Хованки з хижаком

Розділ 82 Невсипущий

Її немає.

Я намагаюся підвестися. Світ навколо починає крутитися, ноги підкошуються, і я падаю прямісінько на Браянта.

З нього виривається стогін.

Йому потрібна допомога. Трясця, мені самому потрібна допомога.

Я намагаюся звестися на руки й ноги, щоби повзти, та руки заслабкі, аби втримати мою вагу.

Він забрав Джилліан. І найгірше, що вона навіть не кричала. Вона розуміла: я поранений надто сильно, аби що-небудь вдіяти.

Я втратив стільки крові. І досі кривавлю.

Можна здатися.

Не страшно опустити руки і сказати, що я зробив усе, що міг.

Мені її не врятувати.

Я не зміг врятувати Джуніпер.

Я заслуговую на смерть.

Коли Джо прийде по мене, я не опиратимусь.

Я не зможу жити далі, знаючи, що безпомічно лежав, доки він забирав Джилліан.

Не зможу жити далі...

Я усвідомлюю, що давши йому її вбити, я позбавляю себе сенсу життя.

Моя рука падає на гору ампул.

Декстроамфетамін сульфат.

Спіди.

Працюючи парамедиком, я не раз стикався з пришелепками на спідах. Угамувати їх могли лише декілька поліціянтів одночасно. Подеколи й цього було замало. Їхні мізки не розуміли, що організм уже не здатен продовжувати рухатись.

Що організм не здатен продовжувати...

Зрештою, їхні тіла заплатили свою ціну. Зупинка серця, або й гірше.

Та що може бути гірше?

Пакет із кров’ю, що висить над головою, наштовхує мене на одну ідею. Точніше, це справжнє самогубство. Втім, я зможу виграти ще кілька хвилин...

Я знаходжу шприц і вводжу в пакет крові амфетамін.

Порпаюся в шухлядах, знаходжу епінефрин, адреналін і також додаю до крові.

Це забагато.

Такої кількості ви б не ввели навіть скаковому коню, хіба що ненавиділи б цю тварину і хотіли б, аби її серце вибухнуло на останньому колі.

Але саме це мені й потрібно.

Моєму тілу вже однаково кінець.

Сьогодні я помру, так чи інакше. То хай краще в боротьбі.

Я обмотуюся бинтом, закріплюючи пакет із кров’ю у себе на грудях, і переставляю голку до артерії на стегні, за кілька дюймів від місця, де в мене влучила куля.

Намагаюся пробити голкою шкіру, та надто слабкий для цього. Здається, я знову поринаю в сон.

— ТЕО!

Не знаю, це кричала Джилліан чи просто голос у моїй голові. Хай там як, від цього залежить усе на світі. Я знаходжу артерію і вводжу голку...

Я вже відчуваю в тілі поколювання. По шкірі починають маршувати хвилі електричних мурах.

Дихання вирівнюється. Серце б’ється частіше.

ЙОСИП ДРАНИЙ.

Я В УДАРІ.

Голова нагадує одну з тих плазмових куль у магазині новинок.

У мить повної ясності я хапаю з підлоги шприци, наповнюю їх різними речовинами і пхаю в кишені куртки.

На підлозі багато моєї крові. Я примотую до грудей ще дві пінти крові та кріплю на бік маленький насос. Кров із них не піде, доки тиск не впаде ще нижче. Про всяк випадок я впорскую адреналін і в ці два пакети.

Виходить біонічне лайно Ленса Армстронга геть нового рівня.

Я відчуваю силу й не просто підвожуся, а підскакую на ноги.

Виходжу з машини швидкої, відчуваючи, ніби я — чиста енергія. Я мчу туди, де востаннє бачив Джилліан.

Я рухаюся швидко. Підсвідомо знаю, що моя ліва нога волочиться через рану, та стимулятори блокують нервові закінчення, і м’язові тканини роблять те, що я їм наказую — будь-які заперечення відкидаються.

Нацисти шпигали своїх солдатів схожим лайном, аби робити з них суперсолдатів. Доводилось платити за це неабияку ціну фізично, та почнемо з того, що наміри в нацистських лікарів і без того добрими не були.

Ще мить тому я пригнічено лежав, готовий дати Джо прикінчити мене. Тепер... дідька лисого. Я БІСІВ ЛОКОМОТИВ, ГОТОВИЙ РОЗІРВАТИ ЙОГО НА ШМАТТЯ.

Якась частина мене підказує, що це говорять наркотики.

ДО БІСА ЦЕЙ ШУМ.

Я ЙОГО ПОШМАТУЮ.

Так тримати, красунчику. Тепер треба подумати. Може, слід підняти той дробовик біля тіла Ґленна? Можливо, там лишилося ще кілька набоїв.

Я хапаю його й біжу до лісу. Між деревами є прогалина, через яку він, найімовірніше, її й потягнув.

Я перевіряю набої в дробовику. Лишився один.

ХАЙ ВІД НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ.

Я біжу вниз схилом і прострибую останні кілька ярдів.

Нога підкошується, та я продовжую бігти.

Він хоче, щоб я йшов за ним слідом. Він бачив мене пораненого в машині швидкої і захотів перевірити, з якого я тіста. Чи дозволю йому забрати мою дівчину? Чи знайду в собі сили бути, трясця, чоловіком?

Я продираюся крізь кущі, відбиваючись від гілок стволом дробовика.

Добігаю до маленької галявини.

На іншому краю височіє велика фігура. Джилліан на землі, навколішках, з її нижньої губи сочиться кров, навколо лівого ока синець. Однією рукою Джо обвиває її шию, в іншій тримає пазурі, готовий проколоти яремну вену.

Він дивиться у мій бік. Мовчазний, та при цьому сповнений люті.

Я думаю про те, щоб зробити постріл, та помічаю, як ствол у моїх руках тремтить.

Я надто під кайфом, аби влучно цілитися.

Я з однаковим успіхом можу влучити і в нього, і в неї — це при тому, що він у броні.

Дробовик випадає мені з рук на землю.

Швидко, до біса швидко Джо відштовхує Джилліан убік і мчить на мене.

Він хоче показати, наскільки швидкий. Хоче, щоб я побачив, що насправді він — тваринний дух, який вселився у людське тіло.

Він хоче, аби я помер, знаючи, що він не якийсь там розбещений псих.

Хоче, аби я повірив, що він напівбог.

На крихітну часточку секунди я йому вірю. Жодна людина його розміру не може так швидко бігати. Здається, люди взагалі не можуть так швидко реагувати.

Потім я згадую, що я науковець.

І ЩОЙНО ВВІВ ДО СВОГО ТІЛА КУПУ ПОТУЖНОГО ЛАЙНА, ЯКЕ ВБ’Є МЕНЕ.

ТА НА ОДНУ КОРОТКУ МИТЬ... Я ДЕМОНІЧНИЙ ВОЇН-МЕСНИК.

І маю купу шприців, про які він не здогадується.