Хованки з хижаком

Розділ 7 Острови

— Як ви вже, певно, помітили, травм завдано досить серйозних, — починає детектив Ґленн. — Спочатку скидалося на напад із ножем. Одна рука була майже відділена від тіла, голова ледь не відтята. Ми знайшли криваві відбитки ніг та рук, що простяглися майже на сотню ярдів. На неї напали й переслідували. Найімовірніше, декілька разів їй вдавалося втекти. Потім її затягнули під колоду. Це сталося менш ніж за півмилі від автомагістралі. То ж не зовсім глухий ліс. Але таке може трапитись де завгодно. Як ви тепер знаєте, наше завдання — отримати якомога більше доказів, перш ніж вони зникнуть.

— Таке?

Я намагаюсь не дивитися на ці промовисті знімки.

— Напад ведмедя. Спочатку ми не були певні.

На мить його голос стихає.

— Маємо кілька випадків на рік, із яких у середньому один — фатальний.

Він вказує на мене.

— Майже половина жертв — науковці. Трохи менше — експерти-самоуки з Гризлі. Джуніпер, здається, просто опинилась не в тому місці не в той час. На деяких ранах ми знайшли частковий відбиток лапи, а також дещо, що скидається на ведмеже хутро. Експерт зі Служби рибних ресурсів та диких тварин підтвердив: рани збігаються з тими, що їх завдають ведмеді.

— Ведмідь.

Я занурююся в думки. Займаючись дослідженнями в Монтані та Вайомінґу, слід постійно пильнувати. Коли б я не ступав на їхню територію, завжди тримаю в рюкзаку балончик спрею проти ведмедів. Я бачив їх сотні. Навіть ґризлі. Я їм не заважаю, і вони відповідають взаємністю.

Я ніколи не провадив із Джуніпер польових досліджень, тож гадки не маю, наскільки підготовленою вона була. Та дурною я б її ніколи не назвав.

Попри все, напади ведмедів трапляються вкрай рідко. Що дивує, коли розумієш, як близько ми до них опиняємося, виходячи в ліс.

Поставте камеру біля свого намету на ніч і будете вражені, а може, навіть налякані всіма тими тваринами, що проходять чи проповзають біля нього.

Голодного ведмедя можна зустріти в межах чутності шосе, де електромобілі «Тесла» мчать під автоконтролем, а у трейлерах дітлахи, швидше за все, дивляться на великих екранах «Зоряні війни», доки в мікрохвильовці вибухає попкорн.

Природа поруч, хай навіть ви її не помічаєте.

— Два дні тому зателефонував турист і повідомив, що чув жіночий крик неподалік від місця, де ми знайшли Джуніпер. За його словами, вони з друзями пішли поглянути, в чому річ, але нічого не помітили.

Ґленн ледь чутно зітхає.

— Це й не дивно. Я якось стояв на бампері кадилака, вкритого грязюкою та кущами, власне цей кадилак і шукаючи. Ну й дістав я тоді на горіхи.

Мені не до теревенів. Я переконую себе, що це через надмірну зосередженість.

— Ви часом не знаєте, чим вона могла тут займатись? Сподіваюся, не досліджувала ведмедів.

Він гортає свій блокнот:

— Острівні біогеографічні аналоги?

— Острови, — відповідаю я. — Вона шукала острови.

— Острови? Тут?

— Я їх так називаю. Загалом це екосистеми, ізольовані від зовнішнього світу. Власне острови розділяє океан. У пустелі можна відшукати оазу. Ба навіть у густих джунглях можна знайти печери з ізольованим життям. Пам’ятаєте, я згадував про тварин, що займають різні ланки екосистеми? І про те, що навіть пуголовки стають хижаками? Звучить так, ніби Джуніпер шукала кишенькові екосистеми, що є більш самостійними, ніж здаються зовні. Їх можна знайти в незвичних місцях. У печерах, як я вже казав, чи на схилах скель. Іноді навіть у середовищах, створених людиною, як-от круїзні кораблі чи дахи будинків. Рівень їхньої ізольованості варіюється. Та що вони віддаленіші, то ймовірніше декілька видів зможуть адаптуватися і взяти на себе всі ролі, що їх ми бачимо в більших системах.

Я розумію, що знов починаю розпускати язика.

— Продовжуйте.

— Що ж, із точки зору біоінформатики, коли ти не обмежуєшся традиційною систематикою, все стає набагато цікавіше. Соціологи помічають структури, що раптово виникають усюди — від в’язниць до комп’ютерів, які грають у покер.

Я бачу зв’язок між дослідженнями Джуніпер і тим, чого я її навчив, і мене накриває різким почуттям провини.

— Я часто розповідав студентам, що комп’ютерні моделі інформативні, та вповні вони можуть нам розказати лише про зовнішні системи. Необхідно порівнювати й зіставляти. Виходити з лабораторій. Досліджувати недосліджене...

Детектив Ґленн звертає увагу на мої руки. Коли я нервуюся, то починаю заламувати й стискати їх. Зараз пальці в мене біліють від нестачі крові.

— З вами все гаразд, докторе Крей?

Я хитаю головою.

— Ні. Згадалась наша розмова з Джун... Джуніпер. Вона просила в мене поради.

Тепер я пригадую все чіткіше. Ми сиділи в піцерії біля кампусу з групою інших студентів. Вона сіла на стілець поруч зі мною. Мала світлі карі очі.

Вона зачесала волосся і злегка всміхнулася.

— Отже, професоре Тео, яку пораду ви дасте амбітній науковиці?

Вона поклала лікті на стіл. Я відсунувся назад, аби дати їй більше місця. Це змусило її знову всміхнутися.

Пам’ятаю, я дуже боявся здатися одним із тих розпусних викладачів, що затискають по кутках молодих студенток, мов доведені до розпачу вовки, а тоді зображають здивування, вислуховуючи, що їхня робота має мало спільного з надмірною приязністю до жінок.

Мову її тіла я не помічав. Можливо, вона навіть фліртувала, як роблять деякі дівчата, щоб отримати відповідь від чоловіка, який в іншому разі проігнорував би їх. Не знаю. Я звертав увагу лише на запитання. Дав щиру відповідь. Вона відсунулась від мене, лише щоб, поклавши лікоть на стіл, підперти голову рукою, і продовжила уважно слухати. Я вів далі, і, здавалось, все це її лише розважає. Та тепер я знаю: це було не так. Кожне моє слово вона сприймала всерйоз.

Через ті слова, мої слова, вона загинула.