Хованки з хижаком

Розділ 11 Філантроп

Прокинувшись, я бачу, що пробірка з кров’ю лежить на нічному столику, поруч із трьома порожніми банками з-під пива. Розумію, що я мав би віддати кров. Хай навіть на пробірці немає жодних серійних номерів, як не було й списку повного вмісту конверта, все ж хтось може помітити нестачу.

Я більш ніж певен: хоч убивство вже й розкрите, це вважатимуть приховуванням доказів.

Навіщо я її забрав?

Хотілося б думати, що причиною стала любов до збирання зразків — така вже я людина. Я навчаю повні аудиторії студентів, як власноруч зробити польовий набір із клейкої стрічки, пеналів та всього, що може трапитися під руку.

Моя лабораторія — це звалище безлічі речей. Деякі з них потрібні негайно; інші ж чекають нагоди придатися хоч колись.

Дивні дірочки в коконі гусені, на які я якось натрапив, допомогли пояснити, чому квітка виросла в одному середовищі й не прижилася всього за кількасот метрів вище на пагорбі. Колега-ентомолог розпізнав у цих дірочках сліди термітів. Не зовсім природні вороги, та в цьому випадку, коли гусінь намагалася сплести кокон на гілці дерева, цей вид термітів розривав її крихітний дім, впускаючи всередину шкідливих паразитів. Гусінь загинула, так і не доживши до наступної стадії, за якої змогла б ширяти навколо, поширюючи пилок.

Неуважність — найневинніше пояснення моїх дій. Біологічну клептоманію принаймні можна зрозуміти. Решта ж версій — вельми огидні.

У науці однією з найпоширеніших помилок є думка, що мати для чогось назву — те саме, що його розуміти. Скелет у музеї чи крапля крові можуть розкрити лише частину картини. Кров Джуніпер саме така — один піксель її образу.

Певно, навіть її використана зубна нитка дала б більше інформації. Принаймні я б дізнався, чим вона обідала, наскільки здорові були її зуби, і, можливо, отримав би ДНК людини, яку вона востаннє цілувала.

Я полишаю спроби пояснити власну мотивацію і встаю до туалету. Коли я майже закінчив, дзвонить телефон.

Мию руки з символічною ретельністю і перевіряю, хто дзвонив.

Це Джуліан Стейн. Філантроп, чий фонд надав мені грант. Попри доволі уривчастий характер моєї заявки, він погодив її особисто, як робив це з моїми проектами й раніше.

Джуліан просто офігезний. Цей вундеркінд ще в сімнадцять років продав свою першу компанію з розробки програмного забезпечення. На цьому він не зупинився, став венчурним капіталістом, розбагатів, мов чорт.

Попри численні здобутки — будинок з видом на міст «Ґолден Ґейт», пентхаузи в Нью-Йорку, виходи на червоні доріжки завдяки незалежним фільмам, які Джуліан допоміг зняти, — він безліч разів повторював, як мені заздрить.

Кумедно виходить: поки я хвилююся, чи подовжить університет мій контракт, переймаюся, чим платити за оренду, той факт, що чувак, котрий підвозив на своєму приватному літаку президентів, може дивитися на мене із заздрістю, здається мені сміховинним.

Та коли, працюючи в полі чи навіть у себе за комп’ютером, я віднаходжу щось захопливе, позаяк мав для цього достатньо вільного часу, я його розумію.

Він звернув на мене увагу, коли в журналі WIRED надрукували статтю про моє дивакувате відкриття. Я знайшов спосіб, як за допомогою місцевих телефонних довідників чи адресних списків можна передбачити, які міста першими вразить епідемія грипу. Я створив список прогнозів, спираючись на декілька факторів, головним із яких була кількість людей з однаковими прізвищами в місті.

Люди з однаковими прізвищами нерідко пов’язані й часто зустрічаються за обідом, не гребуючи доїдати з тарілки за кимось із родичів, обмінюючись мікробами. Таким чином на вихідних утворюються осередки поширення інфекції, які згодом перекидаються на школи та місця роботи. Сприяють поширенню захворювання й конференц-центри.

Такий підхід важко назвати правилом, утім, він може багато чого пояснити. Це скоріше теорія, що відповідає наявним даним.

Джуліан зателефонував мені, прочитавши статтю, і запропонував провести додаткові дослідження.

Не певен, що можна нас назвати друзями. У нього своє життя, його графік розплановано до хвилин, і я чудово розумію: щойно закінчиться ця розмова, він перейде до наступного імені у довгому списку людей, із якими спілкується.

Я відповідаю на дзвінок якимось жаб’ячим голосом.

— Привіт, Джуліане.

Його голос понурий.

— Тео. Я щойно дізнався. Як ти там, тримаєшся?

Я не наважуюся спитати, що саме він чув. Про мій арешт — ну, це був не зовсім арешт — чи про Джуніпер. З Джуліаном нема сенсу гадати, як йому вдалося дізнатися так швидко.

Вирішую сказати те, що сказала б менш зациклена на собі людина.

— Бідна дівчина.

— Ти добре її знав?

— Не те щоб. Я вже кілька років із нею не спілкувався. Навіть не знав, що вона десь тут поруч працює.

Невже я щойно надто завзято взявся захищати свою невинуватість?

— Якось я дав їй грант.

— Справді?

Чесно кажучи, за винятком кількох влаштованих Джуліаном конференцій, які я відвідав, я й гадки не маю, кого він фінансує.

— Невеликий. Та коли я дізнався, що вона була твоєю студенткою, то просто не зміг не погодитись. Узагалі-то, вона кілька разів на тебе посилалася.

Дідько, краще б вона взагалі мене ніколи не знала.

— Я й гадки про це не мав. Ми спілкувалися, лише коли вона була студенткою.

— Я зараз дивлюся на її сторінку в фейсбуці. Стільки людей пишуть добрі слова. Певно, це була особлива дівчина.

Якби ж я знав. Я переводжу Джуліана на гучномовець і пробую знайти її в пошуковику на своєму ноутбуку. Перше посилання — її профіль у твітері. Я натискаю, і з’являється світлина.

Це вона. Усміхається.

Я не бачив цього обличчя й цієї усмішки багато років. Тепер у голові зринають яскраві спогади.

Вона була красива дівчина. Втім, не у звичному сенсі. Тепер, здається, я пригадую: її батько був ірландцем, а мати — родом із Гаїті. Вона могла б зійти за бразилійку чи іншу красуню змішаної раси. Це була неповторна дівчина.

Я кидаю винуватий погляд на пробірку з її кров’ю, що лежить поруч. Принаймні ми маємо її ДНК...

Збочена думка. Навіть як на біолога.

— Я чув, що ведмедя впіймали.

— Так. Я вчора його бачив.

— Гадаю, це добре.

— Гадаєш?

— Мене возили на допит, — кажу я, і це майже зізнання.

— Це не дивно.

— Може, й так. Та якийсь час вони вважали, що її вбив я.

— Це, трясця, стрьомно.

— І я про те ж.

— На щастя, вони дуже швидко дізналися правду.

— Так... — повільно відповідаю я.

— Так? Щось твій тон не вселяє впевненості.

— Що? Я її не вбивав.

— Я ніколи в тобі не сумнівався, — різко відповідає він.

— Просто... знаєш, як воно буває з першим враженням? Часто саме ним і керуються люди.

— Тео, я перестаю тебе розуміти. Про що ти?

— Не знаю. Просто річ у детективі, з яким я спілкувався. Він був розумний. Дуже досвідчений. Не думаю, що він так легко розпрощається з початковою версією.

— Але ж вони з’ясували, що її вбив ведмідь, і знайшли його.

— Так. Так.

Я беру пробірку й кручу її між пальцями в сонячному світлі, що сочиться крізь діру у дверях. Усередині щось зблискує.

— Ти вже говорив із батьками? — питає Джуліан.

Я щулюся й бачу волосину. Коротку, рівну щетинку, яких на людині — принаймні на здоровій — не побачиш.

— Тео?

— Слухай, Джуліане, у тебе є хтось, хто знається на ведмедях?

— Ми фінансували проект із розмаїття ведмедевих. Хочеш із ними поспілкуватися?

Я не знаю, що питати.

— Ні. Гм... У мене є зразок її крові і, можливо, ведмежа шерстина.

— Ти сам зібрав?

— Ні. Не зовсім. Не зважай.

Я кладу пробірку назад на столик.

— Хочеш, щоб я їх комусь показав?

— Ні, наскільки мені відомо, цим займається Служба рибних ресурсів та диких тварин. Моя цікавість, напевно, якась нездорова.

— Твоя цікавість наукова. Якщо хочеш, можемо почекати, що вони скажуть... хоча сумніваюся, що вони ще щось зроблять, хіба просто підтвердять, що це був ведмідь. А мені було б цікаво, чи не хворий він — або ж, може, річ у Джуніпер, може, щось у ній спровокувало напад. Уся та маячня, мовби ПМС приманює ведмедів — це ж міф, правильно?

— Чесно кажучи, не знаю, чи достатньо з цього приводу зібрано даних. Так чи інакше, розглядати таку версію — це вже занадто.

— Може, й так, — каже Джуліан. — Та дозволь запитати: якби у Джуніпер була пробірка з твоєю кров’ю та ведмежим хутром, ти б хотів, щоб вона показала її експертам?

— Так. Проте я не знаю її достатньо, щоб стверджувати, чи хотіла б цього вона...

— Повір мені, я певен, що хотіла б. Надсилай.

— Гаразд.

Будь-що, аби тільки спекатися цієї пробірки.

— То ти ще не говорив із її мамою? — питає він знову.

Щось є у тому, як він вимовляє це «ще». Так, ніби це обов’язок, який я маю виконати.

От дідько. Звісно, я мав їй зателефонувати. Який же я козел. Нормальна людина давно би зателефонувала батькам і сказала, як їй шкода.

Я вагаюся.

— Ні. Я намагався дістати її номер.

— У поліції тобі його не дали?

Я навіть не додумався спитати.

— Я... Я мав ось-ось його отримати.

— Я надішлю тобі у повідомленні. Зателефоную пізніше. Краще подзвони їм якнайскоріше. Як-не-як ти був її улюбленим викладачем.

Улюбленим?

— Так. Я одразу ж це зроблю.

— Добре. Я відправлю кур’єра по зразок. У мене є лабораторія, де результати можна отримати майже одразу, хай пізніше розкажу.

Ретельний, мов чорт, Джуліан.

Ми прощаємось, і я одразу ж отримую повідомлення з номером матері Джуніпер.

Як взагалі можна передати такі почуття словами? Як почати пояснювати, що винен саме ти?

Я знаю, що, сидячи тут, у темряві, відповіді я не знайду. Я просто набираю номер і сподіваюся, що хоча б раз у житті знатиму, що слід казати в потрібну мить.