Хованки з хижаком

Розділ 44 Стаціонар

Я розумію, що я в лікарні. Коли, де та чому — для мене таємниця. Лікарка в рожевих окулярах із каштановим волоссям та ледь помітними зморшками на засмаглому обличчі світить мені у вічі ліхтариком.

У неї миле обличчя, проте сильніше за будь-яку симпатію вона збурює у мені відчуття вразливості. Хочеться, щоб вона мною опікувалася, чим, підозрюю, вона й займається.

— Тео? Ви прокинулись?

Вона каже ще щось, та щойно я намагаюсь відповісти, обличчя вибухає сплеском болю.

— Нічого не кажіть. Ми закріпили вашу щелепу.

Я зиркаю вниз на свої зап’ястя глянути, чи не прикуті вони до ліжка.

Не прикуті.

Це не означає, що я не заарештований. Та були б наручники — я б знав напевно.

Я оглядаю кімнату, намагаючись зрозуміти, де я.

— Це лікарня «Блу Лейк», — каже лікарка. — Ви тут уже два дні. Вам пощастило, що вас знайшов офіцер Ґантер. Він зайде трохи згодом взяти свідчення про тих, хто на вас напав.

От, значить, яка історія. І Ґантер прийде, щоб переконатись — я з нею згоден.

Я не пам’ятаю, що сталося після останнього удару, та можу собі уявити.

Скоріше за все, Ґантер зняв із мене наручники, запхав до своєї поліційної машини та привіз до цієї лікарні. Готовий закластися, вона не найближча до поліційного відділку.

Саме цього я й прагнув. Якби він мене заарештував, я мав би серйозні неприємності. Мені б світило ув’язнення. Однак я не очікував, що побиття буде аж настільки жорстоким.

Те, що зі мною зробили Девон та компанія, мало на меті залякати немісцевого. Офіцер Ґантер бив мене з чистої люті. По-звірячому.

На мить у мене перед очима промайнуло те, що бачили в останні секунди свого життя Джуніпер та Челсі — от тільки, підозрюю, у них усе було значно страшніше. Мене ж лише жорстоко відлупцювали.

— Просто кивніть, якщо готові дізнатися, з чим ми маємо справу.

Я киваю. Вона підсовує крісло ближче до ліжка й сідає. На її бейджі написано «Лікарка Толбот».

— У вас вивих щелепи. Вона доволі легко заскочила назад. Переломів немає. Та я хочу, щоб ви лишилися у нас ще на день, аби стан стабілізувався. Набряк сходитиме довше, тож не раджу їсти надвеликі бургери ще з місяць. Зрозуміли?

Я знову киваю.

— У вас перелом реберного хряща. Якийсь час болітиме, але загоїться саме. Обличчя у вас доволі понівечене, та скоро повернетесь до свого звичайного вигляду. Якщо, звісно, він вас влаштовує. Якщо ж ні, зараз найкращий час подумати про пластику носа.

Вона усміхається.

— Отже, прогнози втішні — оперувати нічого не треба. Проте якийсь час болітиме. Я призначу вам знеболювальне ненадовго. Побачимо, як ітимуть справи за кілька днів. А потім я б порадила ібупрофен або пиво.

Я підношу до обличчя долоню і постукую по ній.

— Вам подати дзеркало? Гадаєте, витримаєте таку картину?

Я киваю. Вона дістає з шухляди столика біля мого ліжка маленьке дзеркальце й підносить до мого обличчя.

Мої щоки — м’ясисті жовто-фіолетові ґулі. Уздовж щелепи тягнеться довга синя лінія, облямована полопаними кровоносними судинами.

Працюючи парамедиком, я часто бачив наслідки бійок. Іноді за характером отриманих травм можна навіть зрозуміти, що саме сталося. Бійки в барах завершуються травмами очей навколо орбіт і тріснутими ребрами, коли нападник валить жертву на підлогу і просто лупцює ногами — власне, так сталося й зі мною, коли на мені відривалися друзі Ембер.

На викликах щодо домашнього насильства я часто помічав купу полопаних судин на обличчях жертв, позаяк нападники без упину давали їм ляпаси. Це була каральна, а не захисна реакція. Її мета — завдати болю, тоді як ударів завдають із метою знешкодити.

Ударивши мене, Ґантер почав давати ляпаси. Я глибоко його вразив, зачепив за живе. І річ не тільки в тому, що я принизив його, вказавши на сексуальний зв’язок із Челсі; я зачепив ще дещо — безсилий гнів. Він не зміг бути там, не захистив її, дівчину, яку зробив такою вразливою. І натомість він спрямував усю ту енергію на мене. Коли я лежав на землі непритомний, а Ґантер розчепив кулак, щоби надавати мені ляпасів, не думаю, що в нього перед очима було саме моє обличчя. Воно могло виявитись його власним чи, ще збоченіше — обличчям Челсі.

Толбот поплескує мене по коліну.

— Я залишу вас, відпочиньте. Якщо набряк спаде, то сьогодні, трохи згодом, я зніму бандаж. Ви швидко одужуєте. Не збавляйте темпу.

Вона йде, і я переводжу погляд на занавіски. Денне світло просочується крізь хитке гілля, створюючи гіпнотичний візерунок від кожного подиху вітру. Крізь вузеньку щілину мені видно вкриту снігом вершину, що височіє вдалині.

Завдяки знеболювальному я почуваюсь безтурботно та спокійно. Якщо не відкривати рота, можна взагалі забути про травми. Краще насолоджуватись, доки є така можливість. За декілька днів біль буде нестерпний.

А тоді — що?