Хованки з хижаком

Розділ 52 Нерозкрита справа

У червні 1983-го група з сімнадцяти туристів, більшість із яких нещодавно закінчили Чілтонську школу, вирушила до національного парку «Біверхед». Першої ж і єдиної ночі цього турпоходу дещо трапилось. Деталі варіюються в різних свідченнях, що їх мені вдалося знайти в бібліотеці поблизу Ред-Гука, та загальна історія більш-менш сходиться.

Туристи провели кілька годин у поході лісом до віддаленого джерела. На шляху декому здалося, ніби за ними стежить велика тварина — чи то ведмідь, чи то пума.

У цьому регіоні й раніше повідомляли поліції про істоту, що вистежувала людей у лісі. Вона нібито ставала на задні лапи, аби слідкувати за жертвами, а коли її помічали — шугала в кущі.

За повідомленнями туристів із Чілтонської школи, вони бачили щось високе й пластичне, надто миршаве, як на ведмедя. Хоч ніхто його чітко й не розгледів, ішлося по шкуру світлішого коричневого чи брунатного кольору, аніж буває у чорних чи бурих ведмедів.

Розмістивши намети, троє туристів подалися до лісу по дрова. Вони поспіхом повернулися, коли один помітив велику кішку, що спостерігала за ними, сидячи на колоді.

Той турист заявляв, що кішка намагалася його наздогнати, а коли він озирнувся, то просто перед собою побачив сяючі жовті очі.

Інші йому не повірили, сприйнявши історію за розіграш або ж, мовляв, йому привиділось, і то була звичайна пума, тож вирішили, що задля безпеки достатньо просто ходити групами.

Одразу кілька туристів повідомили, що десь після другої ночі, коли вже всі полягали спати, їх розбудив звук — щось прокрадалося повз їхні намети.

Один хлопець узяв із собою в похід рушницю і вийшов перевірити, втім, нічого не знайшов.

Десь після третьої увесь табір прокинувся від крику.

І тут версії починають розходитися.

У «Справжніх історіях про гірських істот» ідеться про те, що велика, схожа на кота істота, пересуваючись на двох лапах, намагалась витягти з намету дівчину, і цьому завадила група туристів, одного з яких та істота пошматувала до смерті й забрала до лісу.

На сайті «Таємниці Біґ-Скай» повідомляють, ніби випускники бачили примару індіанця, що стояв на краю наметового містечка й наказував великому хижаку атакувати туристів, а потім зник так само раптово, як і з’явився.

Ресурс «Зустрічі з ангелами» повідомляє, ніби хлопці з групи застали дівчат, коли ті злягалися з якимись примарами — напівчоловіками-напівкотами, і між ними спалахнула сутичка.

Мабуть, найточнішу інформацію — принаймні ту, що найбільше відповідає свідченням туристів — розміщено у статті журналу «Монтанський слідопит» із подробицями зустрічі та заявою, що один із випускників отримав травму, коли істота залізла до нього в намет. До статті додано чорно-білу фотографію чотирьох випускників, що сидять на дивані та жваво розповідають свою історію.

У виразах їхніх облич криється щось дивне — це вираз хитруна, що намагається не викрити свого підколу, або ж спантеличення й незручність від надлишку уваги. З манери написання статті чітко видно, що ставлення журналіста було не надто серйозним.

І, здається, так сприймали їх усі, за винятком авторів скандальних книжок, які я знайшов у бібліотеці.

Такою історією легко знехтувати. Маємо групу підлітків у лісі, заздалегідь налаштованих на приколи. Додаємо що б вони там не пили чи не курили й отримуємо ідеальну можливість роздмухати бозна до чого звичайну зустріч із твариною.

Та коли я дивлюся на знімок зі статті, вираз обличчя темноволосої дівчини, що сидить на краю дивана, чимось зачіпає мене. Вона має такий вигляд, як почувався я сам, уперше відповідаючи на питання детектива Ґленна, — збентежений і наляканий.

У підписі до фото її ім’я зазначено просто як Елізабет Л. Не знаю, що тієї ночі бачили решта випускників — може, вони справді лише намагалися прославитися, та дівчина мала погляд людини, яка бачила таке, що воліла би забути.

На жаль, ім’я та перша літера прізвища мені мало чим допоможуть. Хіба що...

Я підводжуся з-за столу й питаю бібліотекарку, чи зберігаються в них шкільні випускні альбоми.

За десять хвилин повертаюся за стіл із трьома томами щорічного альбому «Чілтонських чемпіонів», шукаючи на їх сторінках Елізабет Л.

Її знайти неважко. У кожному випускному класі всього-на-всього близько п’ятдесяти учнів.

Її обличчя я впізнаю одразу. Вона усміхається і дивиться у щасливе майбутнє, така несхожа на нажахану дівчину з іншого знімка.

У шкільному альбомі її прізвище зазначено як «Лі». Найкраща подруга — Бренді Томпсон, а улюблена цитата — «Волоцюги, як ми, крихітко, народжені бігти»[29].

Пошукавши в інтернеті, я знаходжу Елізабет Лі Коллінз, яка живе в місті Лодж-Пайн. З майнового реєстру я беру адресу. Коли вводжу її в пошукову систему, бачу номер телефону Служби постачання аквакультури в Лодж-Пайні — що, як я розумію, означає продаж обладнання фермам із розведення риби.

Тепер я маю її номер. Утім, чи варто телефонувати? Ганяючись за історіями про монстра з Куґар-Крика, у пошуку вбивці я далеко не просунусь. Якщо бігатиму за кожною шаленою міською легендою у Південній Монтані, то помру від старості, перш ніж встигну знайти щось варте уваги.

Ця історія видається безглуздою, особливо враховуючи, наскільки по-чудернацькому звучать деякі з їїі версій, — індійські примари, тваринні оргії, — та все ж... є щось у наляканому погляді юної Елізабет. Я хочу дізнатися, що вона бачила.

Імпульсивно я набираю номер і проклинаю себе, бо заздалегідь не придумав, що ж казати.

— Служба постачання аквакультури. Чим можу вам допомогти?

Жіночий голос.

— Елізабет Лі?

— Тепер уже Коллінз.

— Вибачте. Так, звісно. У мене досить, гм, незвичне прохання. Я займаюсь одним дослідженням і хотів би поставити вам декілька питань.

— О боже. Ви про ту істоту з Куґар-Крика, чи не так?

— Ем, так.

— Слухайте. То був розіграш, який влаштували кілька моїх друзів. Щойно почали знаходити жертв нападів тварин, я знала, що мені обов’язково зателефонують. Мені нема чого додати.

— Розіграш?

— Так, — каже вона доволі твердо. — Якщо хочете дізнатися більше, гадаю, вам слід запитати того божевільного професора, який знаходить тіла.

Я навіть не усвідомлював, який про це пішов розголос.

— Звідки вам про це відомо?

— Мій чоловік — коп. Про це всі знають. У будь-якому разі поговоріть із професором.

— Я і є той професор.

— Перепрошую?

— Тео Крей. Це я знаходжу тіла.

Елізабет робить паузу, перш ніж відповісти.

— То це ви знаходите тих дівчат?

— Так, мем.

— І що, на вашу думку, їх убило? — питає вона.

— Людина.

— Людина?

— З плоті й крові.

— А як це стосується мене?

— Тієї ночі ви щось бачили.

— Я вже сказала: то був розіграш.

— Я дивлюся на фото, зроблене кілька днів потому Дівчина на ньому не вважає це розіграшем.

— Це сталося дуже давно. Вона не надто багато знала.

— Так чи інакше, я хотів би з вами поговорити.

— Чи я вже згадувала, що мій чоловік — поліціянт?

— Так, мем.

— Гаразд, — зітхає вона. — Маєте нашу адресу?