Хованки з хижаком

Розділ 26 Газонокосар

Я не знаю, що робити. Все, що в мене є — це правда.

— Я втратив декого за схожих обставин.

— Втратили декого?

Його голос трохи м’якшає.

— Так. Студентку. Я шукав якийсь зв’язок.

— Зв’язок із Челсі? Вони були знайомі?

Це питання, над яким я жодного разу не замислювався. Здається малоймовірним, та варто поцікавитись.

— Не знаю.

— То чому ви питаєте мене?

— Я тут нікого не знаю. Побачив вашу церкву й вирішив, що ви, певно, знаєте місцевих.

Тіло Френка розслаблюється.

— А. Розумію. Візьмімо чаю з льодом, і я розповім, що знаю. Та знаю я небагато. Челсі не була прихожанкою нашої церкви.

Він веде мене до свого кабінету. Я сідаю навпроти його столу, а він наливає дві склянки чаю з графину, який дістав із маленького холодильника.

Кімната невеличка, під стінами тісняться книжкові полиці. Вікно виходить на шосе. На стінах кілька світлин — як я розумію, його дітей різного віку, — а також кілька нагород. На столі громадяться записники, поруч стоїть ноутбук.

Френк відсовує книжку та ставить переді мною склянку, а тоді сідає з іншого боку столу.

Він робить довгий ковток, потім охолоджує склянкою лоба.

— Раніше в нас для цього була людина. Я про газон. Раніше тут для різної роботи були люди.

— Мені здавалося, цим мають займатися волонтери.

Френк злегка посміюється.

— Та ні, не в наші дні. То кого ви втратили? — змінює тему він.

— Її звали Джуніпер Парсонс.

— Дівчина, яку вбив ведмідь?

— Так, вона.

Я готовий розбовкати разом усі свої підозри, та вирішую добирати слова обережно.

— Так вважає поліція. Утім, я чув, що певні підозрілі обставини ще до кінця не з’ясовані.

— Підозрілі? Це як?

— Перш ніж спинитися на версії про ведмедя, поліція допитала двох потенційних підозрюваних.

Я не уточнюю, що один із тих підозрюваних зараз у цій кімнаті.

— Я чув, що не всі сходяться думками щодо даних, отриманих із ДНК.

Це правда, якщо включати до числа всіх і мене.

— Цікаво. То як це пов’язано з Челсі?

— Я ще не впевнений. Та вона зникла за схожих обставин.

Френк хитає головою.

— Челсі не зникла. Вона поїхала з міста. Її подругу — як там її, Ембер — я б не назвав надійною. Раніше вони вдвох уже кілька разів тікали з дому. Здибували не тих хлопців. Точніше, такі хлопці їх притягували. Так чи так, ніхто тут не ставиться до цього серйозно. Челсі просто виїхала. Таке трапляється.

— Це достатньо серйозно, якщо вона у списку зниклих безвісти.

— Вона там опинилась через непевні розповіді Ембер. Навіть мати Челсі не йме їм віри.

— То ви не вважаєте, що з нею щось трапилось?

— Ні. Принаймні не тут. Челсі сама створювала чимало проблем. Любила вигадувати історії. Їй, певно, до вподоби, коли її вважають жертвою.

— Але ви не вважаєте?

— Точно не певен. Але вона забрала речі зі своєї квартири, перш ніж нібито зникнути. Звучить доволі дивно.

— Про це я не чув.

Звісно, якби Челсі вбили, убивця, ймовірно, вдерся б до неї додому й забрав би речі. Я б не здивувався, якби так зробила людина достатньо розумна, щоб підкинути на місце вбивства ведмежу шерстину.

Френк, здається, намагається щось пригадати, та в цілому очевидно, що він щиро вірить, ніби Челсі втекла з міста.

Як на духовну особу, він не надто поважає її чи Ембер. Можливо, для нього вони — лише двійко безнадійних дівчат у місті, через яких священику доводиться самотужки косити газон біля власної церкви.

— Ви чули, щоб хтось її віку виїжджав з міста?

— Так, бувало. Та це не дивина. Молоді тут робити нічого. Мої діти живуть у Колорадо та Вермонті, але я не назвав би їх зниклими безвісти. Хай навіть вони й нечасто мені телефонують.

— А як до цього ставиться ваша дружина? До синдрому порожнього гніздечка?

Обличчя Френка напружується.

— Вона в Колорадо, допомагає доньці з її дітьми.

Я надто часто бачив розбиті сім’ї, тож вловлюю ключові слова щодо розділених пар. Навіть сьогодні, у наш час, баптистського священика такі речі ставлять у незручне становище. Консультування з сімейних питань є важливою частиною його роботи. І його власні родинні проблеми дещо дискредитують його в очах пастви. Хай навіть і не всім дано бути разом довіку.

— Ви одружені? Чи були близькі з Джуніпер? — питає він.

Це питання звучить мов грім серед ясного неба.

— Я та Джуніпер? Ні. Вона була моєю студенткою. І ні, я ніколи не був одружений.

— Вибачте. Часом чуєш різні історії про викладачів. Не зважайте.

Я теж їх чув.

— Ну, я багато років її не бачив. Теоретично в неї вже є докторський ступінь, і вона сама, напевно, викладає — тобто викладала — студентам. Тому, гадаю, це не було б неприйнятним. Не тепер...

Дивна думка. В уяві я все ще бачу двадцятирічну дівчину, яка ніяково сидить біля мене в піцерїї. На світлинах вона точно виглядала дещо старшою, та я не назвав би це старінням. Їй було двадцять п’ять. Трохи замолода для мене, однак незвичним це нікому в кампусі не здалося б, якби вона мала ступінь і більше не була б моєю студенткою.

Я жену цю думку геть. Я тут, бо ставлюся до неї скоріше як батько, а не через якісь невисловлені романтичні почуття.

— Не знаєте, як я міг би зв’язатися з Ембер?

— З Ембер? Навіщо?

— Просто хочу почути її версію історії.

Френк тяжко зітхає.

— Вона дівчина непроста. Проблемна. Її кілька разів арештовували. Таку не назвеш надійною. Я б сказав, вона не надто порядна.

Як на людину, чиє призначення — допомагати іншим у пошуках прощення, він вельми осудливий.

— Це не має значення. Можливо, вона підштовхне мене до якоїсь думки.

— Як хочете.

Френк дивиться щось на комп’ютері й записує на папірці номер.

— Раніше я тренував шкільну команду дівчат із футболу. Ось, тримайте.

— Дякую.

Я встаю, міркуючи, як йому віддячити.

— У сараї для косарки я помітив кілька мішків із добривом.

— Так, я користуюся ним, щоб галявина була доглянута й зелена.

— Як не дивно, так вона й виглядає. Більшість газонів навколо — бурі. Просто щоб ви знали: це добриво промислового призначення. Я б зменшив об’єми приблизно втричі. Коситимете рідше, а трава виглядатиме не гірше.

Френк посміхається, притримуючи мені двері.

— Це багато чого пояснює. Мені його пожертвували, але без інструкції.

Він повертається до своєї косарки, а я прямую до «Експлорера».

У машині я набираю номер Ембер і чую її голосову пошту.

— Привіт, гм, мене звати Тео Крей. Я б хотів дещо з вами обговорити...

Я називаю свій номер і натискаю «відбій», не знаючи, що ще казати.

Мені незвично лишати навіть безневинне голосове повідомлення, тим паче коли я хочу поговорити про ймовірне вбивство.

За дві хвилини мені надходить текстове повідомлення з іншого номеру.

«це ембір. зустрінемось біля кінґз дайнер за 2 год.

100ЗAMТ300ЗАПК».

Ані цифри, ані літери не схожі на адресу чи що-небудь інше, що має сенс, проте «Кінґз Дайнер» — це та закусочна біля великої стоянки для вантажівок, повз яку я проїжджав.

Сподіваюсь, Ембер розповість мені, що означає цей код, а також що насправді сталося з Челсі.