкращою перспективою для багатьох стала б саме служба у війську.

Та частина Гудзон-Крика, що лежить за межами нової СТО 88 чи «Кінґз Дайнер», замазана мастилом та пошарпана. По той бік вулиці стоїть мотель, де, здається, зомбі б почувалися як удома. Поруч крамниця, вся обклеєна рекламою міцного пива. Біля крамниці двоє хлопців років двадцяти п’яти сперлися на капот пікапа і їдять хот-доги та буріто з мікрохвильовки. Пікап такий, як зазвичай буває в селюків, однак на одному з хлопців гіпстерська плетена шапка, а на іншому — футболка «Halo»[15].

Я саме думаю, чи надсилати Ембер повідомлення, як у мене дзвонить телефон.

— Де ти? — питає дівчина.

— «Кінґз Дайнер».

— Довбню, ти ж не сидиш у закусочній? Чи сидиш?

— Сиджу. Ви сказали...

— Я не це мала на увазі. Вони стежать за закусочною. Я на вулиці, за старою автомийкою.

— А, що ж, я...

Та вона вже поклала слухавку.

Я похапцем кидаю гроші на стіл і прямую надвір.

Що вона мала на увазі, коли казала «вони»?

Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.

Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.

Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.

Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.

На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.

— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.

Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.

Вона зауважує мою занепокоєність.

— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.

— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.

— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?

— Приніс?

— Грошей.

Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.

— Скільки тобі треба?

Вона дивиться на гроші й підходить ближче.

— Оце вже інша розмова.

Її дихання аж занадто ментолове. Ніби вона щойно скористалася зубним еліксиром.

Раптом Ембер хапає мене за промежину.

Я розгублено витріщаюся на її руку.

— Ем... я просто хотів поговорити.

Вона притискається до мене й шепоче на вухо:

— Всі так кажуть.

За мить я таки опановую себе й відштовхую її руку.

Ембер дивиться мені через плече.

Чути скрегіт шин, коли з-за рогу будівлі вискакує із заносом пікап міні-маркету. З кабіни на мене витріщаються двоє молодиків — у їхніх очах жага вбивати.

— От лайно! — каже Ембер і починає тікати.

Водій зупиняє авто й вилітає з кабіни, його друг за ним.

— Якого хріна ти робиш із моєю сестрою?!

— Я лише хотів у неї дещо запитати! — виправдовуюсь я, піднявши руки. В руках у хлопа металева бита.

Він суне прямо на мене і вдаряє мене битою в живіт. Я падаю навколішки.

Його товариш тріскає мене по ребрах, і я завалююсь на бік.

— Це просто...

Мої слова обриваються, бо я намагаюся відбити руками шквал ударів.

Брат, той, що у плетеній шапці, вперіщує мені у щелепу кулаком, і я падаю обличчям у густі бур’яни. Непритомнію, встигаючи у напівмаренні подумати: бур’яни самотужки прорвали асфальт чи прорости їм допомогли цикли теплої та холодної погоди?