Хованки з хижаком

Розділ 31 Переслідувач

Прокинувшись і прийшовши до тями достатньо, щоб почати думати, я надсилаю Ембер повідомлення.

«Треба поговорити».

Минає півгодини, відповіді немає. Я вирішив написати конкретніше.

«Мені байдуже, що сталося. Я хочу поговорити про Челсі. Гадаю, я знаю, що з нею трапилося».

Ще півгодини без відповіді. Я вирішив просто зателефонувати їй.

Машинний голос повідомляє, що її телефон не приймає дзвінків.

Вона мене заблокувала.

Ну звісно. Я точно не перший, хто телефонує, попавшись на їхню вудку.

Я їду до СТО 88 по каву. Прогулюючись яскраво освітленими рядами, натикаюся на поличку з передплаченими мобільними телефонами й купую один за п’ятдесят баксів.

Повернувшись до машини, я розпаковую телефон і ознайомлююся з його функціоналом. Я здивований, адже функцій у ньому більше, аніж я очікував за таку ціну. Звісно, йому далеко до мого iPhone, проте він має веб-браузер і працює з додатками Android.

З’являється цікава думка: якби я заплатив готівкою, вийти на мене через цей телефон було б неможливо.

Я повертаюся до магазину й купую ще один за гроші, які зняв із картки. Теоретично купівлю телефона можна пов’язати з операцією в банкоматі — якщо буде відомий час купівлі, можна звірити історію зняття коштів. Та загалом усе доволі безпечно. Втім, я гадки не маю, чому взагалі думаю про таке.

Гадаю, з огляду на вчорашні події трохи обачності не завадить.

Я відкладаю телефон, куплений кредиткою, і набираю Ембер повідомлення з того, який придбав за готівку.

«Я не серджуся за вчорашнє. Сталося непорозуміння. Я хотів поговорити з тобою про Челсі».

Чесно кажучи, я до біса злий. Єдине, чого я хочу — дізнатись, що їй відомо, і забратися з цього міста під три чорти.

Я сиджу на стоянці й п’ю каву, чекаючи на її відповідь.

Минає година. Не в змозі більше чекати, я телефоную їй і лишаю повідомлення на голосову пошту.

Намагаюся, щоб мій голос звучав якомога невимушеніше.

— Привіт, Ембер. Це Тео, той самий. Я не злюся. Мені начхати на гроші. Я лише хочу поговорити про Челсі й про те, що з нею сталося. Ем, я не коп і не пришелепок якийсь. Я теж декого втратив. І хотів би просто порівняти ці дві історії.

Я кладу слухавку й думаю, що говорив настільки щиро, наскільки взагалі здатен.

Відповіді від Ембер немає, як і вчора.

Напевно, вона взагалі не захоче зі мною говорити. Вона цілком може думати, що я хочу заманити її у пастку.

Я намагаюся поглянути на ситуацію очима Ембер. Я б до біса перелякався. Вона, певно, гадає, що я задумав її вбити.

Згадка про Челсі може тільки ще більше відлякати дівчину.

Треба знайти інший спосіб достукатися до неї.

На своєму одноразовому телефоні я знаходжу в Google сайт для пошуку людей. Щоб отримати останню адресу Ембер, доводиться заплатити п’ятдесят доларів.

Вона мешкає за вісім миль звідси.

У Google Street View на її під’їзній доріжці видно припаркований пікап Девона. Мені боляче від самого погляду на нього.

Трясця. Легко не буде.

Не хочеться знову перетнутися з Девоном.

Я повертаюсь до СТО 88 і купую два балончики «Мейса». Касир той самий, що продав мені одноразові телефони. Навіть бровою не повів.

Ситуація вимальовується непевна, надто якщо врахувати синці, якими помережане моє обличчя. Я би повідомив про себе поліції.

Та для Гудзон-Крика це, мабуть, звична річ.

Коли я прибуваю за адресою, Девонів пікап так і стоїть на доріжці, як на знімку в Google. Щойно я бачу його зблизька, мені спирає дихання.

Я не опускаю скла й не зупиняюся. Лише за дві милі трохи заспокоююся.

Будинок має два поверхи та великий двір. Він має вигляд не так занедбаний, як захаращений. Поруч припарковані ще три автомобілі. Дещо покоцані, не такі, за кермом яких міг би сидіти син шефа поліції.

У файлі на Ембер зазначено, що в неї «Хонда Цивік». Здається, коли проминав будинок, я помітив таку у дворі.

Я вирішив проїжджати повз будинок щогодини, доки пікап не зникне й Ембер не лишиться сама. Доки Девон вештається поблизу, ноги моєї там не буде.

Минуло чотири години, а машина Девона так і не зрушила з місця. На певний час зникла автівка Ембер, та коли я проїжджав наступного разу, вона знову стояла у дворі.

Щойно я завертаю за ріг і бачу, що пікап нарешті щез, мене охоплює дивне хвилювання.

Я паркую «Експлорер» перед будинком. Я надто наляканий, щоб лишати машину на під’їзній доріжці й заганяти себе у пастку.

Я маю геть кепський вигляд, тож надіваю бейсбольну кепку й великі темні окуляри. Ступаю на дорогу. Ноги трусяться, коліна просто не тримають мене.

Напевно, саме це й мають на увазі, коли кажуть «ватяні ноги».

Слід просто повернутися до «Експлорера» й рушати додому.

Вчорашня ситуація була попередженням. Я заходжу надто далеко.

Але тут можна знайти відповіді. Чи принаймні зачіпки.

Нарешті я певніше стаю на ноги і прямую до вхідних дверей. У кишені в мене два балончики «Мейса».

На ґанку поруч із брудними попільницями та зім’ятими пивними банками стоять три алюмінієві стільці. В одній із попільниць лежить скляна трубка для мету.

Крізь вікно чути телевізор. Хтось лежить на дивані.

Я стукаю, починає гавчати собака. Відходжу від дверей. Усередині чоловічий голос промовляє: «Секунду».

Чути, як човгають ноги, а собаку пхають до іншої кімнати.

У хлопця, який відчиняє мені двері, скуйовджене волосся, гнилі зуби та вибалушені очі.

— Слухаю, — каже він сонно.

— Я прийшов поговорити з Ембер. Вона тут?

Доводиться напружувати всі сили, щоб не затинатися.

Я заглядаю через хлопцеве плече до кімнати, побоюючись, що зараз на мене вискочить Девон чи Чарлі з бейсбольною битою. Та лише здригаються двері в іншу кімнату, коли об них вдаряється гавкітливий пес.

Цей будинок — справжня діра. Підлога захаращена брудним посудом та коробками з-під їжі з доставки. Куди не глянь — купами розкиданий одяг. На бильцях дивана та на підлозі стоять переповнені попільниці. Недбало розкидані скляні трубки.

У будинку смердить, і я навіть уявляти не хочу, звідки береться цей запах.

Хлопець кричить нагору:

— Ембер, тут один із твоїх кавалерів!

— Хто? — відгукується дівчина згори.

— Сама, курво, спитай. Я тобі не дворецький.

Він окидає мене поглядом «ну, що поробиш», закочує очі й знову завалюється на диван.

З горішніх сходів чути кроки, і я відчуваю, як прискорюється моє серцебиття.

Побоюючись, що Ембер побачить мене і втече чи й що гірше, я відходжу від дверей і дивлюся на вулицю.

Вона вже на першому поверсі.

— Слухаю.

Я розвертаюся, дивлячись під ноги.

— Я лише хотів запитати тебе про Челсі.

— Що саме?

Ембер роздивляється мене, намагаючись пригадати. І раптом до неї доходить.

— Якого біса?!

Вона поривається зачинити двері. Я ставлю ногу в прохід.

— Якщо не звалиш на хрін, я викличу копів! І скажу, що ти намагався мене зґвалтувати! — кричить вона, налягаючи на двері.

Хлопець на дивані знічев’я спостерігає.

— Ну ж бо, викликай, — блефую я, а тоді подвоюю ставки: — Я викличу поліцію штату. Побачимо, що скажуть вони.

Ембер перестає тиснути на двері.

— Забирайся.

— Ембер, мені начхати на те, що сталося вчора. Мене просто неправильно зрозуміли. Я призначив тобі зустріч, бо думав, що ти зможеш розповісти мені про зникнення Челсі. Я не збирався знімати тебе.

— Я тобі не шльондра, вилупку! — волає вона крізь щілину в дверях.

Я намагаюсь говорити спокійно.

— Мені по цимбалах. Я лише хочу дізнатися, що сталося з твоєю подругою.

Я забираю ногу, відходжу від дверей і підіймаю руки догори на підтвердження своїх слів.

— Прошу.

Ембер стежить за мною крізь вузьку щілину. Я відступаю аж до брунатної трави.

— Ти точно не мститися приїхав? — питає вона вже спокійніше.

— Ні. Джуніпер Парсонс, дівчина, на яку, як вважають, напав ведмідь — моя колишня студентка. Я викладав у неї.

Ембер прочиняє двері трохи ширше.

— Справді?

— Справді.

— Ані руш.

Ембер виходить з будинку, сідає на верхню сходинку ґанку й дістає зі спортивок пачку цигарок із запальничкою.

Доки вона запалює цигарку, я опускаю руки. Ембер продовжує підозріливо дивитись на мене, потім оглядає вулицю. Після кількох затяжок для заспокоєння вона нарешті каже:

— Ніхто мені не вірить. Навіть Девон думає, що я клею дурня.