Останній страх

Раніше

— Еване, я дуже втішена тим, що ви змогли прийти.

Лікарка Силверстайн жестом запросила його сісти на шкіряний диван навпроти.

Еван швидко оглянув кабінет: дипломи у рамках, гарний робочий стіл, а от дідів підлоговий годинник зовсім не пасував до його стриманого стилю.

— Вибачте, я не попередив вас дзвінком минулого тижня, — промовив Еван, — можете виставити мені у рахунок, хоча я й не явився на попередній сеанс…

— Не кажіть дурниць. Я бачила у теленовинах репортаж про вашого сина. Мені дуже шкода, Еване.

Вона постійно повторювала його ім’я. Звичний професійний прийом, подумалося йому. Він уявив собі, як іще зовсім молоденька Силверстайн ретельно занотовує сказане викладачем на курсах із психології: часто повторювати ім’я пацієнта, щоб показати, що ви уважно його слухаєте.

Не можна йому ставитися до неї так суворо. Вона — добра фахівчиня. Напевно, нелегко надавати психологічну допомогу тому, хто ходить на сеанси лише через ультиматум дружини.

— І що тепер? — запитала вона. — Я маю на увазі з юридичної точки зору. Для Дені.

Евану не хотілося говорити про це, але діватися було нікуди.

— Юристи кажуть, що це кінець. Верховний Суд відмовив у повторному слуханні справи.

Він стенув плечима.

Лікарка співчутливо дивилася на нього:

— А як Дені? Вам вдалося з ним поговорити?

Еван згадав телефонну розмову, коли він повідомив синові новину. Уявив його обличчя із притисненою до нього брудною слухавкою у Фішкіллі й усвідомлення, що йому доведеться провести решту життя там або ще в якомусь забутому богом закапелку.

— Він сприйняв це краще, аніж я гадав. Більшу частину розмови він говорив про «Лінкін Парк».

На обличчі лікарки Силверстайн читалося здивування. Еван збагнув, що вона і гадки не має, про що йдеться.

— Був такий гурт. У той день, коли я зателефонував Дені, щоб повідомити про апеляцію, по радіо сказали, що сьогодні день народження співака гурту… Він помер кілька років тому. Ми з Дені полюбляли…

Він замовк. Пригадав, як вони з Дені поверталися удвох додому після тренування з футболу, Дені, спітнілий після гри, вмикав стерео на повну гучність і вони разом похитувалися у ритмі мелодії і горланили слова в унісон зі співаком.

— Ви з Дені полюбляли їхню музику? — запитала Силверстайн.

Еван мимоволі усміхнувся:

— Під час навчання у старших класах Дені був просто закоханий у цей гурт. Я ніяк не міг уторопати чому. У їхніх піснях було стільки нестримного гніву. Про підліткові страхи, складні стосунки між батьками і дітьми — повна протилежність нашим, між мною і Дені.

Більше це нагадувало стосунки між Еваном та Метом.

— А як решта сім’ї сприйняла новину? Олівія?

Перш ніж Еван минулого року розпочав відвідувати сеанси психотерапії, увесь клан Пайнів приходив до цієї самої студії суботами двічі на місяць для родинної терапії, а тому Силверстайн добре знала усіх їх і увесь спектр їхніх психічних проблем.

— Лів? — перепитав Еван, який так називав свою дружину Олівію. — Гадаю, в душі вона вже змирилася з думкою, що Дені більше не вийде на волю.

— А ви як до цього ставитеся?

Зазвичай його це злило. Але у ту мить він заздрив; заздрив своїй дружині, що вона не почувалася щосекунди так, ніби їй прив’язали до кожної ноги по бетонному блоку і вкинули в озеро Мічиган. Еван колись десь читав про смерть від зневоднення: людина поступово помирала годинами і навіть днями, якщо їй не давали пити. Саме це він відчував протягом останніх семи років: кисень поступово вичерпувався з його організму.

— Із розумінням. Кожному з нас треба якось із цим зжитися.

Лікарка, здавалося, правильно зрозуміла, що крилося за його вимушеною розважливістю. Але вирішила не поглиблювати теми.

— А решта ваших дітей?

— Меґі тримається. — Він усміхнувся, подумавши про доньку. — Їй доводиться дуже багато вчитися, щоб успішно завершити навчальний рік, а це дуже допомагає. Але вона завжди на моєму боці: вона впевнена, що її старшого брата скоро звільнять, незалежно від рішення Верховного Суду.

Силверстайн видавила з себе посмішку. Еван продовжив:

— Щодо Томмі, він ще дуже малий, аби щось розуміти. А дружина всіляко захищає його від цієї історії.

Майже відразу після арешту Дені Лів дізналася, що вагітна, і вже «на доволі пізньому терміні», як дипломатично висловився лікар. Незаплановано й у найневдаліший момент життя, але треба визнати, що певним чином та вагітність і народження малюка їх врятували, особливо Лів.

Силверстайн помовчала. Ще один психологічний прийом. Нехай пацієнт заповнює паузи.

Оскільки Еван не клюнув, Силверстайн нарешті запитала:

— А Метью?

Погляд Евана втупився у підлогу:

— Ми все ще не розмовляємо.

— Це вже скільки? Чотири місяці?

Тон її голосу був нейтральним, ніякого осуду.

Еван мовчав, схрестив руки на грудях. Він не мав наміру нічо­го пояснювати, а те, що лікарка не наполягала, його здивувало.

Вона задумливо дивилася на Евана.

— Інколи після тяжкої психологічної травми, — промовила вона, — а я вважаю, що рішення суду стало для вас певним чином такою травмою, — усій родині не завадить психологічне перезавантаження. Поїхати кудись на певний час, подалі від звичного оточення. Навіть розважитися.

— Ви маєте на увазі відпустку? — запитав Еван, намагаючись приховати нотку «що за чортівня?» у голосі.

— Можливо. Або просто трохи часу побути разом. Як сім’я.

— Мені б хотілося, але я не можу собі цього дозволити. Фінансово. — Він важко зітхнув і наважився, вирішивши: якщо він уже на сеансі у психотерапевтки, то нехай вона відробляє гроші: — Мене випровадили.

— Хто? — стривожено запитала Силверстайн. — Ви маєте на увазі вашу роботу?

— Так. Двадцять п’ять років служби і — пуф! — Він плеснув у долоні.

— Що трапилося? — Очі лікарки Силверстайн швидко переметнулися на дідусів годинник, ніби вона захвилювалася, що час вичерпано.

— Нічого не поробиш.

— Що ви маєте на увазі, Еване? — Вона нахилилася уперед, переплела пальці рук, повний зоровий контакт.

— Тобто я їх не звинувачую. Це серйозна аудиторська компанія, доводилося працювати до ночі, особливо коли мене перевели до Чиказького офісу. Пів року тому я втратив свого найкращого клієнта. І скажімо по правді: все через оте шоу.

— Ви маєте на увазі документальний фільм?

Еван спробував взяти себе в руки, але ж ясно: які ще шоу могли бути?! Усі, хто знає про Дені Пайна і кого хвилює його доля, знали дійсну причину. Причину, чому Верховний Суд відмовив переглянути вирок про довічне ув’язнення Дені і чому про це говорили в національній пресі. Причину, через яку Еван сам себе обманював, що після семи років в’язниці його син зможе повернутися на волю. Феномен поп-культури під назвою «Жорстока натура».

— Так, — відповів Еван, — ви дивилися?

— Авжеж, дивилася.

— Тоді знаєте, про що я.

— Не впевнена.

— Мене в ньому виставили справжнім психопатом.

— Ні.

Еван розчаровано зиркнув на неї.

— Як на мене, у вас там вигляд убитого горем батька, чий син невинно сидить у в’язниці.

— І психопата.

Вона промовчала. Але про себе погодилася. Він бачив це в її очах.

Вона милостиво утрималася від запитань, над якими він сам ламав собі мізки протягом останніх тижнів: де брати гроші? як виплачувати кредит? чим платити за навчання Меґі?

— Як ви почуваєтеся?

Еван відкинувся на спинку стільця, важко видихнув:

— Здається кумедним, але я якраз слухав пісню «Лінкін Парк» — ту, що вийшла незадовго до смерті співака, — коли мені зателефонували, щоб повідомити, що суд відхилив апеляцію Дені. З плином років їхні пісні втратили колишній гнів і набули смутку.

Еван через силу сковтнув, щоб позбавитися клубка в горлі. Відчував, як Силверстайн уважно його вивчає.

— І в тій пісні були такі слова, щось на зразок: і кому яке діло, якщо одна зірочка згасне на всіяному мільйонами зірок небі.

Очі лікарки насторожено примружилися.

— А співак цього гурту, — запитала вона, — як він помер?

— Наклав на себе руки, — відповів Еван.

Зависла напружена тиша.

— Еване, — промовила нарешті Силверстайн суворо, — ви ж бо…

— Звісно ні.

Лікарка нахилилася ближче.

— Ліки, які ви зараз приймаєте, — сказала вона вже м’якше, — у деяких осіб можуть навіювати химерні думки.

— Авжеж. Не забудьте згадати ще про втому, проблеми з потенцією та безсоння — чудовий набір факторів для того, хто вже страждає на депресію.

Обличчя лікарки Силверстайн зашарілося від збентеженості:

— Мене тішить ваше почуття гумору, але я говорю серйозно. Лікарські засоби можуть викликати суїцидальні думки. Такі препарати здатні ввести в оману пацієнта, ніби існує лише один-єдиний вихід.

Чи, може, вони змушують пацієнта нарешті поглянути правді у вічі?

— Вам немає про що хвилюватися, пані Силверстайн, — промовив Еван, — у мене все в порядку.

З виразу її обличчя Еван зрозумів: вона йому не повірила.

Як він і думав, вона була доброю психотерапевткою.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 1

«Тіло біля річки»

ЗАПИС ТЕЛЕФОННОЇ РОЗМОВИ СЛУЖБИ ДОПОМОГИ 911

ОПЕРАТОР: — Служба допомоги 911. Що сталося?

АБОНЕНТ (важко дихає): — Моє ім’я — Стоун Крік, я гуляв із собакою. А тут — тіло… я… я думаю, що це — дівчина.

Чути гавкіт собаки вдалині. Дуже зловісно.

АБОНЕНТ: — Пришліть сюди кого-небудь негайно.

ОПЕРАТОР: — Заспокойтеся, будь ласка. Ви сказали, що йдеться про тіло дівчини? Вона не дихає?

АБОНЕНТ: — Ні, у неї голова проломлена, тут стільки крові!.. Господи помилуй!..

ВСТАВКА — КАДРИ З ВИПУСКУ МІСЦЕВИХ НОВИН

ЖУРНАЛІСТ — РЕПОРТАЖ ІЗ МІСЦЯ ПОДІЙ:

— Сьогодні стався значний прорив у справі про вбивство Шарлот Роуз. Востаннє цю юнку бачили на домашній вечірці, після чого знайшли забитою кийком до смерті неподалік від Стоун-Крік. За даними з наших джерел інформації, цієї ночі заарештовано бойфренда жертви Деніела Пайна…

ПОВЕРНЕННЯ ДО СТУДІЇ

НАКЛАДКА КАДРІВ:

«Луїз Лестер, Служба контролю за судовими помилками»

ЛЕСТЕР: — Спершу моє ставлення було доволі скептичним. Розумієте, нам у Службу надходять тисячі запитів про допомогу від ув’язнених, які заявляють про свою невинність. А цей запит ми отримали від дванадцятирічної сестри ув’язненого. Але потім ми ознайомилися з матеріалами справи.

Лестер роздратовано хитає головою.

ЛЕСТЕР: — За версією обвинувача, Дені та Шарлот були разом на вечірці, Шарлот повідомила йому, що вагітна, і вони посварилися. Дені був дуже п’яний, а згодом, уже після вечірки, вони знову почали сваритися, він її штовхнув, вона впала, вдарилася головою, і та травма виявилася смертельною. Дені запанікував і у візку перевіз її тіло на берег струмка, де розтрощив їй череп великим каменем, перетворивши голову на криваве місиво. Але на його одязі немає ніяких слідів крові, ніяких залишків ДНК чи інших фізичних доказів. Ніяких слідів. Хіба це нагадує поведінку переляканого п’яного підлітка? До того ж ми дізналися, що обвинувач відхилив виправдальний доказ захисту…