Останній страх

Розділ 10

Мет боляче ударився об асфальт, від різкого болю у стегні аж застугоніло у скронях. Але ще сильнішим був страх, коли він побачив сліпучі фари машини, що мчала просто на нього. Його тіло напружилося, готуючись до зіткнення. Раптом фари вимкнулися, автівка вильнула, почулося вищання гальма. Тепер Мет нічого не бачив, тільки іскри мерехтіли перед очима, але відчував, як хтось вчепився в його одяг, грубо його обшукав, запхав руку в кишеню шортів. Він спробував відбитися від неясного силуету, та коли зір до нього повернувся, чоловік зник. Тут дверцята таксі, що ледве його не збило, розчинилися, вискочив водій.

— Ти що, здурів, хлопче? — загорланив таксист. — Я ж тебе ледве не вбив!

Мет вибачився, хоча й не знав, чому має вибачатися, якщо хтось штовхнув його на дорогу. Та ще й обікрав. Хоча треба визнати, що нападник обрав собі найгіршу жертву з усіх можливих — бідного студента у позиченому одязі, без гаманця, без грошей, без телефона. Мет роззирався навколо, шукаючи молодика у бейсболці. До нього підбіг якийсь огрядний хлопець і подав йому руку, допомагаючи підвестися.

Мет став на ноги і з його допомогою дошкутильгав до тротуару. Увесь бік болів від падіння. Він дивився, як таксист рвонув назад до машини під розлючене піпікання інших водіїв, яким він перегородив шлях.

Мет повернувся, щоб подякувати хлопцеві за допомогу, і тут його засліпили спалахи фотоапарата.

— А дозволу спитати не хочеш? — сказав Мет, збагнувши, що той був одним із папараці.

— Ти сам сказав, що все в порядку, — огризнувся той таким тоном, ніби та відповідь надавала йому право втручатися в особистий простір Мета.

— Ти бачив, хто мене штовхнув? — поцікавився Мет.

— Штовхнув? — перепитав папараці майже із захватом. Адже через це цінність його знімків зростала. — Я щойно підійшов. І нічого не бачив, аж поки не почув вищання гальм. Я думав, що ти перечепився. Ти — Мет Пайн, правда ж?

Мет не відповів. Просто мовчки рушив у напрямку гуртожитку.

— То тебе хтось штовхнув? — запитав тип, поспішаючи слідом. — І хто б це міг бути?

Мет мовчки йшов уперед, відчуваючи, як наростає біль у стегні й нозі після падіння.

— Як ти почуваєшся? Мексиканці сказали тобі, що сталося з твоїми рідними? Ти розмовляв із братом? Як ти гадаєш, це допоможе Дені отримати помилування? — допитувався той і одночасно клацав фотоапаратом.

Метові дуже кортіло сказати тому, щоб відчепився. Врізати йому по пиці. Замість цього він похмуро рухався до входу в гуртожиток. Відвернувшись від об’єктива фотоапарата, Мет натиснув на червону кнопку домофона. Нарешті з’явився охоронець і впустив його всередину.

Зазвичай охоронці не відзначалися привітною поведінкою і щоразу відправляли студентів по нову перепустку до студентського центру. Але цього ранку охоронець мовчки поклав Метові руку на плече:

— Давай я проведу тебе до твоєї кімнати, Мете.

Напевно, охоронець слухав випуск новин. Він мовчки провів Мета на десятий поверх, відімкнув йому двері кімнати. У коридорі хлопець побачив Джейн. Вигляд у неї був заплаканий і незвично розтріпаний. Вона кинулася йому на шию. Мет помітив, що у загальному холі, невеличкій кімнатці, що служила вітальнею загального користування, товпилося безліч його друзів. Купка його приятелів з першого курсу сиділи на ікеївському дивані, на стільцях і просто на підлозі. Кошик для сміття у кутку заповнений порожніми пивними та винними пляшками.

Мет десь читав, що найліпші друзі — це ті, з якими познайомився на першому курсі, так воно й було. Усі вони мешкали у Робін-Холлі, який ще називали «гуртожиток для дітей бідняків». Його переробили у 60-х роках минулого століття з колишнього готелю. Він славився убогістю і відсутністю кондиціонерів. Туди йдуть жити, якщо іншого виходу немає. Дешевшого варіанта годі було шукати, й університетська адміністрація запихала туди усіх своїх студентів-бюджетників. Коли Мет почав навчатися на першому курсі, стояла неймовірна спека, а тому вони разом з іншими новачками з його поверху влаштували імпровізовану вечірку в загальному холі — єдиному приміщенні, де був кондиціонер. Саме там він познайомився з друзями, які стали його університетською родиною. Він обвів поглядом присутніх у залі.

Кала стояла, і, попри безсонну ніч, вигляд у неї був чудовий. Зараз вона навчалася на театральному відділенні, за часів проживання у Робін-Холлі в її житті сталося багато змін. Її волосся на кілька тонів посвітлішало, а її тягучий говір доньки жительки трейлерної стоянки майже не відчувався. Із Метом вони потоваришували дуже швидко (що викликало осуд Джейн); по-перше, завдяки їхньому спільному захопленню старими фільмами й шоу, а по-друге, ще й тому, що Мет ніколи не ставився зневажливо до її оклахомського походження. Адже, врешті-решт, його родина теж була з невеличкого містечка у Небрасці.

Кала зробила перший крок назустріч Метові після скандалу з документальним фільмом, коли всі дізналися про його таємницю — нещасну сім’ю і засудженого брата. Кала зізналася йому, що її батько теж сидів у в’язниці, хоча й не повідомила за що. Але коли їхня дружба зміцнилася, Мет дізнався, що його посадили за насильство над її матір’ю. Та він відчував, що тільки на матері той не зупинився.

Кала обняла його, міцно притисла до себе. Шепнула на вухо: «Ти завжди мене підтримував, і я завжди буду поруч. Я тебе дуже люблю».

Мет відчув, як на очі йому накочуються сльози.

Ву-Джин теж був тут. З його ростом його важко було не помітити. Він підійшов і незграбно обійняв Мета. Ву-Джин був вихідцем із Південної Кореї й навчався завдяки стипендії як член баскетбольної команди. Дуже тихий, неговіркий, він соромився свого сильного акценту. Навчання давалося йому важко, і Мет завжди охоче йому допомагав.

Наступною він побачив Софію. На ній була куртка кольору хакі, що якнайкраще відповідала її бойовій вдачі. У коханні й дружбі вона виявляла такий самий войовничий запал. Лише протягом першого року навчання вона закохувалася принаймні разів шість, і щоразу Метові доводилося витягувати її із чергової халепи. Тому не дивно, що вигляд у неї був такий, ніби трагічні новини вдарили по ній більше, аніж по інших. Макіяж розмазаний, довге руде волосся розпатлалося. Коли Софія обняла Мета, він відчув, як вона тремтить. Від цього він і сам мимоволі здригнувся.

Наступним був Кертіс. У їхній компанії саме він вважався найрозумнішим. У дев’ять років він переміг у Національному змаганні з орфографії, ставши другим чорношкірим учнем, який коли-небудь перемагав у цьому конкурсі, і першим із учнів, які навчалися в одній зі шкіл бридкої системи державної освіти Міссісіпі. Він закінчив школу з найвищим сумарним балом, і йому пропонували стипендію для навчання практично в усіх вищих закладах. Він обрав Нью-Йоркський університет не через переваги навчання, а тому що при ньому була конгрегація його маленької, маловідомої релігійної секти. Цілими днями він навчався, а через день вечорами проводив на службі по дві години. Не вживав алкоголю, наркотиків, не лаявся, навіть кави не пив. І боровся з надмірно вільними нормами поведінки, заведеними у Нью-Йоркському університеті. Ночами вони з Метом часто розмовляли про релігію та про те, як Кертіс намагається протистояти спокусам. Мет казав, що для цього йому слід мати віру у свою віру.

— Я молюся за тебе, братику, — сказав Кертіс, прийнявши його у свої обійми.

— Знаю, — промовив Мет надтріснутим голосом. — Мені без цього не обійтися.

Не було тільки Ґанеша. Він завжди тримався осторонь у їхньому гурті. Він якось по-своєму любив натовп, але тримав усіх на відстані.

Мет поглянув на своїх вірних друзів, яких так любив. Кожен із них виділявся якоюсь особливою вродою. Він запросто міг уявити їх героями римейку «Фелісіті»10 (цей старий телесеріал могла знати хіба що Кала): вродливі і легковажні студенти Нью-Йоркського університету. Але у справжньому житті усе було значно складніше. Ґанеш називав їхню ватагу «Острів Невдалих Іграшок». Софія йому дорікала, оскільки у тій назві вчувалося посилання на історію «Рудольфа — червононосого північного оленя», яку вона особисто вважала расистською і гомофобною з незбагненних для Мета причин.

Нарешті Мет промовив:

— Дякую, що прийшли. Для мене це дуже багато означає.

У відповідь залунало «ми з тобою», «скажи, чим ми можемо допомогти» і решта доречних для ситуації висловів.

— Якщо не заперечуєте, я б став під душ, а потім — у ліжко…

Друзі заворушилися, загомоніли, збираючи свої речі. Затим відбулася ще одна церемонія обіймів, уже на порозі.

Залишилася тільки Джейн. Як тільки усі пішли, вона сказала:

— Де ти був? Я хвилювалася. Кому тільки не телефонувала, ти не відповідав на мої дзвінки, а Ґанеш — на повідомлення…

— Я потім тобі все розповім. Але зараз мені б хотілося побути наодинці.

Обличчя Джейн зашарілося від образи:

— Мете, я ж бо не думала… Якби я знала…

— Так, звісно. Все добре. — Він стояв біля дверей, натякаючи, що їй краще піти. Йому не хотілося нічого виясняти у ту мить.

— То була помилка, — промовила вона.

Мет сумно посміхнувся:

— Зовсім ні.

— Поговорімо. — Вона не збиралася здаватися.

Ще вчора він би побивався від горя через їхній розрив. Але тепер, після того, що сталося, Мет бачив ситуацію такою, якою вона є насправді. Мет і Джейн не створені одне для одного. Його друзі дивом дивувалися, як їм вдалося протриматися разом цілий рік. Хай йому грець, Мета теж вразило, що Джейн знадобилося так багато часу, щоб збагнути. Врешті, якщо добре подумати, вона сказала правду: він — невдаха. І з нього не вийде нічого вартісного, якщо він за себе не візьметься. У навчанні. У стосунках із нею. І не припинить шукати собі жертву, на яку можна було б вилити свій гнів. Через батька. Через брата. І після того як він відлупцював того хлопця, Джейн його боялася.

Найгірше те, що вона в усьому мала рацію, і тепер це вже не мало значення.

— Мете, будь ласка, поговори зі мною.

Вона пішла за ним слідом до ванної. Він відкрив воду в душі, зняв химерний і широкий Ґанешів одяг. Мет бачив, як Джейн двічі збиралася запитати його про те вбрання, але промовчала. Він зайшов до душової кабінки і підставив обличчя під гарячу воду. Через хвилину силует Джейн по той бік дверцят зник у водяному парі.

Витершись рушником, Мет повернувся до кімнати. Джейн сиділа на ліжку, куточки рота опустилися, вона ледве стримувалася, щоб не розплакатися.

— Ти не збираєшся зі мною розмовляти? — запитала вона, спостерігаючи, як Мет натягує на себе джинси і футболку.

— Я не знаю, що тут можна сказати.

Він витяг з-під ліжка велику спортивну сумку і став складати до неї одяг. Висунув шухляду тумбочки у пошуках папки, яку колись зробила для нього мати. Там зберігалися документи, які має кожен дорослий: страхова картка, паспорт, свідоцтво про народження. І ще мати запхала туди резервну кредитну картку. Оскільки папки він не побачив, довелося витягувати шухляду повністю з пазів і витрушувати її вміст на підлогу. Ось вона, та папка, розміром як конверт. Мет ухопив її.

— Ти… ти куди зібрався? — запитала Джейн, коли він рушив до дверей.

— По мою родину.