Хованки з хижаком

Розділ 32 Найкращі подруги

Згадуючи курс психології про мову тіла, я сідаю поруч на суху траву. Ембер робить затяжку. Я вичікую, поки вона заспокоїться. До всього, її погляд трохи осклянілий — можливо, бо дівчина досі під кайфом.

Нарешті, коли ми обоє опановуємо себе, я говорю:

— Розкажи мені про Челсі.

Ембер насуплюється, потім видмухує дим із куточка рота.

— Що тобі сказати. Ми були найкращими подругами, скільки себе пам’ятаю. Весь час знаходили собі пригод на п’яту точку.

Вона похапцем зиркає на мене.

— Попервах не таких пригод. Звичайні дитячі пустощі. Гуляли допізна. З хлопцями зависали. Тирили пиво.

Ембер знизує плечима, ще раз затягується. Випускає у повітря чергову хмарку диму.

— Але так. Коли стало зовсім нудно, почалися інші приколи.

Мати вигнала Челсі з дому. Я ночувала вдома вряди-годи.

Кілька наших знайомих дівчат заробляли, займаючись усяким. І, цей, нам подобалося тусити. Тут більше взагалі на хрін нічим зайнятися. Ми на шосе не паслися, як дехто, нічого такого.

Я подумки занотовую: пошукати значення фрази «пастися на шосе».

— А в ту ніч, коли Челсі зникла? Що тоді сталося?

— Ми просто хотіли кайфонути. Я мала з собою смужку кислоти. Зазвичай ми закидувалися в лісі. Більшості було би страшно до всирачки. А нас вставляло. Лежиш на землі, слухаєш звуки природи, дивишся на зірки. Це заспокоювало.

— То оце й усе, що трапилось тієї ночі?

Ембер гасить цигарку і запалює нову.

— Ось тоді й почалася хрінь. Ми так і не закинулись. Брели собі лісом і почули звук. Тут водяться дикі кабани, всяке таке. Ми сміялися, жартуючи, що це якийсь типу монстр. Я почала бігти. Челсі побігла за мною, потім відстала.

Я пішла глянути, де вона. Думала, у хованки грається чи ще щось. Але ні. Я побачила, як Челсі стоїть, ніби прислухається до чогось. Я почала кликати її, а тоді побачила за її спиною це. Я закричала, перш ніж встигла крикнути Челсі. Мені здалося, що то ведмідь. Тінь була отака, — Ембер підіймає руки аркою в себе над головою.

— Здалося, що то ведмідь став на задні лапи. Тільки рухи в нього були достоту людські. Потім посунув на Челсі. Вона почула мій крик і закричала сама. Та й усе. Вона щезла з очей у темряві. Стало дуже тихо.

Щось підказало мені: треба тікати що є сили. Так я і зробила. І воно побігло за мною. Я чула. Потім почула, як вискнула Челсі. Гадаю, воно повернулося прикінчити її. А я просто бігла й бігла далі.

Ембер ковтнула слину, облизала губи.

— Знаю, я не мала кидати її. Вона ж була моєю найкращою подругою.

Я припаркувалася біля дороги. Сіла в машину й щодуху помчала до поліційного відділку. Але заблукала. Запанікувала. Вирішила, що я під кайфом. Що мені привиділося. Знаю, звучить тупо.

Украй тупо, та я вирішила просто проспатися. Коли прокинулась, сяяло сонце, а я досі сиділа в машині. Затим таки приїхала до відділку й розповіла батькові Чарлі все, що змогла пригадати.

— І тобі не повірили?

Ембер похитала головою.

— Ні. Сказали, що я все вигадую. Розповіли, що з кімнати Челсі зникли всі речі. І що машини її теж ані сліду. Якесь безглуздя.

Її голос звучить виклично.

— Я точно знаю, що Челсі була тієї ночі зі мною. Я по неї заїжджала. Ми взяли мою машину, а її тачку залишили.

— Може, вона тебе розіграла?

— Хотіла б я в це вірити. Але так довго? Ха-ха, Челсі. Де ти в біса? Ніхто так довго не розігрує.

— Може, хтось із містян хотів убити її?

— Челсі була найприємнішою людиною, яку тільки можна зустріти. Та вона багато з ким спала. Особливо зі старшими чоловіками. Гадаю, деякі з них були раді, що Челсі зникла. Чи могли її грохнути? Трясця, це ж Гудзон. Можливо все. Чули про ту зниклу індіанську сім’ю?

Я пригадую їх із бази даних зниклих безвісти.

— Так.

— Про що не напишуть у газетах, то це про те, що вони тримали маленьку мет-лабораторію. А дозволу не мали. Тому й щезли.

Ембер задумливо шкіриться і стишує голос.

— Знаєте, хто бачив їх останніми? Бовер та Джексон.

— Бовер та Джексон?

— Офіцери, яких заарештували за торгівлю слідами. Ось наскільки все тут довбануто.

— Може, хтось колись розповідав про щось схоже на те, що ти бачила в ніч зникнення Челсі?

— Я балакала з одним чуваком із чіппева[18]. Він виріс у резервації. Казав, що в них таких історій достобіса. Я ні в що таке не вірю. Переді мною був чоловік, який хотів здаватися твариною. Та я ясно мов день бачила, що він ходить на двох ногах.

Ембер прижмурює очі.

— Я гадала, ведмедя, який вбив твою дівчину, піймали.

— Ведмедя піймали. Та він тут ні до чого.

Ембер дивиться на зграю птахів, що пролітає над нашими головами.

— Принаймні ти знаєш, що вона померла. Є тіло, яке можна поховати. Всі тут удають, ніби Челсі десь там щасливо живе-поживає. Але вони знають. Знають, що Челсі мертва. Просто всім начхати.

Я відчуваю, як вона потерпає від втрати. Це тихий відчай, немов чіпляєшся за соломинку.

— Пам’ятаєш місце, де зникла Челсі? Де ти бачила того чоловіка?

— Приблизно. Я водила туди копів.

— Щось знайшли?

— Знущаєшся? Простовбичили там хвилин десять і пішли, їм було насрати.

— Те місце так і не позначили як місце вбивства?

— Це навіть убивством не назвали.

Ембер тицяє пальцем у повітря.

— Їм було начхати!

— Можеш сказати, де це трапилось? — бездумно випалюю я. Перш ніж вона встигає відповісти, я чую знайомий скрегіт шин пікапа.

— Срань, — бурмоче Ембер. — Мій хлопець повернувся.

Ну от, знову.