Останній страх

Розділ 1. Мет Пайн

— Що, важка нічка видалася? Видок у тебе такий, ніби ти разом із нами ночував.

Мет утупився у шахову дошку перед собою і не звертав уваги на слова літнього темношкірого чоловіка, який сидів напроти за обшарпаним столом у Вашингтон-Сквер-парку2.

— Тобі не холодно? Де твоя куртка?

— Цить, Реджі, — роздратовано махнув рукою Мет, — я намагаюся зосередитись.

Він напружено обдумував свій наступний хід. Парком гуляв свіжий вранішній вітерець, і Мет потер руками, щоб зігрітися. Холодно як для квітня.

За два роки Мет іще ні разу не виграв у цього бездомного Боббі Фішера з Вест-Віллидж. Мет часто запитував себе, як сталося, що такий розумний, високоосвічений чоловік опинився посеред вулиці, без даху над головою; але запитати так і не насмілився. Він пересунув свого слона і забрав пішака з g7.

Реджі похитав головою, ніби розчарований його діями. Не підводячи очей від дошки, запитав:

— Напевно, оце тільки зараз із вечірки?

— Угу, з Ґоддарду3. — Мет кивнув у напрямку Ґоддард-Холлу, чия коричнева цегляна башта визирала над верхівками дерев.

— З Ґоддарду? Бігав знайомитися зі свіжими дівчатками? — хрипло реготнув Реджі. Він знав про університет більше за деяких аспірантів. Можливо, річ у тому, що він сам там колись навчався.

Дивно, адже зазвичай люди охоче довіряються Метові, розповідаючи йому про своє життя, свої таємниці, проблеми. Напевно, це пояснюється його привітним, відкритим виразом обличчя. А може, через те, що йому більше подобалося слухати, спостерігати, аніж говорити. А Реджі точно вмів розповідати! Та попри його невпинне базікання, він ні разу не обмовився про своє життя до парку. Мет усе намагався відшукати якісь натяки на його минуле. Реджі носив зелену кепку кольору хакі; можливо, він колись служив. Його руки й нігті завжди мали бездоганний вигляд; можливо, його минуле було пов’язане з медициною. Його вулична говірка часом лунала невимушено, а часом — штучно. Можливо, він приховував свою особистість, був у бігах, як небезпечний злочинець. Чи, може, він — простий чоловік, який пережив тяжкі часи, любив грати в шахи і не відчував потреби виправдовуватися через своє життя перед набридливим жовторотим студентиком.

— Це ж треба! Цілу ніч зі студентками! — знову захихотів Реджі. — А що скаже про це твоя рудоволоса красуня?

Слушне запитання. Але річ у тому, що рудоволоса красуня покинула Мета якраз учора. Через це він так і напився у «Синьому мороці». Через це й поперся потім на вечірку до Ґоддарду, а потім розважався нагорі з Діною (чи з Даною?). Через це й опинився о сьомій ранку в парку з важкою з похмілля головою і без можливості потрапити до свого гуртожитку, адже перепустка, ключі від кімнати й мобільний залишилися в кишені його невідомо де покинутої куртки.

Реджі пересунув свою туру на g8 і задоволено блиснув жовтими зубами:

— Починаю дивуватися, як це тебе допустили до навчання у такому поважному закладі.

Із цими словами він виразно зиркнув на будівлю приймальної комісії, над якою майорів фіолетовий прапор Нью-Йоркського університету.

— О, тепер ти говориш як мій батько, — буркнув Мет, переставляючи свою туру на е1. — Шах!

Він запитально поглянув на Реджі.

Той пересунув короля на d8, але запізно.

Ферзь на g3. Шах і мат були неминучими.

— Отакої… — здивувався Реджі. Потім гукнув іншому гравцеві, який грав за одним із сусідніх столиків. — Ти тільки поглянь, Іліє! Афлек у мене виграв!

Реджі завжди кликав Мета «Бен Афлек», що було його особи­стим зневажливим прізвиськом для всіх білошкірих молодиків.

— Бійся тихого, — урочисто продекламував голосом священника Реджі цитату з невідомого Мету джерела, — поки інші говорять, він спостерігає. Поки інші діють, він планує. А коли вони нарешті зупиняються, він завдає удару4.

Реджі кинув на стіл пошарпану купюру.

— Не потрібні мені твої гроші. — Мет підвівся і потягнувся.

— Так уже й не потрібні! — хмикнув Реджі і посунув банкноту ближче до Мета. — Ти ж у нас студент-кіношник, вони тобі ой як треба!

І реготнув задоволено.

Мет неохоче підхопив купюру. Поглянув на чорні хмари, що насувалися на місто. Він любив запах близького дощу.

— Дозволь мені принаймні пригостити тебе сніданком у нашій їдальні. У мене там ще залишилося кілька купонів.

— Краще ні, — відповів Реджі. — Вони вже минулого разу поглядали на мене скоса…

Реджі мав рацію. У лібералізму багатих були свої межі, як Мет уже зміг пересвідчитися на власній шкурі під час навчання у привілейованому Нью-Йоркському університеті. Більшість однокурсників вважали його диваком, аполітичним вихідцем із Середнього Заходу.

— Плювати мені на них, — заявив Мет і махнув рукою Реджі, запрошуючи йти слідом, і тут почув за спиною чийсь знайомий голос.

— Ось ти де! А я тебе скрізь шукаю!

Мет озирнувся і побачив помічника коменданта свого гуртожитку. Чого б це йому приспічило шукати Мета? Адже зазвичай Філіп з’являвся лише тоді, коли вмикали занадто гучно музику або якщо в коридорах пахло «травою».

— У нас у гуртожитку федеральні агенти, — занепокоєно промовив Філіп, — хочуть поговорити з тобою.

— Агенти?!

— Так, ФБР, явилися о сьомій ранку. Кажуть, що ти не відповідаєш по мобільному.

— Чого їм треба? — запитав Мет.

Напевно, знову стосовного старшого брата. Після тієї чортової телепрограми тільки й розмов що про Дені.

— Не знаю. Але якщо ти займаєшся чимось незаконним у нашому гуртожитку, то я…

— Заспокойся, нічим таким я не займаюся. — Мет замовк, щоб перевести подих. — Дякую, що сказав. Зараз піду послухаю, що їм треба.

Філіп важко зітхнув і поплівся геть.

— У тебе якісь проблеми? — запитав Реджі.

— Гадаю, краще піти дізнатися. Перенесемо сніданок на наступний раз?

Реджі кивнув.

— Будь обережним, Афлеку. Коли федеральні агенти стукають у твої двері о шостій ранку, нічого доброго з цього не вийде.

***

Пів години по тому Мет сидів на маленькому ліжку в гуртожитку, а кімната навколо крутилася як навіжена.

Старша з агентів (Мет не запам’ятав, як її звали) щось говорила, але він сприймав її слова як безглуздий словесний потік. Оскільки Мет не відповідав, вона присіла і занепокоєно зазирнула йому в очі. Її напарник, худорлявий хлопець у темному костюмі, тупцяв позаду, переминаючись з ноги на ногу.

— Я поговорила з деканом, — продовжувала агентка, — вони знайшли для вас психолога. І про заняття вам не треба хвилюватися.

Мет спробував підвестися, але ноги підгиналися, кров ударила в голову. Агентка м’яко всадила його знову на ліжко.

— Усі? — запитав Мет. Вона йому вже двічі повторювала, але він ніяк не міг повірити.

— Мені дуже шкода.

Мама.

Татко.

Меґі.

Томмі.

Він знову підвівся, щось пробурмотів і кинувся до ванної. Там упав на коліна, і його вивернуло в унітаз. Він просидів у обнімку з унітазом невідомо скільки часу.

Отямився від тихенького стуку в двері.

— Хвилинку, зараз вийду, — видавив він із себе. Обіпершись об умивальник, важко підвівся. Відкрив воду, бризнув собі в обличчя, поглянув у дзеркало. Його вигляд у ту мить цілком віддзеркалював його внутрішній стан.

Коли Мет повернувся до кімнати, агентка була сама, її колега зник.

— Як таке могло статися? — запитав Мет, і його голос здався йому таким чужим, різким і далеким.

— Кажуть, нещасний випадок, витік газу. Але ми працюємо над цим, щоб дізнатися точніше. І ФБР, і Держдепартамент. Ми зв’язалися з мексиканськими органами влади. Розумію, що зараз не найкраща мить, але мені треба тебе про дещо запитати.

Мет знову сів і кивнув їй, запрошуючи продовжувати.

— Ми так зрозуміли, що вони поїхали у відпустку.

— Авжеж, у моїх молодших братика й сестри весняні канікули. — Слова застрягли у нього в горлі. — Вони вирішили поїхати в останню мить. Мої університетські канікули не збігалися з їхніми, а тому я не зміг…

Він замовк, намагаючись стримати сльози.

— Коли ви востаннє спілкувалися з ними?

Мет замислився:

— Мама надіслала мені смс-ку з аеропорту перед відльотом. Меґі — кілька днів тому.

Його охопило відчуття провини. Він завжди неуважно читав повідомлення молодшої сестри і рідко відповідав.

— А від батька?

Він заперечно похитав головою, усе тіло немов заціпеніло. Після сварки на Різдво вони не розмовляли. У серці щось кольнуло. Тоді вони розмовляли востаннє…

— Щоб краще встановити часову послідовність подій, нам треба поглянути на тексти тих повідомлень. Ви не будете заперечувати?

— Так, звісно. Але мій мобільний, напевно, залишився у кишені куртки, а я її десь покинув минулої ночі.

— І ви не знаєте, де саме? — запитала агентка. Вона поводилася співчутливо, але Мет помітив, що їй уже уривався терпець.

— Мабуть, у барі.

Перш ніж вислизнути з кімнати дівчини у гуртожитку, він згріб докупи свої речі, отже, вона мала бути в барі.

Агентка кивнула:

— Я можу вас туди відвезти.

— Навряд чи бар відчиняють так рано.

— Як він називається?

— «Синій морок», це на 13-й вулиці в Іст-Сайді.

Агентка вийняла мобільний і відійшла у дальній куток кімнати. Вона дивилася за забризкані дощем шибки і тихо віддавала команди комусь по телефону. «А мені плювати. Скажи, нехай негайно пришлють когось», — промовила вона на завершення і повернулася до Мета.

— Ви поїдете зі мною до бару?

Агентка ступила кілька кроків до дверей. Мет мовчки, ніби у трансі, кивнув і рушив слідом.

— Не хочете прихопити куртку або парасольку? Надворі дощ.

Мет заперечно мотнув головою і вийшов за нею.

У коридорі зібралася купка роззяв. Мет не знав, чи то вже поширилась чутка про його родину, чи вони вважали, що його заарештовано за якийсь злочин.

Агентка (він ніяк не міг пригадати її ім’я), не звертаючи на них уваги, рушила до ліфта. Вже в ліфті Мет запитав:

— А преса вже знає?

Агентка співчутливо зиркнула на нього:

— Новина уже просочилася, хоча імен не називали. Зазвичай дається трохи часу, щоб насамперед повідомити рідних.

— Ви ж бо знаєте, що почнеться, як тільки вони дізнаються? — Мет роздратовано мотнув головою. «Чортова документалка на Нетфліксі!»

Агентка кивнула.

Двері ліфта розчинилися, і вони опинилися перед юрбою журналістів, очі засліпило спалахами фотоапаратів.