Хованки з хижаком

Розділ 55 Геодані

Повернувшись до закусочної Джилліан, я схиляюся над столом, заваленим мапами й графіками, і відсовую недоїдений вишневий пиріг, намагаючись розібратися у даних, так ніби ось-ось вигулькне ідея і зв’яже все докупи.

При поверховому огляді місця появи монстра з Куґар-Крика не мають нічого спільного з убивцею Джуніпер. Той, хто вбив її та інших, невидимий. Настільки, що правоохоронці досі сумніваються у самому факті його існування. Тоді як цей Куґарець, здається, навіть сам хотів, щоб його побачили, і майже встиг перетворитися на біґфута Південної Монтани, а потім раптово зник після ночі, коли напав на Елізабет — якщо припустити, що це був саме він.

Що більше я про це думаю, то імовірнішою видається ідея, ніби це мій убивця у фазі «Бетмен: початок». Коли його майже (а може, і точно) підстрелили, він мусив змінити тактику, навчитись ховатися. І опанував цю навичку більш ніж успішно.

Цей молодший убивця був нахабний і незграбний, позаяк вирішив напасти посеред людного табору. А той, що взявся вбивати пізніше, вже значно краще обирає своїх жертв і тепер перед нападами, певно, довгий час стежить за ними.

Терпіння... чи захоплення від полювання? Чи отримує він стільки ж насолоди від вистежування своїх жертв, як від їх убивства?

— Плануєш похід? — питає Джилліан, нахилившись над моїм плечем.

Я міг би злякатися, та відчув запах її парфумів, перш ніж вона заговорила. Нагадують мені аромат гліцинії.

— Щось типу того...

Джилліан прослизає до мого столика й сідає навпроти. Фартуха на ній нема. Натомість вона вдягнена у блузу з білим комірцем, що дуже пасує її фігурі.

— Маєш... гарний вигляд, — кажу я.

— Це ти мене ще в похідних шортах не бачив.

Я відповідаю млявою посмішкою.

Вона постукує по мапі.

— Це був натяк, Тео. Час від часу дівчата їх роблять. Та не думай, що так буде вічно.

— А.

Я складаю докупи мапи та графіки.

— Це не зовсім похід.

— Ти шукаєш тіла. Я знаю.

— Узагалі-то, не цього разу. Тут скоріше питання цікавості.

— Останні два тижні ти лише те й робиш, що їздиш туди-сюди. Цікавість поглинула тебе з головою. Може, цього разу варто прогулятися з компанією?

Я думав про неї більше, аніж усвідомлюю. Заходячи у своїх пошуках все далі й далі, я помітив, як мрію скоріше повертатися за цей стіл, їсти пиріг і насолоджуватися подобою нормального життя.

Іноді я спостерігаю за Джилліан через столики — як легко вона усміхається, як має справу з безліччю людських емоцій, не втрачаючи при цьому власної сутності. Частина мене хоче взяти її з собою в ті темні місця. Тоді як інша частина не хоче бруднити її усім тим злом.

— Не знаю, наскільки приємний з мене вийде компаньйон.

— Саме тому тобі й потрібна компанія.

— Це може бути небезпечно.

— Я тебе захищу, — відповідає вона.

— Ха. Ми вже бачили, наскільки ефективно це вдається мені самому.

— Ґас каже, ти добре засвоїв його тренування.

— Ти про заняття о шостій ранку, під час яких він розмахує перед моїм обличчям мішком із білизною?

— Називай як хочеш, та я помічаю різницю. Ти схуд на обличчі і вже не так сутулишся. З часом Ґас зробить із тебе чоловіка.

— На це не вистачить і всього часу, що лишився у всесвіту.

— Тим паче тобі потрібна компанія серед великого страшного лісу.

— Не знаю...

— Підніміть руку, хто з присутніх пройшов справжній курс рукопашного бою? — Джилліан підносить руку. — Добре, я так і думала.

Я забув, що вона служила у війську. Вона така... жіночна. Я б знову заперечив, що це небезпечно, та не маю причин вважати, ніби в цьому місті їй взагалі де-небудь безпечно. Та й монстра з Куґар-Крика не бачили вже десятки років. Сумніваюся, що він повернеться на місце, де його ледве не вбили. І все ж... усе це здається позбавленим будь-якого сенсу.

— Гаразд, — каже Джилліан. — Домовились. Заїдеш за мною вранці.

— Я ні про що не домовлявся.

— Надто пізно.

Я розумію, що сперечатися з нею марно. І, якщо чесно, мені до вподоби ідея не ділити її увагу з рестораном, повним людей.

— Учора приїжджали люди, питали про тебе, — каже вона.

— Справді? Хто?

— Не представилися. Схожі на копів. Та мені не знайомі. Один мав годинник, що поспішав на дві години. Мабуть, немісцеві.

— Копи? Зі мною наче нескладно вийти на зв’язок.

— Може, просто цікавились чимось із приводу розслідувань. Я чула, тепер всі шукають пуму?

Я зітхаю.

— Так. П’ять кігтів. Полідактилія у котів зазвичай виражається в шести пальцях чи більше, але не в п’яти. Я не чув, щоб таке траплялося з великими кішками, хоч це й мало що змінює. Вони готові вигадати абияку теорію.

— Що ми завтра шукатимемо? Не тіла, правильно? Ну тобто я готова. В принципі.

— Ні. Ми шукаємо монстра з Куґар-Крика, чи то пак Куґарця, як його іноді називають.

Джилліан підводить брови, перевіряючи, чи я не жартую.

— Я візьму свій пістолет.

— Я певен, Куґарця там уже давно нема.

— Пістолет не для нього.

— Ох, то ти довіряєш божевільному професору і йдеш з ним наодинці до лісу, та лише прихопивши пушку?

— Більш-менш. Тим паче, як я вже казала, почекай, доки побачиш мене в похідних шортах.