Хованки з хижаком

Розділ 33 Поганий принц

Я відчуваю, як у мене напружується спина, поки черевики Девона гупають по траві. Він зупиняється за моїм плечем, і його тінь накриває мене.

Правою рукою я стискаю в кишені балончик «Мейса», але пальці тремтять. Не знаю, чи зможу я дістати його достатньо швидко, не кажучи вже про те, чи стане відваги натиснути на розпилювач.

Я боюся, що, намагаючись захиститися, лише ще більше роздратую Девона. Минулого разу він забрав мої гроші, та лишив достатньо цілим, щоб я зміг піти. Намагаючись дати відсіч, я опинюся в лікарні чи навіть гірше.

Ембер дивиться на Девона над моєю головою і злегка киває.

— Як воно?

— Це ще хто такий? — питає Девон.

Моє тіло розслабляється, коли я розумію, що він не впізнав мене за кепкою та окулярами. Я опускаю голову й уникаю дивитися на нього. Ще бракувало, щоб він побачив синці на моєму обличчі й упізнав справу своїх рук.

— Ніхто, — відповідає Ембер. — Просто старий друг Челсі.

— Друг чи клієнт? — питає Девон глузливо. Він проходить повз мене, навіть не повернувшись глянути.

— Упевнись, що він у курсі — твоя поцька вже не на «Крейґс-ліст».

— Іди на хрін.

Девон заходить до будинку. Ембер показує йому середнього пальця і зачиняє за ним двері.

Потім вона заплющує очі й хитає головою.

— Ти, мабуть, думаєш, що я жахлива.

Я говорю тихо, побоюючись, що Девон почує мене зсередини.

— За винятком учорашньої історії, думаю, ти чудова.

— Ага, та по фігу. Ми почали цим займатися після того, як одну дівчину з Кваєт-Лейка відколошматив далекобійник. Коли його знайшли, то місця живого не лишили. Девон страх як бісився, коли бачив, що хлопці мене викликають. Одне діло, якби вони були місцеві, хтось, про кого ми знаємо, що вони нормальні.

Я намагаюся зрозуміти динаміку цих стосунків.

— То Девон — твій...

— Сутенер? Трясця, ні. Я не грьобана повія, — відрізає Ембер.

— Я хотів сказати «хлопець».

— А. Ну, у нас вільні стосунки. Та й узагалі, це не твоя справа.

Ця розмова мене гнітить.

— Я не хотів ні на що натякати.

— Дивишся ти осудливо.

— Я науковець. Я на все так дивлюся.

Ембер повертає голову в бік будинку.

— Девон хотів стати науковцем.

— Серйозно?

Я кажу це трохи заголосно.

— Він любить усю цю хрінь. У нього є футболка з Нілом Деґрассом Тайсоном[19] і всяке таке. Ми раніше закидалися і дивилися «Вілл Най — науковий хлопак».

Зненацька це мене смішить. Живіт болісно протестує, і я намагаюсь не рухатися.

— Так, повний триндець, я знаю. Дивився колись «Вулицю Сезам» обдовбаним? Її наче зняли для дворічних та нариків.

— Ні, я взагалі майже ніколи не вживав. У студентські роки ми з групою їздили до Амазонки, і місцевий шаман дав декому з нас щось таке, що я й досі не можу ідентифікувати. Ми сиділи колом і пили, вирішивши, що це така церемонія зміцнення зв’язків. Виявилося, що вони просто збиткувалися з чужинців. Я кілька годин просидів на дереві, переконаний, що я павукомавпа. Прийшовши до тями, я розповів, що пережив, і шаман спитав, чому я такий упевнений, що я не павукомавпа під кайфом, яка вважає себе науковцем.

Ембер торкається ніздрі вказівним пальцем[20].

— Той тип знав, що говорить. Чому ти такий упевнений?

— Іноді я й досі сумніваюся.

Вона відкидається назад і дивиться на хмари, що пропливають небом.

— Ми з Челсі постійно про таке розмовляли. Гадали, чи в реальному світі живемо. Коли були малими, постійно зазирали в комірчини та за різні двері, сподіваючись знайти ті, що ведуть до іншого місця. Типу Нарнії. Кудись, де не так, як тут.

Ембер не договорює — «кудись, де краще, ніж тут», та я розумію, що вона має на увазі.

Дівчина смикає бур’ян.

— Коли ми подорослішали і зрозуміли, що не знайдемо тих дверей, то почали думати, що той інший світ — навколо нас, просто нам його не видно. Не як у пісні Doors, нічого такого. Просто, типу, ми звикли називати речі якимись іменами і сприймати їх тільки так і ніяк інакше.

Ми почали вигадувати свої назви для всього навколо. Наприклад, телефон став «коробкою дальніх розмов». Телевізор ми називали «магічним вікном». Для людей ми також вигадували імена. Шеф Йорк був Лихим Бароном. Чарлі — Поганим Принцом. У нас були імена для кожного. Преподобний Козел, Червона Відьма, Поганий Чарівник — він варив мет.

Голос Ембер лине за вітром.

— Неважливо. Дурниці.

Я відчуваю якийсь зв’язок із цією заблукалою дівчиною.

— Ніякі це не дурниці. Я викладаю цілий курс із номенклатури. Пояснюю, як, вживаючи інші, але підхожі назви, можна по-іншому зрозуміти речі.

— Це як?

Я на мить замислююся.

— Наприклад, Гудзон-Крик. Це не так річка[21], як ціле місто і все, що розташоване в її долині. Узагалі, це щось на кшталт чаші між горами. З іншого боку є ще кілька міст. Одне вище в горах — там повно будинків, які винаймають улітку відпочивальники, так? Друге здається місцем доволі приємним. Що вирізняє це місто? Як би ти його назвала?

Ембер не вагається.

— Пащека Пекла. Ще не саме пекло, та вхід десь недалеко. Ми всі ходимо колами по краю, аж доки не впадемо в її жерло.

— Щодо цього не знаю, та певен: грішників тут точно більше, ніж це місто заслуговує.

Я думаю про темно-фіолетові стрічки, які показала МААТ. Міркую про те, що б я побачив, якби використав дані з минулого сторіччя. Гудзон-Крик і тоді був шляхом до пекла? Судячи з того, що розповів мені Ґас, цілком можливо.

— Ембер, якщо я дам тобі мапу, ти покажеш, де востаннє бачила Челсі?

Вона обмірковує моє запитання, потім хитає головою.

— Не впевнена.

— Може, хоч вкажеш на якісь орієнтири, на що дивитися?

— Їх важко знайти.

Ембер раптом повністю закрилася, і мене це розчаровує. Може, ця тема для неї досі надто болісна.

— Може, краще я сама покажу? — пропонує вона.

— Тобто ти хочеш туди повернутись?

— Я не боюся, — завзято каже Ембер. — Якби я була потрібна дияволу, він забрав би мене разом із Челсі.

Ембер — змучена душа, проте її хоробрість мене захоплює.

Їхати туди — жахлива ідея, та я все одно погоджуюсь.