Хованки з хижаком

Розділ 45 Точки відліку

Я роблю нотатки в жовтому блокноті, який мені люб’язно принесла Толбот, коли помітила, що я не торкаюся пульта від телевізора.

Я думав про своєрідне рівняння, спрощену версію МААТ. Мені вдалося дуже швидко знайти тіло Челсі, щойно я зрозумів, як звузити район пошуку та виявити свіжоскопану землю. Хоч я й не знаю, як добре місцева флора здатна взаємодіяти в інших районах, для цієї частини Монтани моє припущення спрацювало.

Моє рівняння — це скоріше програма, щось на кшталт дерева прийняття рішень за принципом «якщо — то». Починається воно з вирахування ймовірності, що існує зникла безвісти людина, яка підходить за профілем вразливості, і зіставлення профілю цієї людини з географічними даними та інформацією про щільність населення. Теоретично я міг би поміняти кілька змінних і застосувати це рівняння будь-де. Замість того щоб шукати варіації рослинності, можна було б використати топологічні дані й вирахувати місце, яке убивця вважав достатньо віддаленою, та водночас досяжною локацією, аби сховати тіло. Судмедексперти для пошуку тіл зазвичай використовують детектори метану. Серед інших інструментів — сонар, що визначає щільність землі, а також термальні знімки, зроблені в певний час доби. Закопане тіло виділятиме тепло в інший спосіб, аніж земля навколо нього.

Ще один варіант — використати лазерний ехолокатор, який складає карту тривимірного ландшафту. Якби міг, я почав би шукати виїмки чи виступи розміром із людське тіло. Це могло б стати статистично значущим і дати змогу ще в один спосіб перевіряти великі території за короткий час.

У двері стукають, і до палати просовує голову лікарка Толбот.

— Рада, що ви прокинулись. Погляньмо на ваше личко.

Вона сідає на краю ліжка й обережно промацує контури мого обличчя. Я зачарований її очима. Толбот проводить звичайний медичний огляд, та все ж я відчуваю з її боку неприховане співчуття — не так до мене особисто, як до мого тіла, до мене як до пацієнта.

— Подивимось. Кліпніть, якщо болить.

Вона проводить пальцями по лінії моєї щелепи. Трохи боляче, та з учорашнім не порівняти. Я не кліпаю.

— Добре. Зараз я це зніму.

Толбот знімає бандаж, що тримав мою щелепу, і відкладає його вбік.

— Гаразд, поволі відкрийте рота. Зупиніться, якщо заболить.

Я потроху розціплюю зуби й раптом відчуваю в роті гострий предмет. Я зупиняюся.

Толбот вимірює відстань між моїми зубами маленькою лінійкою.

— Не найбільш науковий інструмент, та мій тато був ветеринаром, і йому її вистачало. Гарна новина — ви можете перейти від харчування крізь соломинку до всього, що може поміститися в ложці. Я пришлю вам супу. Домовились?

— Так, мем, — відповідаю я скрипучим голосом.

— Слід нагодувати ваш організм чимось рідким. А тим часом у нас особливий гість.

Я дивлюся на двері в надії побачити там Джилліан. Натомість заходить офіцер Ґантер.

Якусь мить мене всього тіпає. Не знаю, чи це надмірна реакція, чи просто м’язова пам’ять. Так чи так, мені скручує живіт і починає морозити.

— Тео, погляньте, хто завітав. Чоловік, який урятував вам життя.

Толбот обдаровує мене теплою усмішкою і стискає моє плече.

— Упевнена, ви дуже раді його бачити.

Я дивлюся на Ґантера й киваю.

— Ви навіть не уявляєте.

— Залишу вас удвох, вам є про що поговорити.

Вона встає і підходить до Ґантера.

— Дуже мило з вашого боку провідати його.

— Так, мем, — зніяковіло відповідає він.

Якщо чесно, я радий, що Ґантер не зловтішається своєю брехнею. Я б вирішив, що він соціопат. Натомість він лише ніяково приймає похвалу, намагаючись не дивитись на моє вкрите синцями обличчя.

Ґантер зачиняє за лікаркою двері й сідає в кутку. Втуплює очі в підлогу, обм’якнувши. Він не хоче дивитись на мене, не хоче бачити, що зробив із моїм обличчям.

— Тебе не мало бути в тому фургоні, — каже Ґантер після незручної мовчанки.

Цієї миті він бореться з усвідомленням того, що накоїв, вагаючись, чи правильно вчинив, не заарештувавши мене.

— Вони не збираються шукати вбивцю Челсі, — відповідаю я.

— Звідки ти знаєш?

— Так сталося з моєю подругою Джуніпер. Вони чинитимуть так само, знову й знову.

Заспокоївшись, що ми не говоримо про те, що він зі мною накоїв, Ґантер нарешті дивиться мені в очі.

— Ти нічого не знаєш про нас із Челсі.

— Гадаю, ти дуже за неї переймався.

Я мовчу, що він ще й дуже присоромлений тим, якою вона стала.

— Я був їй мов брат. Батьки мало нею опікувалися, тож доводилось мені, — він на мить замовкає. — Коли вона подорослішала...

Маленьке містечко. Кількість жінок украй обмежена. Саме тому шлюби між двоюрідними братами й сестрами вважаються нормою в багатьох частинах світу — крім того, в антагоністичних суспільствах так простіше зберігати за собою майно.

— Коли я побачив, як ти виходиш ззаду фургона... якого хріна, га? А потім ти розтулив пельку й не затикався. Якого дідька ти там робив?

— Шукав бактерії та зразки волосся.

— Усім цим науковим лайном займаються в лабораторії штату.

— Але не так, як можу я. Їхні інструменти років на двадцять відстають від тих, до яких я маю доступ.

— О, серйозно? А як ті твої інструменти допоможуть тобі в суді?

— Мені зараз начхати на суди. Я хочу знайти вбивцю.

— Ти серйозно?

— Достатньо серйозно, щоб почати ляпати язиком, аби ти надер мені дупу. Інакше б мене випхали зі штату, не давши можливості завершити почате.

Ґантер хитає головою.

— Я знав, що ти навмисно намагаєшся вибісити мене.

— І ось я тут, а не у в’язниці.

— Все ще можеш там опинитися.

Я вказую на своє понівечене обличчя.

— Ти міг сказати, що я опирався арешту, і вийти сухим із води. Та не тепер. Ти став моєю перепусткою на вихід із в’язниці.

— Можливо. А можливо, і ні.

Він встає.

— Я дещо приніс. Твій рюкзак у шафі.

— Зараз ти скажеш, що я маю забратися з міста?

— Мені начхати, що ти робитимеш. Головне — тримайся від мене подалі. З тобою явно щось негаразд.

Це, трясця, точно.

Коли він іде, я збираюся з силами, аби встати з ліжка. Снаги вистачає, проте знеболювальне дещо вивело мене з рівноваги. Гадаю, слід пропустити кілька наступних прийомів пігулок і поспостерігати, як я почуватимусь.

Я дістаю з шафи рюкзак, щоб узяти ноутбук. Розкривши його, бачу всередині просто на одязі пластиковий пакет для доказів.

У ньому зразки, які я взяв із тіла Челсі.

Він лишив їх мені.