Хованки з хижаком

Розділ 51 Зуби акули

Сівер веде мене до іншої частини підвалу та дістає з найвищої полиці запилену картонну коробку. Відкриває її й виймає пласку палицю, з боків якої стирчать білі трикутні зуби. Вона нагадує лезо бензопили.

— Гавайці називають це лейомано. Замість лез вони використовували зуби тигрової акули. Чимось нагадує обсидіанову палицю макуаїтль, якими користувались у Мезоамериці. Її знайшли в кургані в Іллінойсі. Це зуби білої акули. Аби вторгувати їх, будівельникам курганів[26], вочевидь, довелось чимало мандрувати.

Сівер передає мені палицю. Кінчики зубів досі гострі. До біса боляче було би відчути таке на своєму тілі.

— Найдивніше, що деякі антропологи вважають цю зброю гуманнішою за меч, запевняючи, ніби ті, хто нею користувався, були значно добросердішими, аніж прийнято вірити. Насправді ж таку зброю створювали за нестачі заліза чи бронзи. Поранившись нею, помираєш від інфекції через сотні порізів, які не залатати, як одну просту рану.

Я віддаю йому палицю.

— Не думаю, що хтось переплутає смерть від такої зброї з нападом акули.

— Ні. Для гавайців це мало скоріше символічне значення. Ви говорите про практичніші приклади?

Сівер повертає зброю до коробки, кладе назад на полицю і відходить.

— Огляньмо ще кілька рядів.

Сівер дістає з шухляди довгого вигнутого ножа.

— Це керамбіт. Зроблений за формою кігтя. Доволі практичний. Осучаснені версії можна знайти в більшості магазинів, де продають ножі.

Він порпається в іншій шухляді та знаходить металеве руків’я з гострими кігтями.

— Це верхня частина чжуа, пазуристої штуки, якою стягували вершників із коней і видирали щити.

Я роздивляюся гачки на кінці. Схоже, але не лишило б таких глибоких ран, що я їх бачив на тілах.

Ми переходимо до іншої шафи, і Сівер копирсається в кількох коробках, перш ніж знайти, що шукав.

— Чули колись про багх нака? Загалом із Індії, проте в інших культурах бували свої варіації. У XIX сторіччі раджа змушував людей битися ними, аж доки не починала злазити шкіра.

Він розгортає шматок тканини й дістає набір металевих кастетів, із яких стирчать по чотири довгі леза.

Я приголомшений. Хоч і уявляв собі, якою зброєю міг користуватися вбивця, проте гадки не мав, що колись вона була в широкому вжитку.

— Ось, — каже він, простягаючи мені кастети. — Потримайте. Під час Великої різні в Калькутті такі давали індуським дівчатам для самозахисту.

Я стискаю кастет у руці. Пазурі висовуються з-поміж моїх пальців на цілий дюйм. Мені легко уявити, як певна модифікація з лезами, мов у керамбіта, лишає на тілі сліди, подібні до звіриних пазурів. А якщо прикріпити справжні ведмежі пазурі, схожість буде ще виразніша.

Я підношу багх нака до світла, і перед очима з’являються рани на тілі Челсі. Виймаю кастет із руки і кладу його. Кажу Сіверу, що хочу зробити кілька знімків, та насправді я просто більше не хочу торкатися кастета.

— А ви чули колись, щоб щось подібне використовували для вбивства? Тут? У США? — запитую.

— Я б не здивувався, якби якийсь фанат бойових мистецтв напав із таким на сусіда по кімнаті — втім, не чув. Щоб убити цим людину, треба бути дужим.

Я думаю про глибокі порізи на тілах дівчат.

— Наскільки?

— Не знаю. Але достатньо дужим, аби пробити артерію.

Я знову беру кастет у руку і фотографую його на телефон під різними кутами.

— Дякую, докторе Сівер. Останнє питання. Ви чули, щоб хтось колись переплутав напад людини з нападом тварини?

— У Франції кілька століть тому відбулася серія вовчих нападів, які насправді могли бути справою рук людини. Це послугувало розвитку легенд про вовкулаку в регіоні.

— А тут, у нас?

— На кшталт вендіґо?

— Назву чув. Та мені про це мало що відомо.

— Легенда алгонкінських племен. Напівлюдська істота, що пожирає людей. Корінні народи сприймали його вкрай серйозно. Проте зв’язок тут більше з канібалізмом. Ви це маєте на увазі?

— Не зовсім. Але варто буде почитати. Я лише цікавився, чи не чули ви про випадки, коли б людину плутали з твариною у наш час.

— Ні. Про нещодавні не чув.

— Що ж, у такому разі дякую за приділений час.

— Хіба що ви вважаєте нашим часом і 1980-ті роки.

— Перепрошую?

— Монстр із Куґар-Крика. Містечкова легенда, та за її мотивами встигли зняти декілька тих дурнуватих документалок для кабельного телебачення.

— Чекайте, а про що там ідеться?

— Я переїхав сюди дещо пізніше, та свого часу це було щось на кшталт місцевого біґфута[27] чи людини-метелика[28]. Туристи з Ред-Гука розповідали, що бачили, як ночами навколо їхніх наметів щось скрадається. Здається, була навіть якась стрілянина. Погано пам’ятаю. Ці історії не сходили з язиків. А потім усе якось забулося.

— То що ж бачили ті туристи?

— Людину, що ходила на чотирьох. Мов велика кішка. Чи навпаки. Покопирсайтесь в інтернеті, упевнений, щось знайдете.

— Воно хоч раз на когось напало?

Сівер знизує плечима.

— Можливо. Здається, був один випадок, коли туристу пошматували груди.

Він проводить рукою уздовж свого тіла, і цей рух нагадує мені про рани, які я так часто бачив за останні кілька днів.

— Дякую, докторе Сівер.

Я лишаю антрополога в його підвалі з черепами та знаряддями вбивства.