Останній страх

Розділ 38. Мет Пайн

Ліжко в мотелі «Адейр» було твердим і незручним, як він і підозрював. Мет крутився під ковдрою, думки перескакували з телефонного дзвінка Келлер до сутички у барі, до Джессіки Вілер. Він розплющив очі й поглянув на годинник: пів на третю ночі.

Можливо, йому слід вийти на пробіжку. Та ні, краще спробувати знову заснути, але він почувався занадто схвильованим. «Можливість інсценування нещасного випадку» — так сказала агентка Келлер. У нього якось у голові не вкладалося. Кому знадобилося убивати його родину? Грошей із собою до Мексики вони привезли мало. І навіщо комусь убивати маленького хлопчика? Можливо, Келлер зможе відповісти на ці запитання. Вони домовилися зустрітися на сніданку.

А потім він би поїхав провідати дідуся. І поспілкувався б із тіткою.

Мет здригнувся від легенького стукоту в двері. Сів на ліжку. Справді хтось стукав чи йому почулося? Увімкнув нічник, прислухався.

Босоніж підійшов до дверей, одним оком визирнув через замкову щілину, але нічого не побачив. Відійшов на крок до вікна, відхилив важку штору. На слабо освітленій парковці було порожньо. Можливо, це Ґанеш або Кала чи ще хтось із його друзів.

І тут він помітив щось на підлозі. Хтось підсунув під двері складений аркуш паперу. Обв’язану червоною стрічкою записку.

Мет підняв її, розв’язав стрічку, розгорнув і відчув, як тьохнуло в серці від хвилювання:

ЗУСТРІНЕМОСЯ НА БУГРІ О ТРЕТІЙ СЬОГОДНІ ВНОЧІ

ТАК ЧИ НІ

ВИБЕРИ ОДНЕ І ОБВЕДИ В КОЛО

Мет пригадав, як сім років тому у схожій записці обвів колом «так». Знову поглянув на годинник: двадцять хвилин до третьої. Він міг позичити у Ґанеша його «ескаладо», якби не пив звечора. Можна розбудити Кертіса і попросити відвезти його. Або встигнути пішки, якщо вирушити негайно. Він знову поглянув на записку. Врешті швидко натягнув сорочку і джинси і потягнувся по кросівки.

***

Мет прибув на Бугор за п’ять хвилин до призначеного часу. Він спітнів і хвилювався, що після пробіжки від нього може неприємно тхнути, але тепер він охолоджувався на легенькому вітерці. Ніч стояла неймовірно тепла; якби не це, вона б нічим не відрізнялася від тієї самої пам’ятної ночі. Так само шелестіло листя дерев над головою, так само раз у раз ховався за хмарами місяць. Так само шалено билося в грудях його серце. Звісно, він уже не був таким недосвіченим хлопчиком. Не одну дівчину цілував за минулі роки. Але ніяка не запалила в ньому такої пристрасті, як Джессіка Вілер. Напевно, він занадто романтизував свій перший досвід. І сам себе запитував, чому так відбувається. Чому люди плекають свої спогади, малюють їх собі в рожевих фарбах і виставляють ідеалізованою версією того, що сталося насправді.

Він стояв посеред галявини, пригадуючи, як сім років тому Джессіка Вілер вийшла з лісу в самій піжамі, з ручним ліхтариком у руці. Нагадав сам собі, що нічого не знає про цю дівчину — вже жінку! — та про її життя. Їхні шляхи розійшлися. Він поїхав навчатися спершу до Чикаго, потім до Нью-Йорка. Вона залишилася в Адейрі і, здається, працювала в барі «Водопровідники». Минуло сім років — не так і багато, але з іншого боку — ціла третина їхнього життя. Але було щось у її поведінці, у тому, як рішуче вона ринулася через натовп і безстрашно зупинила сварку, що змусило його пережити те саме хвилювання, що й у юності.

Мет озирнувся довкола, але не побачив її. Можливо, передумала. Або це чийсь тупий жарт. Чи ще гірше: хтось вирішив відплатити йому за погану славу, якої зазнало місто після виходу фільму. Але ж він нікому не розповідав про ту ніч, і, окрім Джессіки, про записку ніхто не знав.

Серед дерев блиснуло світло. На галявину до Мета вийшла Джессіка.

— Ти прийшов.

Вона вимкнула ліхтарика, їх огорнула темрява. У сріблястому світлі місяця Метові здалося, що він бачить перед собою школярку, у яку колись так закохався. Витончене овальне обличчя. Нехай і старше, з довгим волоссям і стильною зачіскою. Так само нижча за нього на кілька сантиметрів. Отже, росли вони в одному темпі. І ті самі смаковиті губи… Треба припинити думати про це.

У нього несподівано пересохло в горлі, і замість відповіді він просто кивнув.

— Вибач за таку таємничність, — сказала Джессіка. — Після виходу того серіалу ти далеко не найпопулярніший хлопець у місті. А мені треба думати про репутацію бізнесу…

Це все пояснювало. Вона не хотіла, щоб їх бачили разом. Чудово.

— То ти заправляєш баром? Я думав, що ти просто…

— …працюю звичайною офіціанткою, що змішує коктейлі?

— Я не хотів…

— Я просто пожартувала, — відповіла вона. — Після нещасного випадку з братом мені довелося покинути коледж. Рікі не зміг би справлятися самостійно після того, як наш дядько захворів. Деканат Стенфорду надав мені академічну відпустку, але час, як на мене, вже втрачено. Та справи з баром ідуть непогано. В Адейрі особливо не розвернешся. Утім, як бачиш, клієнтів у нас не бракує.

— Стенфорд? Нічого собі!

— Я вирішила не розмінюватися на дрібниці. Але бачиш, куди це мене привело.

— Нас обох.

— Годі тобі! — відповіла вона. — Можеш провести мене додому.

Мет рушив пагорбом униз уторованою стежкою, аж поки вони не дійшли до великого втоптаного овального майданчика, який тут усі називали «Центр». Далі звернули на брудну ґрунтову дорогу, що вела до її батьківського дому. Мет хотів було поцікавитися, чи вона й досі мешкає там, але прикусив язика. Він знав відповідь і не хотів почути її від Джессіки. Вони йшли пліч-о-пліч вузькою дорогою.

— Я не сподівалася, що ти прийдеш, — промовила Джессіка.

— Чому це?

— Ну, тебе тут не дуже тепло прийняли.

Мет гмикнув.

— Вибач, що мій брат так повівся, — сказала вона, — після аварії він сам не свій. У нього потьмарився розум. Друзів у нього зовсім мало, от і тусується з усякими покидьками, яким від нього треба тільки безкоштовних напоїв, що він краде з бару щоразу, коли я на хвильку відвернуся.

Мет кивнув:

— Що з ним сталося?

— Аварія. На тілі травм було небагато, а ось із головою… Пошкодження головного мозку. У перші хвилини цього не помітно, але якщо поговорити трішки…

Мет співчутливо поглянув на неї. Дівчинкою вона була такою доброю, чутливою до інших. Саме це його в ній притягувало. І той факт, що вона відмовилася від власних мрій заради брата і родинного бізнесу, доводив, що її вдача не змінилася.

— Отже, навіщо ти мене покликала? — поцікавився Мет, поглядаючи на її ніжний профіль у сутінках.

Цього разу Джессіці довелося зашарітися:

— Сама не знаю.

— Я впевнений, що знаєш.

— Мабуть, щоб вибачитися перед тобою.

— Вибачитися за що?

— Я повелася не як добрий друг після того, що трапилося з твоїм братом.

Мет замислився. Він уперше подумав про те, як Джессіка зникла з його життя після арешту Дені. Уникала його в школі. Не відповідала на його дзвінки. Як він міг забути? Залишалися лише яскраві спогади тієї самої ночі. Дотик трави до спини, коли вони лежали горілиць і милувалися зорями. Відчуття її руки в своїй, коли вони йшли цією самою стежиною. Те, як вона заправила пасмо волосся якраз перед поцілунком.

Період відразу після арешту Дені для нього залишався як у тумані, з численними провалами в часі і сварками батьків. Схлипуваннями батька за зачиненими дверима ванної кімнати. Юрбами журналістів під їхнім будинком. Слухавкою домашнього телефона в кухні, що теліпається у повітрі. Перешіптуваннями та поглядами в спину щоразу, коли їхня родина виходила в місто. Мікроавтобусом знімальної групи. Можливо, ішлося про захисну реакцію. Блокування свідомості проти неприємностей.

Мета ця думка дуже непокоїла: а що, коли й Дені не міг пригадати нічого з тієї ночі, коли загинула Шарлот, саме з цієї причини? Розум блокував усі згадки про те, що він вчинив.

Джессіка похнюпилася:

— Якби можна було повернути час, я б сказала матері, що буду дружити з тими, з ким сама захочу. Я б стала сильнішою, кращою подругою. Я ж бачила, як тобі боляче, і повинна була…

— Не треба вибачатися.

— Ще й як треба!

— Добре, вибачення прийнято, — усміхнувся Мет. — Якщо говорити щиро, то я ніколи на цьому особливо не зациклювався.

Далі вони йшли мовчки, окрім їхніх кроків, ніщо не порушувало тишу ночі.

— Мені дуже шкода твою родину, — нарешті промовила Джессіка.

Мет кивнув, усе ще не знаючи, як слід відповідати на висловлені співчуття. Ніби визнання трагедії робило її реальною.

— Скільки часу ти пробудеш у місті? — запитала вона для годиться, щоб якось уникнути бентежного мовчання.

— Не знаю ще. Похорон у неділю. Відразу після того й поїду, хіба що тітці із чимось треба буде допомогти.

— Сінді — міцний горішок. Дивно, що ти зупинився не в неї.

— У мене алергія на котів. Та й мої друзі з Нью-Йорка зупинилися в мотелі «Адейр». Отже, мало сенс так вчинити.

Насправді свою тітку він міг витерпіти хіба що в невеликих дозах, а тому коти — то лише зручна відмовка.

Джессіка закивала, ніби справді згадала про його сильну алергію на котів, хоча він підозрював, що вона про це навіть гадки не мала. Мет пригадав, як колись у дитинстві одного разу вони були в гостях у друзів і там йому стало недобре, він задихався, як мати швидко поставила його під душ, розтирала спину, наказувала дихати під водяним струменем.

— Учора в барі з’явилася купа журналістів, щось там нарікали на мотель. І казали, що наїде ще більше преси. З національних газет.

— Нічого дивного. Вони полюбляють шоу про Дені Пайна.

Мет ніяк не міг збагнути, звідки у людей стільки цікавості до чужого горя.

— Жартуєш? Вони й мене розпитували, але я сказала, що нічого не знаю.

— Про що саме?

— Ну, про всілякі там теорії змови.

Мет поглянув на неї, похитав головою. Напевно, він єдиний у цілій країні, хто не слідкував за цією справою. Нескінченні просторікування з боку говірких учасників різноманітних шоу та гіпотези інтернетних детективів — дорослих чоловіків та жінок, у яких забагато вільного часу.

— Вони запитували, чи бачила я когось із родини Хаєсів у нашому місті, чи не думала, що у них може бути вагома причина завдати болю вашій сім’ї.

Отже, родина Розтрощувача. Мет дивився серіал — лише одного разу, йому й цього вистачило, — але він не забув ту бридку породу.

Джессіка продовжувала:

— Один із журналістів виступив із дивним запитанням. Поцікавився, чи не дійшли до мене чутки, що Шарлот жива, що вона інсценувала свою смерть, аби вирватися з-під влади батька. Чи що вона потрапила у лапи сутенерів.

Мет фиркнув:

— Жовта преса…

— Та ні, сказав, що він з «Чикаго Триб’юн».

Мет скрушно похитав головою.

— Вони хотіли ще й Рікі порозпитувати, але я не дозволила.

— А чому це вони надумали говорити з твоїм братом?

— А ти не знаєш? Рікі був одним із тих, хто впізнав Невідомого Гостя.

Мет такого не пригадував. Знову провали в пам’яті.

— Якщо він упізнав НГ, що допомогло захисту мого брата, тоді чому він наговорив мені сьогодні таких…

— Я ж тобі кажу, що він не в собі.

Коли вдалині засвітився жовтий ліхтар на ґанку її будинку, Мет пережив дивну мить дежавю.

Мабуть, Джессіка теж відчула щось схоже.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися отут? — запитала вона.

— Трішки, — відповів Мет. Тільки м’якість твоїх губ, вулкан, що раптом вибухнув у мене в серці, неймовірне відчуття, до якого я так прагнув з чотирнадцятилітнього віку, аж поки мене остаточно не заполонила самотність.

— А ти? — поцікавився Мет.

— Трішки, — промовила Джессіка ніби жартома, від чого обоє зрозуміли, що злукавили.

Якось без задньої думки, майже несвідомо Мет запитав:

— Ти не бачила нічого дивного тієї ночі? Чогось незвичайного?

Вона замислилася:

— Що ти маєш на увазі?

Він не відповів.

— Я не пригадую нічого, окрім нас, тебе і мене, — вона навіть зашарілася, оскільки мала на увазі їхній поцілунок, — а вже пізніше я почула, як під’їхав вантажівкою Рікі. Він був п’яний. З ним була його дівчина, вони люто сварилися.

Тут вона поглянула на нього, як тієї ночі. Метові захотілося притиснути її до себе, поцілувати. У її очах він прочитав відповідне бажання.

— Мені було дуже приємно зустрітися з тобою, Джессіко, — промовив Мет, розвіявши чари. І протягнув руку на прощання.

Вона сумно посміхнулася:

— Я теж рада, Метью. Тільки не треба чекати цілих сім років, щоб зустрітися знову.

Повернулася і зникла в темряві — так само, як і тієї ночі.

Мет розвернувся і поплівся назад до Центру. Зупинився посеред втоптаного, порослого травою майданчика. В ту мить із-за хмар визирнув місяць, заливши все сріблястим світлом. Мет на мить упіймав себе на думці, що в душі боїться побачити перед собою спортивну куртку свого брата з жовтим написом «ПАЙН» на спині — як тоді, коли він штовхав садовий візок до струмка. Несподівано він пригадав ще один кадр: чийсь темний силует в тіні, його голова була повернута до Мета. Обличчя ховалося у мороці. Але сумнівів бути не могло: незнайомець дивився прямо на Мета.