Останній страх

Розділ 16. Сара Келлер

Після поїздки до аеропорту Келлер сиділа у своєму малесенькому кабінеті без вікон Нью-Йоркського офісу ФБР і ретельно вивчала звіт. У ньому викладалася інформація щодо початкового аналізу цифрових слідів членів родини Пайнів. Оскільки він не містив даних з їхніх ноутбуків та смартфонів, обсяг був значно менший, аніж зазвичай, обмежуючись переліком інтернетного пошуку, постів у соціальних мережах, GPS-локаціями. Але попри все, вийшла пухкенька папка сантиметрів сім завтовшки. Поки що Келлер не знайшла нічого, що б наводило на думку про злочин, справа проходила як нещасний випадок, але щось її непокоїло.

Багато хто з агентів насмішкувато кривився, коли згадували про професійну чуйку, посилаючись на те, що такий ненауковий підхід призводить до неадекватного сприйняття дійсності та засудження невинних. Але Келлер завжди прислухалася до своєї інтуїції. І тут вона їй підказувала: щось нечисто. А тому під приводом роботи над справою про відмивання брудних грошей компанією «Марконі» вона дала доручення комп’ютерникам відслідкувати відносини тієї з інтернет-компаніями і надати відповідну інформацію. Як тільки мексиканські органи правопорядку передадуть їм мобільні й ноутбуки, вона матиме повнішу картину.

Келлер швидко гортала документи, проглядаючи аркуш за аркушем, аж поки не наткнулася на звіт систем інтернет-пошуку. Він містив інформацію про те, що шукали в інтернеті з родинного сервера протягом останніх трьох місяців. Там були запити про доставку їжі («стандартне меню з ресторану тайської кухні»), прогноз погоди («сьогодні буде дощ?»), освіту («найкращі студентські гуртожитки МТІ»), відпочинок («що сьогодні по телевізору?»), здоров’я («що робити, якщо не спиться?»), рукоділля («як видалити плісняву?») та інші численні турботи пересічної американської родини.

У відділі розслідувань фінансових злочинів, де агентам доводиться перелопачувати гори даних, Келлер навчилася відокремлювати зерна від полови. Отже, після проглядання звіту систем інтернет-пошуку вона вирішила перейти до вивчення того, що користувачі навмисно видалили з історії пошуків. Як правило, агенти натикалися там на одне: купа порнографічних сайтів.

Але в історії видалених Пайнами сайтів ніяких порносайтів не було. Та все ж хтось видалив з історії кілька рядків пошуку, що насторожували:

Чи виплатить страхова компанія страховку, якщо накласти на себе руки

Що зробити, щоб страхова компанія виплатила страховку в разі самогубства

Скільки слід прийняти «Золофта» для передозування

Вплив самогубства батьків на дітей

Її роботу перервав телефонний дзвінок. Вона взяла слухавку.

— Келлер, — відповіла діловим тоном.

— Вас хочуть бачити Джуді та Іра Адлери, — сказала секретарка.

— Хто? — перепитала Келлер, проглянувши свій робочий графік, щоб переконатися, чи не забула вона часом про якусь зустріч. — У мене таких не записано у графіку.

— Вони кажуть, що прийшли щодо розслідування справи Пайнів.

Келлер на мить замислилася. Офіційно ніякого розслідування не було. І вже точно ніхто не міг пов’язувати його з Келлер. Її роль у цій історії більше нагадувала роль няньки, яку призначили на короткий час тільки тому, що вона за химерним збігом мала стосунок до справи компанії «Марконі». Оскільки секретарка все ще роздратовано зітхала й сопіла в слухавку, чекаючи на відповідь, Келлер набрала у рядку пошуку свого комп’ютера «Джуді Адлер». Відкрилася сторінка з Вікіпедії: «Джуді Адлер — кінопродюсерка і режисерка, лауреатка призу “Еммі Еворд”. Слава прийшла до неї після документального серіалу “Жорстока натура”, який вона випустила у співавторстві зі своїм чоловіком Ірою».

Настала черга Келлер важко зітхнути:

— Я зараз підійду.

Вона вийшла з кабінету і рушила коридором до приймального фоє. Через скляні двері пропускного пункту вона швидко поглянула на своїх відвідувачів.

Джуді Адлер було за п’ятдесят. Одягнена у чорне, темне волосся густими пасмами падає на очі. Поряд із нею стояв чоловік приблизно того самого віку, у затемнених окулярах і безладною сивою шевелюрою.

Келлер увійшла до приймального фоє упевненим кроком, простягнула руку для привітання.

— Спеціальний агенте Келлер, дякую, що знайшли час, щоб зустрітися з нами. Я — Джуді Адлер. А це — мій чоловік, Іра.

Келлер свербів язик відповісти, що вона знає, хто вони, але замість цього вона потиснула обом руку і ввічливо кивнула.

— Чим можу вам допомогти?

— Ми сподівалися, що зможемо з вами поговорити, — Джуді оглянула порожнє фоє, ніби чекаючи на підтвердження, що їх не підслуховують, — про розслідування справи Пайнів.

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

Джуді Адлер посміхнулася Келлер із хитрим виглядом:

— В інтернеті з’явилися ваші фото у компанії Метью Пайна. Нашим людям знадобилося всього кілька хвилин, щоб вас розшукати…

Прокляті папараці з гуртожитку!

Перш ніж Келлер устигла відповісти, Джуді Адлер промовила:

— Ми — кінорежисери. Ми робимо фільм про Пайнів. Можливо, ви бачили його. «Жорстока натура».

— Одну чи дві серії, — відповіла Келлер, поскупившись на похвалу. Насправді вона вважала, що фільм знято добре, Адлери були професійними режисерами. Старі родинні світлини Пайнів, музика-ретро тих років, вставки з інтерв’ю та витягів із випусків новин посилювали драматичний ефект. Келлер збагнула, що голос особи за кадром, яка проводила опитування щодо смерті Шарлот, належав Джуді Адлер.

— Ми послали нашого слідчого до Мексики, — повідомила Джуді, — він там дещо знайшов, і наш адвокат каже, що ми обов’язково повинні повідомити про це ФБР.

Тепер вона завоювала увагу Келлер. І з обличчя Джуді Адлер було ясно, що вона це знає.

— Чому б нам не пройти до мого кабінету?

Адлери розписалися у журналі відвідин, отримали перепустки і рушили слідом за Келлер до її кабінету. Келлер жестом запросила гостей сісти і зайняла своє місце за столом. Ніби ненароком закрила папку з документами у справі Пайнів.

Келлер сказала:

— Щоб не виникало ніяких недомовок: про що б ми з вами зараз не говорили, у протокол це заноситися не буде.

Обличчя Джуді враз зашарілося від роздратування, але вона приречено кивнула. Її чоловік все ще не проронив ані слова. На думку Келлер, у їхньому подружжі чоловікові належала роль сильного і мовчазного.

— Ви послали детектива до Мексики? — запитала Келлер.

— Ми посадили його на перший рейс, як тільки почули новину. Ми знімаємо сиквел до нашого серіалу. Адже те, що сталося, пов’язано з нашим фільмом.

— Про що ваш сиквел? — запитала Келлер.

— Про що? — перепитав Іра Адлер, і Келлер вперше почула його голос. Він у чоловіка був хриплуватий, глибокий, дружній і не погрозливий. — Ми розпочали з описання апеляції Дені. Над справою працювало кілька відомих адвокатів, які виступають в апеляційному суді. І підтримка публіки виявилася шаленою.

Тепер заговорила Джуді:

— Але виявилося, відомі адвокати, які виступають в апеляційному суді, — вона зробила акцент на слові «відомі», — мало чим відрізняються від адвокатів Небраски. Ви знаєте офіційний девіз штату?

Келлер заперечно хитнула головою.

— «Клянуся, що я не придумую». — Джуді підняла вгору правицю, як для присяги. — А в Небрасці девіз — «Чесність, але не для кожного».

Джуді гірко засміялася, потім додала:

— Я провела там кілька місяців і мушу визнати: вони не брешуть. Ми повертаємося сьогодні ввечері.

Келлер приховала усмішку.

— Хай там як, — продовжила Джуді, — уся наша масштабна кампанія щодо нового рішення Верховного Суду ледве не провалилася, коли ті дев’ятеро йолопів відмовили Дені в апеляції. Тож ми хотіли навіть покинути цей проєкт.

— Але потім вирішили зосередитися на дівчині, — сказав Іра. Між ними панувала злагодженість, притаманна подружжям, які давно живуть разом.

— Ви маєте на увазі Шарлот? — запитала Келлер.

— Так, — продовжила Джуді, — критика дуже дошкуляла нам — і зовсім несправедливо! — через те що в нашому фільмі «Жорстока натура» про Шарлот якось мало йдеться, вона ніби загубилася. Ми так зосередилися на жахливих допитах Дені Пайна, на Невідомому Гості та на Боббі Реї Хаєсі, що мимоволі відтіснили жертву на другий план.

— І яким чином нещасний випадок у Мексиці пов’язаний із Шарлот? — запитала Келлер.

— А якщо це ніякий не нещасний випадок? — промовила Джуді, прямо дивлячись в очі Келлер.

Келлер відчула, як їй защеміло серце. Завжди довіряй своїй інтуїції.

— Мексиканські органи влади кажуть, що нічого підозрілого не виявлено, — промовила Келлер.

Джуді відповіла:

— Можливо, наш детектив знає, як краще розпитувати?

— Пропонуючи винагородження за інформацію? — промовила Келлер.

Джуді не повелася:

— Я б назвала це інакше. До того ж ми не порушили ніяких мексиканських законів.

Вона клацнула пальцями і вказала на свою велику сумку, до якої не могла дотягтися. Іра передав їх сумку, Джуді витягла з неї планшет.

— Але там усе робиться інакше, — Джуді потицяла в екран планшета, — вони доволі вільно поводяться з матеріалами слідства…

— У вас є матеріали розслідування? — запитала Келлер. Для неї то було так важливо, адже мексиканські органи влади видавали їй по краплі за раз. Місцеві поліцейські в Тулумі зверхньо ставилися до аташе ФБР у Мексиці, а від консула взагалі ніякого толку.

— Якщо це можна так назвати, — відповіла Джуді. — Вони не дуже вправні у розслідуванні. Сумніваюся, що їх там взагалі такого вчили — як аналізувати місце злочину або розслідувати убивство.

Убивство.

— То що у матеріалах справи?

— Фото з місця подій; принаймні на це вони сподобилися.

Келлер здригнулася. Адлери мали фотографії родини Пайнів після їхньої смерті. Келлер не хотіла їх бачити, але доведеться. А тому вона поглянула на планшет і кивнула Джуді, щоб та їй його передала.

Кілька поглядів на екран — і в Келлер защеміло в грудях. Пані Пайн, ще гарніша, аніж на тих фотографіях, які Келлер бачила раніше, лежала на дивані, поклавши книжку собі на груди. Здавалося, вона задрімала.

— Не бачу ніяких слідів убивства, — промовила Келлер, — справді схоже на витік газу.

— Погляньте ще, — наполягала Джуді.

Келлер піднесла планшет ближче до очей, вдивляючись в екран. Обличчя Олівії Пайн мало умиротворений вигляд. Її довгі ноги (дивлячись на них, можна було дійти висновку, що вона займалася бігом) зручно випростані на дивані. Ніяких слідів крові чи видимих ознак травм. Біля дивана — приставний столик. На ньому — лампа і таця. Здавалося, усе в порядку, нічого не вказувало на насильство.

Келлер відчувала на собі погляд Джуді, яка нетерпляче чекала, коли та побачить. І тут вона побачила.

— Книжка! — вигукнула Келлер, доторкнувшись пальцем до томика на грудях в Олівії Пайн. — Вона лежить догори ногами.

Джуді енергійно кивнула.

Келлер замислилася. Якби Олівія Пайн задихнулася газом під час читання, то книжка впала б як належить. А не перевернутою.

— Інсценовано, — промовила Келлер.

Джуді знову закивала.

— Це не означає, що її вбили, — продовжувала Келлер. — Можливо, то копи під час огляду зіштовхнули книгу випадково, а потім поклали її назад, але перевернули.

Джуді промовчала. Замість цього взяла планшет, ще погортала і знову передала Келлер.

Серце Келлер защеміло, коли вона побачила дівчинку, Марґарет. Мет називав її Меґі. Вона лежала на животі на нерозстеленому ліжку.

Цього разу Джуді не стала чекати, поки Келлер сама побачить. А тицьнула вказівним пальцем в екран. На зап’ястях Меґі були невеликі синці, ніби сліди від чиїхось пальців, що утримували її силою.

— А як щодо батька і хлопчика? — запитала Келлер.

— На хлопчикові ніяких слідів боротьби. А от тіло батька знайшли надворі, біля чорного виходу, — відповіла Джуді, гортаючи фото на екрані планшета, — його фото не для слабкодухих.

Келлер ледве втрималася від зойку. Тіло Евана Пайна нагадувало криваве місиво. Зображення годилося для фільму жахів.

— Що за чортівня…

— У Тулумі повно бездомних собак, — буркнув Іра Адлер.

Милий боже! Треба попередити Мета на той випадок, якщо мексиканські органи влади вирішать провести впізнання тіл за його участю. Келлер відклала убік планшет і замислилася. Той факт, що Евана Пайна знайшли надворі, підтверджував теорію Адлерів про вбивство. Він давав відсіч комусь, хто намагався увійти до будинку через задні двері, вони його вбили, а згодом тіло роздерли собаки. Зловмисники порішили решту родини і перерізали газопровід. Разом із тим могло статися, що Еван Пайн помітив витік газу і вийшов надвір, щоб перевірити, перш ніж надихався і отруївся. Але могла бути й альтернативна теорія. Келлер спали на думку пошуки в інтернеті з родинного комп’ютера щодо самогубства. Може, ішлося про недоладне самогубство? Або ще гірше: убивство-самогубство? Вона тримала ті думки при собі.

— Мені потрібні копії фотографій, — сказала Келлер.

— Наш юрист сказав, що ми не зобов’язані надавати їх вам, принаймні без гарантій, — промовила Джуді.

Келлер втупилася в неї важким поглядом, висловлюючи своє незадоволення.

— Та можливо, ми могли б допомогти одна одній, — продов­жила Джуді.

— Яким чином? — поцікавилася Келлер після тривалого мовчання.

— Наш детектив знайшов дещо таке, чого не помітили місцеві копи. — Джуді знову понишпорила в сумці. Дістала звідти конверт кур’єрської пошти з нічним штампом. Обережно вийняла з коричневого картонного пакунка маленький зіплок-пакет.

— Що це? — запитав Келлер. Всередині лежав аркуш чи обривок мапи.

— Поліція дозволила нашому детективу оглянути місце злочину.

Келлер відкрила рот, ніби хотіла щось сказати, вилаяти їх за те, що вони наслідили там, але Джуді заспокійливо махнула рукою.

— Знаю-знаю, але вони все одно вже закрили справу, заявивши, що причиною смерті був нещасний випадок.

— Що він знайшов? — запитала Келлер, збагнувши, що читання поліцейського акта огляду місця злочину не мало користі. А ще їй кортіло дізнатися, що було в пакеті.

— На місці злочину не знайшли ніяких відбитків, — промовила Джуді, — усе протерли, від підлоги й до стелі, урни для сміття в кухні та ванній випорожнили, баки для сміття надворі — теж.

Це викликало підозру. Ненормально. Але всьому можна знайти логічне пояснення.

— Можливо, місцева поліція дозволила прибиральниці навести лад, — сказала Келлер, — або самі Пайни вирішили прибрати перед від’їздом…

Джуді приречено зітхнула.

— Тулумські копи, звісно, не помітили в цьому нічого дивного. Але наш детектив вбачає руку професіонала. А коли він оглядав будинок знадвору — там, де знайшли тіло Евана Пайна, — він знайшов оце.

Джуді передала Келлер пластиковий пакет.

— Будинок, де зупинилися Пайни, оточений високою огорожею, через це ніхто не побачив тіло раніше. Хвіртка зачинена на засув. Наш детектив знайшов це біля хвіртки.

Келлер взяла пакетик, тримаючи його великим та вказівним пальцями, і піднесла до очей. Червона крапка, приблизно міліметр у діаметрі, на зеленому листку.

— А чи не може це бути кров Евана Пайна? — запитала Келлер.

— Можливо. Але Евана знайшли доволі далеко від хвіртки, а крона цього дерева розташовується не нижче ніж на рівні плеча дорослої людини. Навряд чи кров могла потрапити так високо, коли тіло роздирали собаки. Та вам видніше, ми сподіваємося, ви нам скажете.

Келлер примружилася.

— Ви могли б провести аналіз ДНК, можливо, це наведе вас на слід, — продовжувала Джуді.

— ФБР — не приватна лабораторія з аналізу ДНК. І ми не можемо розголошувати матеріали конфіденційного розслідування, — заявила Келлер.

Джуді вибухнула:

— Послухайте, наш юрист сказав, що у вас немає необхідної юрисдикції і ми не зобов’язані передавати вам цей зразок крові. Ми можемо найняти експертів з ДНК та спеціалістів з генеалогії, щоб вони пробили по загальнодоступних базах ДНК. Але спробуймо не марнувати ваш і наш час і допомогти одна одній.

Келлер мала сумніви щодо правоти юриста Адлерів.

Правові норми з федеральної боротьби з організованою злочинністю надають США необхідну юрисдикцію щодо вчинених за кордоном убивств, якщо це сприяє розслідуванню внутрішніх кримінальних злочинів, а справа компанії «Марконі» підпадала під цю вимогу. До того ж здібний адвокат міг довести потрібний зв’язок між найвіддаленішими подіями.

— Чого саме ви хочете? — запитала Келлер.

— Нічого особливого. Проженіть зразок через CODIS і повідомте нам результати.

CODISом називали могутню систему баз даних, де зберігалися мільйони профілів ДНК, зібрані федералами, державними службами і органами місцевого правопорядку. Якщо ця кров належить комусь із правопорушників або членам їхніх родин, CODIS обов’язково це визначить. А якщо федералам не вдасться знайти щось через CODIS, у них є зв’язки з приватними біокомпаніями, які вже не раз виконували їхні доручення з тестування та аналізу ДНК.

Джуді помовчала і додала:

— Це все, що нам треба. Якщо ви погодитеся на угоду, ми зобов’язуємося не розголошувати нічого без попереднього узгодження з вами. Якщо виявиться, що цей зразок крові не має значення — тобто це кров Евана Пайна або якоїсь тварини, — ми це знатимемо.

Келлер подумала про фото родини, подумала про біль в очах Мета Пайна того ранку. У Келлер не було впевненості, що вона отримає дозвіл на розголошення інформації Адлерам, але іншого виходу вирішити справу в неї не було.

— Добре, — сказала Келлер, — домовилися.