Хованки з хижаком

Розділ 37 Рештки

Я нагадую собі, що перед нами лише шматок блакитної тканини. Ми не знаємо, чи це пальто і тим паче чи належало воно Челсі.

— Це вона? — питає Ембер, ніби ми з Девоном маємо що відповісти.

Девон опускає лопату й дивиться на мене.

Дотепер усе було лише теорією. Проте реальність відчувається як дивна суміш трепету відкриття та жаху.

Я приїхав до Гудзон-Крика, не маючи жодної зачіпки, лише з чистої здогадки, заснованої на найменш суттєвих даних. Моя інтуїція та МААТ вирішили, що тут є щось, що відповідатиме схемі смерті Джуніпер.

Зараз я дивлюся на можливий доказ. Аналітична частина мого мозку радіє; нейрони, що отримують задоволення від вирішення судоку, переживають чисту ейфорію.

Та чи це те, про що я думаю?

Це Челсі?

Девон злегка торкається пальта кінчиком лопати.

— Копаємо далі?

Мені хочеться одразу ж рвонути до поліції. Але з чим? Зі знімком пальта на телефоні?

Припустимо, нам вдасться переконати їх приїхати сюди, зробити те, що вони й раніше робили без особливого ентузіазму, та що як це лише шмат блакитної тканини?

Я виглядатиму ідіотом.

Є лише одне рішення.

— Треба глянути, що там під ним.

Девон нахиляється, щоб підняти пальто. Я хапаю його за зап’ясток.

— Стривай.

Я неодноразово робив так у полі чи в лабораторії, коли недбалі студенти втрачали голову.

Я дістаю зі свого маленького рюкзака пару латексних рукавичок і надіваю їх. Завжди тримаю їх при собі для роботи зі зразками, які можуть бути небезпечними чи які я можу знищити дотиком.

Я присідаю й обережно беру пальто. Маючи відповідні інструменти, краще було б очистити його від землі, перш ніж витягати. На випадок якщо воно розлізеться.

Я поволі тягну тканину, і вона починає вислизати з-під шару землі. На якусь мить застрягає, і мене починає нудити від усвідомлення, що пальто все ще може бути одягнуте на Челсі.

Обережними рухами я ще трохи витягаю пальто. Повітря наповнює їдкий сморід.

Девон розвертається, видаючи хрипкі звуки. Ембер прикриває рота рукою і відступає, але не відводить очей від ями.

У полі я натрапляв на безліч трупів різних істот, та це, певно, найгірший запах з усіх, які я досі відчував.

Я натягую футболку на рота та носа й повністю підіймаю пальто над землею. Воно геть пошматоване.

Спочатку я вирішую, що пальто просто розклалося; потім помічаю у тканині п’ять довгих розрізів.

Я відкладаю пальто й помічаю щось мармурово-біле.

Двома пальцями, як лопаткою, я змітаю землю, і над землею проступає передпліччя, зап’ястя та пальці.

— От лайно, — шепоче Девон.

Я мовчки дивлюся на руку, не впевнений, що робити тепер. Копати далі? Упевнитись, що це Челсі? Переконатись, що це не майстерно влаштований розіграш?

Ні. Інших доказів не треба. Це має бути вона.

З одного боку, мої сумніви здаються безглуздими, бо хто б ще це міг бути? Але з іншого, внутрішній голос наполягає: це не може відбуватися насправді. Він відмовляється вірити.

Захват від власної правоти перебивається фактом, що все значно заплутаніше, аніж мені здавалося.

— Дай мені лопату, — кажу я Девону.

— Ти її викопаєш? — питає він.

— Ні. Ми знов її засиплемо.

Я дістаю з рюкзака пакет для сміття і накриваю ним тіло, потім починаю засипати землею.

— Чому ми її закопуємо? — питає Ембер крізь сльози.

— Бо треба, щоб тіло знайшла поліція. Це місце злочину.

— Так, але навіщо її закопувати?

— Щоб до неї не дістались тварини, — пояснює Девон.

— Покладемо її пальто в пакет і візьмемо з собою. Та поки що тіло треба захистити.

Ембер витирає носа рукавом.

— Може, подзвонити на 911?

— Ми відвеземо їм пальто Челсі, — каже Девон. — Нехай Чарлі зустріне нас біля відділку. Краще пояснити йому на місці, аніж телефоном.

Я засипаю землю на місце і підтягую на могилу колоду.

— Щоб мати якусь позначку і щоб падальникам було не так просто знайти тіло.

Челсі довго лежала там, та тепер, коли ми розворушили тіло і запах гнилої плоті шириться лісом, мов кров у воді, всі тварини довкола знатимуть, що тут щось є.

Сутінки згущуються, до повної темряви лишається не більше години.

— По-моєму, мене зараз знудить, — каже Ембер.

Я почуваюся так само.

— Народ, ви йдіть у машину. Я скоро, лише покладу пальто в пакет.

Девон відповідає кивком і веде дівчину вгору пагорбом.

Коли вони зникають із поля зору, я запаковую пальто, потім беру колоду, яку на їхніх очах поклав на могилу, і відтягую на десять ярдів нижче яром.

Враховуючи те, за яких несприятливих обставин ми зустрілися, я їм не довіряю. Я не маю підстав гадати, що вони можуть щось заподіяти тілу, особливо враховуючи, що за годину тут буде поліція. Та науковець у мені наполягає, що краще перестрахуватись.

Коли я повертаюся до «Експлорера», Ембер сидить у Девона на колінах.

— Можемо закинути її додому? — питає він. — Я візьму свій пікап і поїду слідом за тобою у відділок.

Логічне прохання, та мені все одно спокійніше від думки, що я відсунув колоду.

— Звичайно.

Ми їдемо до їхнього дому в тиші. Ембер тихенько хлипає на задньому сидінні, намагаючись усвідомити: її подруга справді мертва.

Девон хитає головою і бурмоче під носа: «Дідько. Дідько».