Хованки з хижаком

Розділ 15 Останній прихисток

Коли я дивлюся на темну пляму на землі, у мене в голові зринає жахлива картина. Як із плямами Роршаха, коли мозок метається між асоціаціями — я думаю про янгола на снігу.

Тут на землі Джуніпер борсалася, нестямно сіпаючись і стікаючи кров’ю.

Вона відбивалася від ведмедя? Намагалася вилізти з-під нього?

Мене вражає той факт, що їй стало сил звестися на ноги і спуститися вниз.

А як би зреагував я? Запанікував би? Закляк би на місці?

Джуніпер діяла як справжній боєць. Хоробра дівчина, яка не здалася, аж доки тіло фізично не втратило здатність функціонувати далі.

Коли я працював парамедиком, то чув про людей, що помирали від найпростіших ран. Інші ж виживали у випадках, що зазвичай стають фатальними. Життєво важливі органи й артерії мають значення, але не менше важить і воля до життя.

Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.

Область мого зору, натренована виокремлювати зв’язки, зв’язків не помічає.

У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.

Зосереджений, хоч і наляканий, я знову схиляюся над кривавою плямою й намагаюся розібратися.

Що привело сюди Джуніпер і ведмедя?

Він її переслідував?

Чи натрапив випадково?

А може, вона необачно пішла за ним? Справжня дурість — не один ідіот через це загинув.

Я знову підводжуся і дивлюся згори вниз. Мені трапилися чимало жовтих та червоних відміток, проте не інших кольорів.

А як щодо її рюкзака та черевиків? У поліції є якісь особливі стрічки, щоб позначати речі жертви?

Важко уявити, щоб Джуніпер зайшла так глибоко в ліс бодай без пляшки води — хай навіть вона просто прогулювалася від автомайстерні до мотелю.

І все ж мені важко уявити, що могло її завести аж сюди. Тут нема ні озер, ні ставків. Найбільша водойма — це калюжа її крові.

Тут навіть немає гнилих колод, де б ведмідь міг чимось підживитися.

Здається, що і Джуніпер, і ведмідь опинилися тут випадково.

Ведмежі території можуть простягатися на багато миль. Може, він просто брів своїми звичними стежками?

Правду кажучи, про ведмедів мені відомо небагато. Я стою серед лісу й обмірковую поведінку двох істот, кожну з яких заледве знаю.

Вухо вловлює звук тріскоту гілки. Я розвертаюся до порожнього лісу. Затамовую віддих і завмираю, чекаючи наступного поруху.

Я певен, що повернувся у правильному напрямку. Просто не бачу, що стало джерелом звуку.

Вся моя увага зосереджена на невеличкій місцині, де майже впритул стоять два дерева.

Там щось є.

Певно, що найкращий план дій — обережний відступ. Тримаючи напоготові перцевий спрей, я, не відводячи погляду, роблю крок назад. І ще один.

Щось коле мене в щиколотку. Я рефлекторно сіпаюсь і падаю.

Вдаряюся спиною об землю, мені забиває дух. Голова гупається об камінь, і в кутиках очей темніє, як у старому телевізорі.

Я силкуюся не втратити свідомість.

Тріщить гілка, лісом щось рухається.

Рухається до мене...

Я намагаюся дістати перцевий спрей, проте заледве можу підняти порожню руку.

Зусилля потребує забагато крові, і я розчиняюся поміж темних пальців непритомності.

Останнє, що я відчуваю — це запах крові.

Потилицею стікає тепла цівка, проте ця кров — не моя.

Я впав у снігового янгола Джуніпер.

Мене накриває тінь, і я відключаюся.