Хованки з хижаком

Розділ 28 Вишневий пиріг

За хтозна-скільки часу я приходжу до тями. Мені вдається підвестися з землі та спертись на будівлю. У боці до біса боляче. Я випльовую повний рот крові, і червона слина приземляється мені на черевик.

Я нахиляюся за порожнім гаманцем, і потовчені ребра пронизує біль. Ховаю гаманець до кишені й рукою, яка не набрякла, намагаюся перевірити, чи не зламані кістки. По всьому тілу болючі синці, та гострого болю, характерного для переломів, чи підозрілого клацання немає. Напевне зможе показати лише рентген, утім, добре, що я хоч під кулі не потрапив.

Але живіт розриває від болю. Я задираю сорочку й бачу синець розміром із футбольний м’яч. Згадую, як той брат зацідив битою мені в живіт.

Я шкандибаю до свого «Експлорера» на стоянці «Кінґз Лайнера», та за двадцять футів від бампера валюся з ніг. Чути кроки: хтось біжить у мій бік. Я лежу горілиць і дивлюся на блакитне небо.

Наді мною нахиляється офіціантка, яка обслуговувала мене, і захекано каже:

— Довбень.

Так само мене назвала й Ембер. Мабуть, це слово популярне в місцевих. Офіціантка таки гарненька, хай навіть і шпетить мене.

— Ви щойно назвали мене довбнем? — питаю я крізь біль.

— Викликати поліцію?

— Ні, — відповідаю я, сідаючи. Хвилями накочує біль.

— Тоді так. Ви довбень. А швидку викликати?

— Ні. Гадаю, не варто.

Я озираюся на закусочну.

— Можна я просто посиджу там?

Вона окидає мене суворим поглядом.

— Я взагалі мала б вигнати вас за межі своєї приватної власності.

— Шановна, дайте мені хвилинку чи дві, і я покину це сране місце сам, із превеликим задоволенням.

Удруге за день мене просять забратися з міста.

Офіціантка стежить, як я зводжусь на ноги, не пропонуючи допомоги, проте впевнюючись, що я знову не впаду й не розтрощу голови в неї на стоянці.

— Не хвилюйтесь, — проціджую я крізь зціплені зуби. — Якщо я впаду, то не позиватимусь.

— Не хвилюйтесь, у мене однаково немає грошей, — відрубує вона.

Спираючись на поруччя та спинки сидінь, я проходжу до столика, за яким сидів спочатку. Що тупо та безглуздо, адже цей столик стоїть найдалі від дверей.

Я витираю кров із рота серветками й розколочую у склянці води ложку кухонної солі — імпровізований засіб для чищення. Офіціантка не звертає на мене уваги.

У мене в «Експлорері» лежить аптечка. Втім, це рятує десь так само, як коли б вона лежала в сусідньому штаті.

Я оглядаю свої рани. Я весь у синцях, але могло бути значно гірше. Трохи «Тайленолу» та сну, може, пляшка чи дві пива, суто з медичною метою, — і за кілька днів буду в нормі. Виглядатиму лайново, та це я переживу.

Чим би це не було.

Офіціантка зупиняється біля мого столика.

— Тепер зможете вийти?

— Так. Вибачте.

Я складаю докупи закривавлені серветки.

— Лише одне питання, — я вперше помічаю її бейдж із іменем — Джилліан. — Що там трапилось?

— Ви настільки тупий?

— Мабуть, що так.

Вона закочує очі.

— Вас розвели. Обвели круг пальця. Дайте вгадаю, ваш гаманець порожній?

— Так. Але ви говорите так, ніби це трапляється постійно. Чому поліція нічого не зробить?

— Ви самі сказали, що не хочете її викликати. Вони ніколи не хочуть.

— Вони? Я не розумію. Хто такі ці «вони»?

— Інші «джони»[16].

— Джони?

Я пригадую, що сказала Ембер перед тим, як мені надерли дупу.

— Стривайте... вона вирішила, що я намагаюся зняти її як повію?

— Як вправно ви граєте наївного.

Джилліан хитає головою і відходить від мого столика.

— Будь ласка, — прошу її я. — Стривайте, секундочку.

Вона розвертається.

— Що? — питає роздратовано.

— Я не знав. Я лише хотів поговорити з нею щодо Челсі Бакорн.

Джилліан підходить ближче.

— Про що саме?

— Як вона зникла. Тому я тут. Я лише хотів спитати, що вона бачила.

— А вам яке діло?

— Я втратив подругу. Її звали Джуніпер. Поліція каже, що її вбив ведмідь. Але я в цьому не певен.

Я дивлюся на стіл, обхопивши голову руками. Відчуваю себе зламаним.

— Я лише хочу дізнатися, що сталося.

Червона кров скрапує на білий пластик столу. Я витираю її рукавом.

Джилліан сідає навпроти.

— Ви справді не намагалися підчепити тут повію?

— Господи, ні! Я думав, їй щось відомо. Те, як Ембер говорила, мовби «вони» стежать...

— Вона мала на увазі поліцію.

— Ох. Чудово.

Я дістаю з кишені телефон. Дисплей розбитий, та апарат працює. Я тремтячими руками знаходжу її повідомлення.

— Що значить «100ЗАМТ300ЗАПК»?

Джилліан дивиться на текст, і їй вистачає кількох секунд, щоб його розшифрувати.

— Ви справді хочете, щоб я це сказала?

— Так. Я не розумію.

— Перші три цифри — це ціна. Дві наступні літери — «за», тобто «за щось».

Я витріщаюся на екран:

— «МТ»... от лайно.

Здавалось би, людині, яка стільки працює з цифрами, такий код має бути очевидним.

— А «ПК» означає «повний комплект»?

Я дивлюсь на Джилліан через стіл, і щоки у мене палають від сорому.

— Який же я ідіот.

— Не всім же ракети будувати.

— Взагалі-то мене прийняли до Каліфорнійського технологічного. Та я вирішив вивчати біологію в МТІ[17].

Її губи вигинаються у здивованій посмішці.

— Ви науковець?

— Коли мені не надирають зад брати повій.

Джилліан плескає мене по ненабряклій руці.

— Ви точно як дитя мале. Це був її хлопець-дефіс-сутенер. Усе було підлаштовано. Якби ви були місцевим, вона б зустрілась із вами в мотелі або у вашій машині. Хіба все це не здалось вам підозрілим?

Трясця, я ще більший ідіот, ніж уявляв. Ембер взяла мене на мушку, щойно почула мій збентежений голос у голосовому повідомленні.

— Якщо всі про це знають, чому поліція нічого не робить?

— Бо ви не місцевий. У Гудзон-Крику є важливіші проблеми. Ви роздивились її обличчя?

— Так. Звісно.

— Я маю на увазі, помітили макіяж?

— Що? Так. Я вирішив, що це через незведені підліткові прищі.

— Ми називаємо це амфетаміновим обличчям.

Виходить, зубний еліксир був для запаху. Вона ж повія, тож мусила мати презентабельний вигляд.

Чорт забирай, тепер до мене дійшло. Я про це читав. Бачив по телику. Занедбані будинки та нові автівки — це як Південно-східний централ у Лос-Анджелесі в 1980-х, коли крекова залежність набула там масштабів епідемії. А тут — мет.

— Наскільки все погано?

— Минулого місяця поліція штату заарештувала двох місцевих поліціянтів за торгівлю. Та це лише іграшки.

Я киваю у бік стіни зі світлинами солдатів.

— Мені здалося, поліція тут має бути краща.

Джилліан якусь мить роздивляється обличчя чоловіків.

— Це ті, що не повернулись. Окрім мету, у Гудзон-Крика є ще одна особливість. Ми забезпечили військо більшою кількістю солдатів на душу населення, ніж будь-яке інше місто. І втратили людей ми також більше за будь-кого.

Отже, це місто — приклад того, що стається, якщо вбивають найкращих та найхоробріших. Усе, що лишається — епідемія, гірша від ракової, яка перетворює молодь на жорстоких соціопатів.

Таким чином, створюється середовище, ідеальне для вбивці: він приїжджає і робить усе, що йому заманеться.

— Вам відомо щось про Челсі?

— Ні, — відповідає Джилліан. — Коли вона зникла, я була у Форт-Бреґґу.

— На службі?

— У запасі. Як і мій чоловік.

— А тепер?

— Звільнилася.

Вона зітхає.

— А він так і не повернувся додому. То був дім його батьків.

Я не знаю, що сказати. Цієї миті біль начебто зовсім не дошкуляє.

Джилліан встає з-за столу.

— Маю подивитися, як там інші клієнти. І не хвилюйтеся, більше я не збираюся викидати вас зі своєї приватної власності.

— Дякую. Ви знаєте когось, хто міг би розповісти мені про Челсі?

Вона хитає головою.

— Я знаю лише одну людину, з якою вони були близькі, та ця людина щойно надерла вам зад, тож, певно, зараз купує десь мет.

— Просто чудово.