Я від’їжджаю на півмилі далі вниз дорогою, годину сиджу в машині, а тоді розвертаюся і знову прямую до будинку Джулі Лейн. Перебираю в голові кілька побрехеньок, та не можу обрати таку, що не звучала б надто притягнутою за вуха. Я вирішую просто постукати у двері і сказати, що, певно, випадково лишив кілька державних документів — не уточнюючи, яких саме, просто державних.
Я почуваюся якимось шахраєм, що намагається втюхати старій жінці ідіотські енциклопедії чи порожні страхові поліси. Потім нагадую собі, що Лейн, можливо, захищає убивцю. Крім того, існує ймовірність, що вона покірно сиділа біля свого чоловіка, доки він чинив сексуальну наругу над їхніми вихованцями.
Що ж, тепер брехати їй буде набагато легше.
— Я наказала вам забиратися, — каже Лейн з-поза іншого боку дверей.
— Здається, я забув у вас кілька документів.
— Це не так. А тепер ідіть геть.
— Прошу, це дуже важливо.
Я рвучко хапаю ручку й повертаю її.
Коли я відчиняю двері, Лейн відстрибує назад із переляканим виразом на обличчі. З юридичної точки це вторгнення на приватну територію, та я вдаю, ніби це не так.
Я обдаровую її своєю найщирішою усмішкою.
— Дякую, що впустили. Мені вистачить кількох секунд.
Я минаю її й стаю навколішки біля дивану, впускаючи папку біля місця, де лишив телефон. Вона відходить на інший бік кімнати, і мені значно простіше вдається покласти телефон до кишені. Я дістаю з папки папірець і, підіймаючись, тримаю його в руках.
— Знайшов! Вибачте, що потурбував.
— Ось тільки зачекайте, доки...
Лейн не закінчує речення.
Я зупиняюся на порозі.
— Зачекати на що? Ви збиралися комусь повідомити?
— Поліції. Я просто зараз зателефоную шерифу!
Вона дістає з кишені телефон і підіймає його догори, немов якийсь талісман, що лише підкреслює безпідставність її погроз.
Я поспішаю до машини й повертаюся вниз дорогою на те саме місце, щоби прослухати запис.
Натискаю кнопку «Грати».
Лейн зачекала не більше хвилини й одразу ж комусь зателефонувала.
— Дідько, — плакалась вона у свій телефон. — Я так сподівалася, що ти візьмеш слухавку. Приходив якийсь чоловік, питав про Сару, тебе й татка. Ти сказав, щоб я зателефонувала, як щось таке станеться. Ну, от і сталося. Я сказала йому забиратися під три чорти й нічого не розповіла. Маю його номер, якщо захочеш промити йому мізки.
Після того як вона кладе слухавку, чути звуки кроків: Лейн бродить будинком і щось бурмоче собі під ніс. Здається, потім вона сідає за столом на кухні, навпроти вітальні.
За двадцять хвилин чути, як дзвонить телефон.
— Алло... Слава богу... Так... Хвилин п’ятнадцять тому... Як звуть? Кей... Лео Кей, здається... Як ти кажеш? Тео Крей?.. Так, це він!.. Неприємний тип... Поговориш із ним?.. О, дякую... Дякую тобі!
Поки ніщо не виказує, хто ця інша особа. Хоча готовий заприсягтися, що це був один із прийомних дітей, які жили в Лейнів разом із Сарою. Пошукавши в записах, можна вийти на кілька імен.
Мене трохи бентежить, що він знає моє ім’я, та, зрештою, не варто дивуватися.
Тривалий час нічого не чути; тоді Лейн каже:
— Гаразд... гаразд. Що з машинами? Ти казав, що надішлеш людей, аби їх перегнали... Гаразд.
Після того як вона кладе слухавку, чути лише звуки кроків, аж доки не повертаюся я. Я звучу, мов справжнісінький шахрай, що тиняється від будинку до будинку. Та головне — це спрацювало. Я знаю, що Лейн комусь телефонувала.
Можливо, навіть йому.
Окрім як викрасти її телефон, про що, звісно, не може навіть ітися, я не знаю, що тепер робити з цією інформацією. Проте це зачіпка. Величезна зачіпка.
Дідько. Можливо, вже дуже скоро я дізнаюся, хто він, припускаючи, що той, хто залишив на тілі Сари рубці — та сама людина, що вбила решту жертв.
А машини? Що вона мала на увазі?
На під’їзній доріжці стояв лише старий мікроавтобус. Більше я нічого не бачив. Може, щось стоїть у сараї чи в лісі? І як це пов’язано з ним?
Цікавість зводить мене з розуму. Я маю повернутися ще раз.
Я чекаю, доки стемніє, щоб знову повернутися до будинку Лейн, паркуюся нижче дорогою і решту шляху долаю пішки. Прямую вздовж огорожі з колючого дроту до задньої частини їхнього двору, не зводячи очей із будинку на випадок, якщо загориться світло чи хтось з’явиться.
Намагаюся переконати себе, що він не приїде ось так одразу, а може, не приїде взагалі. Надто якщо вважає, що я вийшов на його слід.
Та, можливо, замість того щоб тверезо оцінювати ситуацію, я видаю бажане за дійсне.
Я минаю сарай і пробираюся крізь густий бур’ян у дальньому кінці двору. Хочеться скористатися ліхтарем, та не можна видавати своєї присутності.
Дійшовши до лісу, в темряві я вже ледве бачу власні черевики. Мабуть, краще було б піти рано-вранці, у сірому світлі світанку, а не зараз. Та чекати так довго мені просто несила.
Ліс тут — це суміш високих дерев і густих кущів. Я мушу обходити краєм, аби знайти прогалину в чагарниках і просунутись далі.
Знаходжу маленьку стежку і прямую поміж кущів диких ягід та чагарників. Коли озираюся, будинку вже не видно, тож я вмикаю ліхтар.
Одразу ж серед кущів щось зблискує. Я підходжу й розумію, що дивлюся на фари машини. Це іржавий синій «Шевроле Сітейшн».
Номерного знака немає ні спереду, ні ззаду, та ще футів за десять я помічаю ще одне авто — «Датсун». Рудий від іржі й також без номерних знаків.
Посвітивши навколо ліхтарем, я розумію, що мене оточують принаймні вісім чи дев’ять інших машин. Кожній не менш як тридцять років, і всі вкриті іржею.
На жодній немає номерного знака. Я відчиняю дверцята деяких машин і перевіряю бардачки, — раптом щось укаже на їх походження, — проте нічого не знаходжу.
Дивно.
Трясця, дуже дивно.
Я роблю знімки на телефон і намагаюся знайти серійні номери автівок. Ті, що на панелі приладів, усі відірвані. Я перевіряю стійки та двигуни — теж нічого.
Чому всі ці машини не мають серійних номерів? Старий Джек влаштував тут стоянку для крадених авто?
Ні.
Вони тут не через це.
Мені перехоплює дихання, коли я розумію, де саме стою.
Лайно.
Щоб я здох.
Слід якомога швидше звідси забиратися.
Це не звалище.
Це його чергове кладовище.