Хованки з хижаком

Розділ 3 Зразок

Я науковець. Я спостерігаю. Аналізую. Роблю здогадки. Перевіряю їх. Може, я і розумна людина, але думками я постійно десь далеко.

Коли я малим читав комікси, то хотів бути Бетменом, Темним Лицарем і детективом, але найбільше схожий на мене персонаж — це Наглядач, лиса істота в тозі, котра з’являлася в коміксах «Марвел» і просто... спостерігала.

Наразі я споглядаю своє життя, мов рухому послідовність чисел на моніторі комп’ютера, між злетами й падіннями яких шукаю зв’язок.

Детектив Ґленн — чоловік, який затримав мене в мотелі, — сидить навпроти. Ми провадимо абсолютно звичайну розмову. Уникаємо очевидних запитань, наприклад чому в мене на руках пластикові пакети.

Гадаю, технічно це не арешт. Наскільки я розумію, на все це я погодився сам. Не на все й одразу, а поступово. Мабуть, це й мають на увазі, коли говорять, що когось затримали для допиту. Наручники зняли, щойно Ґленн всадовив мене за стіл у кімнаті для переговорів, але пакети лишили прив’язаними до зап’ястків. Я — піддослідний.

Ґленн дуже спокійний і приязний. Час від часу я забуваю, як сюди потрапив. Забуваю про поїздку в наручниках на задньому сидінні патрульної машини. Про пістолети, спрямовані в мій бік. Злі, повні відрази погляди, яким я не знаходжу пояснень.

Я вивчаю Ґленна, а він поміж ввічливими репліками про погоду в Монтані та техаські зими пильно стежить за мною. У нього білява чуприна з залисинами та спостережливі очі на втомленому обличчі; він нагадує вже немолодого бейсбольного пітчера, який намагається вгадати, як бетер зреагує на його наступний кидок. Хоч прізвище в нього і шотландське, риси він має напрочуд голландські.

Я знову намагаюся випитати, що відбувається. Він відповідає лише: «Ми до цього дійдемо. Треба ще дещо прояснити».

Я пропоную прояснити все, що в моїх силах, та він відмахується: здається, йому геть нецікаво, що я можу розповісти. А от два десятки правоохоронців, що з’юрмились навколо мого мотелю, підозрюю, мають до мене неабияку цікавість, надто якщо врахувати нинішній стан моїх рук і ніг.

У двері кімнати для переговорів стукає брюнетка в лабораторному халаті. Ґленн жестом запрошує її всередину.

Вона ставить на стіл набір інструментів, закриває рот і ніс маскою.

— Записує? — питає вона, вказуючи на відеокамеру в кутку кімнати, якої я досі не помічав.

— Так, — відповідає Ґленн.

— Добре.

Вона повертається до мене і знімає з рук пакети.

Тепер зрозуміло, що пакети мали зберегти докази від моменту, коли... мене затримали й привезли сюди. Докази чого?

— Містере Крей, я візьму кілька зразків.

Говорить гучно. Припускаю, щоб було чути в мікрофон. Вона роздивляється мої нігті і вказує на них Ґленнові.

Він нахиляється і витріщається на мої кутикули.

— Ви дуже коротко їх підрізали. Чому?

— Хитрідіомікоз, — пояснюю я.

— Хи..? — він облишає спроби вимовити це слово. — Це що? Хвороба?

— Так. Грибкове захворювання.

Жінка впускає мою руку.

— Воно заразне?

— Так, — відповідаю я, здивований її реакцією. — Якщо ви амфібія. Я не хворий. Чи принаймні не є поширювачем інфекції. Але довго вивчав жаб у різних середовищах. І маю бути обережним, щоб не поширити захворювання.

Ґленн щось записує у своєму блокноті.

— Це пояснює, чому ви три дні тому купили черевики?

Я не питаю, звідки йому це відомо.

— Так. Те, що не можу стерилізувати, я знищую і замінюю. Можливо, я надто обережний, але багато хто вважає, що зменшення популяції амфібій може бути викликане необережністю дослідників, які поширюють інфекцію.

— Отже, ви багато подорожуєте? — питає Ґленн.

— Постійно.

Чи не забагато я їм розповідаю?

— Вивчаєте жаб?

— Іноді... — я не знаю, що саме варто розповідати. До цього він здавався взагалі незацікавленим, та, можливо, це такий прийом, щоб змусити мене хвилюватися.

Ґленн дістає з портфеля папку і проглядає кілька документів. Я намагаюсь не звертати уваги, та все одно бачу крізь папір. Це результати пошуків в інтернеті — інтерв’ю зі мною, мої наукові статті, сторінки університетського сайту.

Лаборантка бере в мене з-під нігтів маленький зразок. Вона дуже обережна. Дивно, що їй не відоме поняття хитрідіомікозу, хоча, певно, і не має бути відоме. Хоч вона і виглядає ніби науковиця, все ж вона лаборантка, і її робота — збирати зразки, а не аналізувати їх.

Прогорнувши кілька сторінок, Ґленн кидає на мене спантеличений погляд.

— Біоінформатика? Ви біолог?

— Не зовсім. Це суміш біології з обчислювальною наукою.

Я бачу, що, попри намагання здаватися необізнаним та твердолобим, Ґленн — людина розумна й уважно прислухається до того, що я кажу й про що мовчу. Позаяк я і гадки не маю, що він замислив, продовжую відповідати якнайчесніше.

— Ми використовуємо інструменти обчислювальної науки й застосовуємо їх у біології. Переважно в генетиці. Наприклад, ДНК. Вона настільки складна, що для її розуміння необхідні комп’ютери.

Він киває.

— То ви типу генетик?

— Ні. Час від часу я досліджую ДНК, та це не моя головна сфера. Наразі я займаюся фенотипічною пластичністю.

Він зиркає на лаборантку, яка хитає головою, а потім знову на мене, підвівши брови.

— Ризикну припустити, що до пластику це не має жодного стосунку.

— Не зовсім, — я подумки шукаю одне з пояснень, якими послуговуюся на коктейльних вечірках, і згадую, як ненавиджу розповідати про свою роботу далеким від науки людям. — Ви займалися спортом у школі?

— Так, футболом.

— Накачали м’язи?

— Двадцять фунтів м’язів, і я так за ними сумую.

Він обдаровує лаборантку сором’язливою посмішкою.

Підозрюю, що коли ці двоє не зайняті розбалакуванням підозрюваних та пошуком надважливих доказів під нігтями, вони спілкуються, як і будь-які інші колеги — з власними, лише їм зрозумілими жартами.

— Ссавці можуть нарощувати м’язи в такий спосіб, а от рептилії — ні, — продовжую я. — Ми можемо помітно змінювати свою м’язову масу. Східна горила отримує більше їжі, рівень тестостерону підвищується, і ми можемо спостерігати значне нарощування м’язових тканин... — я роблю паузу. — Не хочу перевантажувати вас нудними фактами.

Ґленн хитає головою.

— Ні, професоре. Прошу, продовжуйте. Як на мене, це справді захопливо.

— Що ж, «фенотипічна», по суті, означає код у нашій ДНК, який нас і формує. А «пластичність» стосується того, наскільки мінливою вона може бути. Наприклад, китайські діти виростають значно вищими за своїх батьків. Їхня ДНК не змінилася. В ній і раніше був вбудований код для адаптації до підвищеної кількості білка, більшого розміру матки тощо. Ще один приклад — ожиріння. Ми еволюціонували в середовищі, де калорій було обмаль, тож якщо не будемо обережними, маса нашого тіла може збільшитися втричі. Це негативний бік фенотипічної пластичності.

— Отже, ви тут займаєтесь пошуком тварин, здатних змінювати своє тіло?

— Фактично так. Зокрема, мене цікавлять екс-фібії.

Я всміхаюся власному дотепу, який озвучував сотню разів перед злегка спантеличеними студентами.

— Екс-фібії? — перепитує Ґленн.

— Екс-жаби, або ж пуголовки, якщо бути точним, — я ніяково продовжую. — Особливо цікаві пуголовки лісових жаб. Якщо у ставку їх з’являється надто багато, одна чи більше зазнають трансформації. Їхні щелепи й хвости збільшуються, і з травоїдних вони стають канібалами. Вони перетворюються на міні-піраній і починають поїдати інших пуголовків. Коли кількість повертається до норми, їхні щелепи й хвости також стають нормальними, і вони, як і решта щасливих пуголовків, чекають свого перетворення на жабу.

Ґленн на мить замовкає, перетравлюючи почуте.

— Цікаво. Екс-жаби. Я зрозумів. То ви їх шукаєте?

— Не зовсім. Я вивчаю середовище, що їх створює. І не думаю, що така поведінка є унікальною лише для пуголовків. Вона може повторюватись у масштабах менших мікроорганізмів або й на людському рівні.

Ґленн підводить брови.

— На людському?

— Так. Це можна помітити в утробі, коли один ембріон забирає поживні речовини в іншого, чим спричинюється різниця у вазі при народженні. За синдрому зниклого близнюка приблизно в одному випадку подвійної вагітності з десяти один близнюк поглинає іншого. Винна мати? Чи злий близнюк? Якщо так, то злий близнюк завжди перемагає.

В обмеженому середовищі, як-от ставок, один організм спонтанно регулює популяцію, опісля чого повертається до норми. Надхижак — домінантна тварина на верхівці харчового ланцюга — стає таким, щойно популяція розростається до певних розмірів. Так відбувається з щурами-канібалами, павуками й навіть комп’ютерними програмами.

— Вівця, що перетворюється на вовка? — питає Ґленн.

Якусь мить я в роздумах.

— Мабуть. Та в одомашнених популяцій така поведінка трапляється дещо рідше. Вони вкрай гомогенізовані, й популяцію відбраковують люди. Та у випадках зі свійськими тваринами, що дичавіють, як-от свині, — можна спостерігати повернення до абсолютно різних форм. Таке трапляється й зі зграями бродячих псів.

— Гм. Що ж, це дуже цікаво, докторе Крей.

Він повертається до лаборантки.

— Керолайн, ви вже маєте все, що потрібно?

— Одну секунду.

Вона обводить мій палець ватною паличкою і кладе зразок до пластикового пакетика з наліпкою «Великий палець правої руки».

— От тепер усе.

Вона кладе всі зразки в сумку, заклеює її стрічкою і, перш ніж вийти, демонструє все перед камерою.

Я дивлюсь на камеру, що дивиться на мене, і гадаю, хто ж там, по той бік, грається в Наглядача.

Ґленн підводиться.

— Докторе Крей, якщо маєте ще хвильку, я би хотів поцікавитись вашою професійною думкою з одного приводу. Заразом спробуємо підшукати вам якесь взуття.

І хоч я й відчуваю полегшення, адже мої руки тепер не в наручниках чи пластикових пакетах, мене бентежить, як насторожився детектив Ґленн, щойно я промовив те слово.

Хижаки.