Останній страх

Раніше

Еван із цікавістю розглядав чоловіка з шаленими очима. У своїй непрасованій сорочці й зі скуйовдженою шевелюрою той нагадував численних вуличних проповідників-безхатченків, які читали проповіді просто посеред вулиці. Або розлючених ведучих випуску новин кабельного телебачення після перепою.

— З появою тесту на ДНК, — віщував чоловік, — ми дізналися про те, що більшість народу все ще не второпала: за ґратами опиняється неймовірна кількість невинних осіб. І знаєте, що вражає? Приблизно чверть із них визнала свою вину. А тому, коли ви чуєте, як хтось стверджує, буцім невинний нізащо не визнає, що скоїв злочин, — це повна дурня. До того ж відсоток самозвинувачення серед підлітків значно вищий, аніж серед дорослих. Вони просто-напросто кажуть поліції те, що від них хочуть почути. У результаті одного дослідження серед виправданих осіб виявилося, що серед неповнолітніх ув’язнених сорок відсотків таких, що зізналися у тому, чого ніколи не робили…

Еван клацнув мишкою по екрану ноутбука, щоб поставити Нетфлікс на паузу. Яке лайно! Він зазвичай не вживав таких слів. Але у цьому разі на Евана дивилося двадцять мільйонів глядачів. Одного разу він уже скоїв неприпустиму помилку, прочитавши коментарі на форумі, де обговорювали документальний фільм про них.

Батько взагалі обісрався.

Він настільки убитий горем, що не хоче поглянути у вічі правді.

Свободу Дені Пайну!

Так йому й треба, тому покидьку! Сподіваюся, його синок відсидить сповна за те, що зробив тій бідолашній дівчині.

Поза кадром виробники документального фільму Джуді та Іра Адлер постійно й невпинно підтримували в Евані його віру. Вони, звісно, хотіли як краще. Вони справді вірили, що Дені не скоював злочину. Але у підсумку Еван не міг не гніватися на них. За те, що перетворили його приватне життя і горе на розвагу для публіки. За те, що вселяли в нього надію. Він клацнув мишкою, і його власне обличчя на екрані знову ожило.

Поза кадром почувся чийсь голос, то була Джуді:

— Але якщо Дені тут ні до чого, звідки йому було знайти, що голову Шарлот проломили каменюкою?

— Та нічого такого він не знав! — сердито відповів на запитання Еван. — Ті два копи самі повідомили йому всі подробиці. Подивіться нарешті запис, заради бога!

На екрані з’явилися кадри відеозапису славнозвісного допиту. Дені сидить у темній, без вікон кімнаті для допиту, схиливши голову на стіл. Копи забрали його з дому рано-вранці. Лів якраз не було вдома, вона кудись їздила у справах і не почула дзвінка від Меґі.

Здоров’яга поліцейський, детектив Рон Семпсон, щосили гепає кулаком по столу. Дені аж підскакує з переляку, його обличчя розпухло від утоми і сліз.

Його колега Венді Вайт із кучерявим волоссям і похмурою міною жінки, яку востаннє задовольняли років десять тому, промовляє:

— Просто скажи нам, що ти вчинив, і ми все владнаємо. І потім ти зможеш піти додому.

— Я нічого не робив.

— Годі брехати! — горланить Семпсон, у його голосі вчувається втома після кількох годин допиту. Еван відчуває провину, що ніхто — ні він сам, ні Лів, ні адвокат — не змогли бути там, щоб допомогти його синові. Дені виповнилося вісімнадцять за два тижні до нещастя. Формально він був повнолітнім, а тому поліція не була зобов’язана повідомляти його батьків. Однак якби Еван опинився на іншому рейсі й не летів якраз під час допиту або якби Лів просто була вдома, то… Еван змусив себе припинити роздуми, інакше знову почнеться те саме.

Семпсон продовжував удавати із себе поганого поліцейського:

— Ми знайшли твої відбитки на камені.

Брехня.

Тепер черга Венді:

— Просто скажи нам правду, і ми відвеземо тебе додому. Поговоримо з твоїми татком і мамою і все владнаємо. Я впевнена, що ти зробив це ненавмисно.

Дені заперечно похитав головою.

Семпсон:

— Та киньмо його до камери, і все, скільки можна панькатися! Я впевнений, що його співкамерники добре порозважаються з таким красунчиком.

Змучений і заплаканий Дені нарешті видавив із себе:

— Добре.

— Що добре? — перепитала Венді.

— Це я зробив.

— Що зробив? — не вгавав Семпсон. Він підбадьорливо поплескав Дені рукою по плечу.

— Я вдарив її каменем.

— От і добре, — сказала Венді, — як саме ти вдарив її?

— Ну, мабуть, кинув його і поцілив їй у голову.

Відповідь Дені більше нагадувала запитання.

— Тобі ж добре відомо, що такий великий камінь так просто не кинеш, Дені, — зауважив Семпсон, прибираючи руку з плеча Дені. — Все, з мене досить!

Він різко підвівся, відсунув стільця так, що ніжки заскреготіли по лінолеуму підлоги. Щоб нагнати страху, він виразно крутив у руках наручники.

— То що ти зробив із важким каменем? — швидко про­довжила Вайт так, ніби намагалася випередити свого напарника.

Дені покрутив головою, пробурмотівши щось незрозуміле.

— Ти вже нам сказав, що ти це зробив, і в нас є доказ. Єдине, що вимагається, — сказати нам, що ти зробив із її головою.

Дені сковтнув:

— Ударив по ній каменем.

— Куди саме ударив? — запитав Семпсон і знову сів.

— У голову.

— Молодець, хлопчику, — промовила Вайт, — у тебе все добре виходить.

— Скільки разів ти ударив її каменем? — продовжував Семпсон.

— Один.

— Годі брехати, Дені, — гаркнув Семпсон, — у нас є докази!

— Просто скажи правду, і ми все владнаємо, — сказала Вайт. — Від одного удару її голова не перетворилася б на таке місиво.

Дені схлипнув.

— Скажи нам правду, і все, — сказала Вайт.

— Двічі.

— Ні, — спохмурнів Семпсон.

— Тричі, — відповів Дені.

— Молодець, Дені, ти все робиш правильно — сказала Вайт. — То чому ти це вчинив? Тому що ви посварилися на вечірці?

Він кивнув, не піднімаючи голови.

— Добре, Дені.

— А потім ти скористався возиком, щоб відвезти її до берега.

Дені опустив голову на стіл.

— Так.

Поліцейські перезирнулися, Семпсон коротко кивнув Венді. Вони отримали те, що хотіли.

Дені підняв голову і поглянув на детективів. Тихо запитав:

— Тепер мені можна піти додому?

***

Еван клацнув пальцем по клавіатурі ноутбука і закрив вікно Нетфлікса. Щоразу, коли він передивлявся це відео, кров шугала йому в скроні, а кулаки мимоволі міцно стискалися. Він пригадав, як плакав Дені, коли він нарешті дістався до поліцейського відділку. Ніщо так не краяло йому серце, як схлипування сина. Дені безтямно озирався і питав, чи можна йому вже їхати додому, хвилювався, що не встигне зробити домашнє завдання на понеділок.

Еван взяв із барної стійки пляшку і налив собі добрячу порцію скотчу. Це теж допомагало, інколи навіть більше, аніж сеанси психотерапії.

У домі було тихо. Лів із Томмі — у Небрасці, провідують батька Лів. Він знову капризує у будинку-інтернаті для осіб похилого віку, от Лів і поїхала переконати керівництво, щоб його звідти не викинули. Меґі ночувала у подружки. Кращого часу вибрати неможливо.

Кухню поступово покривали сутінки; він знову клацнув мишкою, відкрив банківську сторінку зі своїм особистим рахунком. Менше двох тисяч доларів. Від щогодинної перевірки ситуація не зміниться. А через тиждень слід заплатити кредит за житло. Він сам себе зумів обдурити: десятки тисяч пішли на адвокатів і детективів для Дені. І ось настав час розплати. Він навіть подумати боявся, що станеться, коли Лів побачить виписку з рахунка. Або коли дізнається, що його звільнили, адже він все ще вдавав, ніби ходить на роботу.

Еван уявив собі обличчя дружини. Недовіра, що через мить переросте у гнів, а згодом — вимогу перевірити решту їхніх рахунків. Отоді вона дізнається, що на накопичувальному резервному рахунку для оплати навчання Меґі у коледжі залишилося лише 12 332 долари, а цього не вистачить навіть на кімнату в гуртожитку.

Він закрив сайт банку і виставив час автоматичного надсилання електронного повідомлення Лів наступного ранку. У ньому він просив дружину викликати поліцію і потурбуватися про те, щоб Меґі залишалася у Харперів, поки не приберуть його тіло. А ще зазначав, де в комп’ютері знайти його листи для кожного з дітей. Він також написав їй, де шукати документи щодо його страхування життя, яке мали виплатити навіть у разі самогубства — він перевірив. Цілих десять мільйонів.

Він подумав про засторогу лікарки Силверстайн: лікарські засоби здатні ввести в оману пацієнта, переконати його, що існує лише один-єдиний вихід.

Але у нього ніякої омани не виникало. Спершу йому ніби хтось шептав на вухо. Голос розуму, що лунав десь у підсвідомості, підтверджуючи його останній страх: «Без тебе їм буде краще». Він робив це заради них. Щоб врятувати їх від фінансового краху. Звільнити їх від проживання зі злиднем. Ось що нашіптував йому голос. Але глибоко в душі він знав, що це зовсім не заради них.

Це для нього самого.

Щоб покласти край відчаю.

Він закинув до рота першу жменю ліків, запив скотчем. Пігулки не ковталися, доводилося стримувати нудоту. Він налив ще чарку і швидко проковтнув, чекаючи, коли почнуть діяти.

Еван не вірив у Бога. Але йому подобалася думка про впорядкованість релігії, насамперед через наявність у ній порядку. Як бухгалтер-аудитор, він дуже цінував організованість і порядок. І його притягували ритуали і традиції релігії, її правила, спрямовані на те, щоб покращити людську натуру. Повернувшись до Небраски, Лів наполягла на тому, щоб вони щонеділі відвідували церкву. Віра допомогла їй, десятирічній дівчинці, вистояти, коли померла її мати. А коли Дені посадили, вони перебралися до Напервілла, штат Іллінойс, у Евана не вистачало на віру терпіння. Та все ж, чекаючи, поки подіють медикаменти, він промовив про себе: «Господи, прости мене. І попіклуйся про них».

Ніби у відповідь задзвонив його айфон. Мелодія дзвінка була незвичною.

Еван поглянув на екран. Виявилося, відеодзвінок скайпом. Він ніколи не користувався цією програмою для відеодзвінків; номер теж незнайомий. Він не збирався відповідати, але тут йому спало на думку, що могло йтися про знак Божий, про провидіння, і вирішив відповісти.

Він схопив мобільний. Екран темний, але чулася музика, гомін натовпу, як то буває у нічному клубі або в барі. У правому верхньому куточку в маленькому квадратику він бачив власне відображення. Воно нагадувало те, що й у документальному фільмі. Камера тремтіла, нарешті з’явилося жіноче обличчя. Воно залишалося в тіні, але Еван відчував, що жінка боїться. Говорила швидко, натикаючись на людей навколо себе, її важке дихання і бухкання музики гучно передавалися маленькими динаміками телефона. Нарешті вона дійшла до більш-менш освітленого місця і зупинилася.

Зупинилося і серце Евана. Він дихнути боявся. Боявся думати. Тільки ближче підсунувся до екрана.

Дівчина щось сказала у камеру, але він не розібрав, що саме. Але оте обличчя — веснянки, біляве волосся, маленький шрам на лобі — змусило його здригнутися усім тілом. Він навіть недовірливо потер очі кулаками. Цього не могло бути.

Він спробував збільшити гучність.

Вона повторила, і цього разу її слова пролунали ясно:

— Допоможи мені.

Чиясь рука грубо схопила дівчину за волосся, зображення на екрані заплигало, заблимало і зникло.

Еван поблимав, намагаючись зосередитися. Нарешті кинувся до ванної, схилився над раковиною і запхав два пальці в рот. Його вивернуло. Коричнева рідина і капсули ліків. Більшість — іще цілі.

Еванові ноги затрусилися, у голові паморочилося. Він не знав, чи то через шок від почутого й побаченого щойно, чи то деякі ліки потрапили у кров і почали діяти. Йому не можна було спати. Треба зрозуміти, що саме він оце зараз бачив.

Еван знову схопився за мобільний, щоб перевірити номер. Ідентифікаційний номер того, хто телефонував, указував, що дзвонили з Тулума, Мексика. Він спробував передзвонити. Але ніхто не відповів.

«Ну ж бо, відповідай!» — думав він.

«Прошу тебе, відповідай, Шарлот».