Останній страх

Розділ 21

Лів скерувала орендовану автівку на під’їзну доріжку і спохмурніла від побаченого. Будинок, її домівка з дитинства, мав жалюгідний вигляд. Живу огорожу треба було терміново підстригти. Віконниці перекосилися, фарба облупилася.

Сінді зустріла їх на порозі. На ній теж було помітно сліди занедбаності. Пофарбоване волосся відросло, у ньому пробивалося кілька сантиметрів незафарбованої сивини. Одягнена жінка була у поліестерові штани та розтягнуту кофтину.

Старша сестра Лів ніколи особливо не слідкувала за своєю зовнішністю. У юності багато хто дивувався, дізнавшись, що вони рідні сестри. Під час навчання у вищій школі Лів вважалася красунею міста і тричі перемагала у сексистському конкурсі краси, який проводили щоліта. Вона успадкувала від матері витончені, аристократичні риси. А от Сінді була татовою донькою. Масивний скелет. Широке обличчя й ніс.

— Невже це Томмі? Аж не віриться! — промовила Сінді своїм характерним хриплуватим голосом. — Коли я бачила тебе востаннє, ти був іще немовлям.

Останні слова призначалися швидше для Лів, аніж для Томмі.

— Це я, — серйозно відповів Томмі.

— Ну, тоді заходь та обійми тітоньку.

Томмі повагався, врешті переступив через поріг і несміло її обійняв.

— Вибач, що запізнилися, — сказала Лів, — спершу рейс затримався, а потім…

— Години відвідин ось-ось вичерпаються, — обірвала її Сінді, — отже, нам краще поспішати, якщо ти хочеш побачитися з ним сьогодні.

Вони всілися в орендовану Лів автівку, оскільки в машині Сінді місця для пасажирів не було. Сестра побачила здоровенний лоток з карамельками, затиснутий між сидіннями, хотіла було щось запитати, але промовчала. Через кілька хвилин вони вже їхали трасою у напрямку будинку-інтернату для осіб похилого віку. Обабіч дороги розкинулися широкі поля, а вздовж неї тягнулася лінія електропередач, на проводах якої повсідалися пташки.

— Вони сказали, що дають нам тиждень на те, щоб ми підшукали для нього місце деінде, — ніби ненароком промовила Сінді.

— А то що? — відповіла Лів. — Вони викинуть на вулицю старого чоловіка з Альцгеймером?!

— Ні, просто приставлять до нього особисту доглядальницю за скаженою ціною, переселять до найдорожчої кімнати і доїтимуть нас доти, доки ми самі його не заберемо.

— А в інших місцях ти запитувала?

Сінді кивнула:

— У більшості з них не хочуть брати з інших закладів, особ­ливо тих, хто завдає клопоту. І там дорогувато.

— Наскільки дорогувато?

— Вчетверо дорожче, аніж ми платимо зараз.

Лів гірко реготнула. Їм ледве вдавалося платити за «Сутінкові луги».

— Ми не в змозі витрачати більше грошей. Якщо Меґі вступить до коледжу, у нас ледве залишатиметься на оплату житлового кредиту.

Вона подумала, що справа ще гірша, аніж їй гадалося. Після останньої сварки вона передала оплату усіх рахунків Евану. Донині вона перебувала у стані блаженного незнання. І ось тепер пробив час розплати, вона знала.

Сінді мовчки дивилася вперед, у далечінь безмежних рівнин.

Лів не хотілося заводити про це мову, але виходу не було.

— А що з будинком? Ти не думала про те, щоб продати його?

— І куди мені потім іти? — сердито запитала Сінді.

— Не знаю. Він завеликий для тебе. Можливо, ти змогла б…

— Що? Винайняти собі кімнату над «Водопровідниками»?

— Звісно, що ні!

З іншого боку, Сінді запросто б ужилася серед крутих на вдачу мешканців дешевих орендованих кімнат, розташованих над єдиним у місті баром. Перш ніж стати поштаркою, Сінді працювала на «Адейр Ірігейшен», так само як і їхній батько. Робота пліч-о-пліч з вантажниками аж ніяк не сприяла по­м’якшенню її характеру.

Лів себе картала подумки: от чому вона поводиться так грубо? Адже її сестра — як ті карамельки від Паркерів: під твердою оболонкою ховається ніжна душа. Але перш ніж до неї доберешся, доводиться смоктати кислуватий верхній шар.

Сінді промовила:

— Я розумію, що це місто обійшлося із твоєю родиною недобре, але тут моє життя.

Сінді вперто продовжувала мешкати в Адейрі. Більшість його жителів не перенесли на неї своє негативне ставлення до Пайнів — можливо, через страх, що та почне викидати їхню пошту.

Мовчання в салоні заповнювалося хіба що шелестінням шин об дорогу.

— Є хоча б найменша надія, що нам вдасться умовити їх залишити його в себе? — запитала нарешті Лів.

Сінді спохмурніла.

— Невже все так погано? — запитала Лів.

— Він утікав звідти чотири рази. А минулого тижня швиргонув нічним горщиком об стіну й обізвав санітарку… — тут вона перейшла на шепіт, щоб Томмі не чув, — отим грубим словом, що починається на «к».

Лів приклала долоні до скронь і помасажувала. Ще й години не минуло, як вона тут, а голова вже ледве не лусне!

— Повір мені, — сказала Сінді, — я вже не раз сперечалася з дирекцією. Вони пригрозили, що виживуть мене з мого власного дому, хоча ти мені й не повіриш.

Лів повірила.

— Але вчора мені зателефонував сам директор, — додала Сінді, — він сказав, що, можливо, ти зможеш допомогти вирішити справу.

Лів здивовано поглянула на сестру:

— І як саме, цікаво знати?

— Нехай він сам тобі розкаже, — відповіла Сінді.

Лів знову замовкла, роздратована тим, що сестра тримала її у невіданні.

Навмисно змінивши тему розмови, Сінді запитала:

— Ти чула новину про Ноя?

— Яку ще новину?

— Твій колишній хлопець із віце-губернаторів доріс до чималої шишки. Губернатора Тернера спіймали на гарячому в скандальній справі з дівчатками. З дня на день чекають його відставки; кажуть, його можуть притягти до суду. За законом на решту терміну його обов’язки перейдуть до віце-губернатора.

Лів про це вже думала. Її охопило радісне збудження. Ной був одним із тих, хто відкрито захищав Дені, а в разі якщо він займе посаду губернатора, то автоматично очолить Раду з помилувань штату Небраска. Коли вона вже не сподівалася навіть колись побачити Дені на волі, хоча й сама собі боялася у цьому зізнатися, нарешті сяйнув несмілий промінчик надії. З іншого боку, у цьому якраз і полягав найжорстокіший аспект справи Дені. Мет завжди казав, що вона певним чином нагадує старі фільми про мафію: Якраз коли я вже думав, що визволився, вони знову затягували мене назад13. Це майже зруйнувало Евана. Та їхній шлюб.

Відмітившись у реєстратурі, вони пройшли через загальний зал, у якому багато літніх людей грали у настільні ігри або дивилися телевізор. У дальньому кутку за столиком сиділи двоє немічних на вигляд старих, обидва в інвалідних візках, і уважно вивчали положення фігур на шаховій дошці. Думки Лів знову перескочили на Мета. Він любив шахи. Лів вирішила, що слід неодмінно йому зателефонувати потім. Мет усе ще гнівався на Евана — та й на неї, мабуть, теж заразом, — але в нього добре серце, і він їм пробачить.

У резиденціальній частині Сінді зупинилася перед зачиненими дверима. Під файлом із медичними вказівками був напис: Я — ЧАРЛІ ФОРД. У МЕНЕ ДВІ ДОНЬКИ ТА ЧЕТВЕРО ОНУКІВ. Я ВІДСЛУЖИВ У АРМІЇ, ПОТІМ ВСЕ ЖИТТЯ ПРАЦЮВАВ ЗВАРНИКОМ У «АДЕЙР ІРІГЕЙШЕН». То була пам’ятка для персоналу, щоб допомогти їм розпочати розмову і нагадати, що її батько був справжньою, живою особою, перш ніж у ньому поселилося чудовисько і вкрало його.

— Ти гадаєш, він не… — Лів промовисто поглянула на Томмі.

— Не хвилюйся, все буде добре. Якщо ні, я виведу його надвір. Охоронець приводить собак, щоб бавилися з пацієнтами, то, може, там і цуценята знайдуться.

— Цуценята? — зацікавлено повторив Томмі.

Сінді гучно постукала, зачекала хвилинку, потім, коли відповіді не пролунало, відчинила двері.

Їхній батько сидів на привезеному з дому старому кріслі, втупившись порожнім поглядом у телевізор, гучність якого було встановлено на мінімум. Принаймні кімната була простора: лікарняне ліжко в кутку та невеликий столик для прийняття їжі.

Від одного вигляду батька серце Лів затріпотіло, як сполохана пташка. Він був такий худий, шкіра на шиї обвисла, худі мозолясті руки охопили підлокітники крісла.

— Привіт, тату, — голосно привіталася Сінді.

Старий навіть голови не повернув.

Сінді стала перед телевізором і схилилася, щоб поглянути йому в очі.

— У мене для тебе сюрприз.

Вона махнула рукою, запрошуючи Лів підійти і стати так, щоб опинитися в полі зору батька.

Лів ступила вперед, а Томмі залишився на порозі, якось збентежено поглядаючи навколо.

— Здрастуй, тату, — промовила Лів.

Батькові очі перемістилися на Лів. І тут його обличчя ніби засяяло від радості.

— Олів Ойл?14

Лів полегшено усміхнулася. Він називав її так ще змалечку. Вони разом дивилися мультфільм «Моряк Попай», і він показував їй свої татуювання, напружував мускули і реготав, як моряк. Але насправді він був таким добрим та ніжним, її любий татко.

Вона стала перед ним на коліна, поклала свої руки на його, стримуючи сльози.

Із-за спини матері визирнув Томмі:

— Привіт, дідусю!

— Малюк Дені! — зрадів її батько.

— Я — Томмі, — образився малий.

Вигляд у старого був збентежений.

— А що, коли ми дамо твоїй мамі трішки часу, щоб побути наодинці з дідусем? — сказала Сінді, беручи Томмі за руку.

Він вагався, аж поки вона не додала:

— А що то за цуценятко там дзявкає?

Лів прошепотіла одними губами «дякую», і вони вийшли з кімнати. Саме в ту мить вона помітила журбу в сестриних очах. У Сінді було батькове обличчя, а у Лів — його серце. Вона взяла стільця біля столу і підсунула його ближче до крісла. Деякий час вони мовчки дивилися спортивну програму по німому телевізору. Батько тримав її за руку, час від часу поглядав на неї та усміхався. Несподівано запитав:

— А де Едді Гаскелл?15

Так її батько прозвав Ноя Брауна, колишнього хлопця Лів іще з коледжу та майбутнього губернатора штату. Гаскеллом звали персонажа зі старого телесеріалу, відомого своєю блазнівською улесливістю та підлістю. У тому прізвиську не було нічого образливого. Просто визнання факту, що Ной, попри увесь свій підлітковий шарм, не зміг обдурити батька, приховавши свою справжню натуру.

Лів хотіла було пояснити, що вона одружена з Еваном, але тут погляд батька знову покрило поволокою забуття. Він нагадував мандрівника у часі, перескакував у думках роки й десятиліття, з одного місця в інше, нехтуючи хронологією подій.

Мозок Лів у ту мить здійснював власну часову подорож. Тоді вона повернулася до батьківського дому на канікули з Північного Заходу й зіткнулася з дилемою. У коледжі в неї з’явився новий хлопець, треба було вирішувати. Вона зустрічалася з Ноєм ще зі школи, але тепер вони навчалися у різних коледжах. Спершу вони сумували одне за одним, щовечора годинами розмовляли по телефону, разом проводили канікули. Але як того й слід було чекати, із часом почали віддалятися.

А потім Лів познайомилася з Еваном.

— Що мені робити, татку?

— А хто з них ставиться до тебе краще?

— Вони обидва мене кохають.

— А що підказують тобі твоє серце та розум?

— Розум схиляється до Ноя. Він амбіційний, хоче колись стати губернатором, можливо, навіть балотуватися у президенти. Я впевнена, що з ним моє життя буде забезпеченішим.

— А твоє серце?

Лів усміхнулася, згадавши про Евана:

— Мені важко це пояснити, але коли він поряд, мені так добре, як ще ніколи в житті не було. І він мріє згодом повернутися до Адейра, так само як і я. Каже, йому немає діла до Чикаго та до кар’єри. Головне для нього — бути разом зі мною. Створити сім’ю, жити разом.

Батько задумливо пошкріб підборіддя:

— Я не можу вирішувати за тебе, Олів Ойл.

— А що б мені порадила мама?

По обличчю батька промайнула легка усмішка:

— Вона, напевно, порадила б тобі залишитися з хлопцем, який хоче стати часткою твого життя, а не тим, який просто хотів би, щоб ти була часткою його.

Її думки перервало голосне хропіння. Голова батька низько схилилася йому на груди.

У двері зазирнула Сінді:

— Томмі бавиться з собаками. Персонал каже, що вони за ним приглянуть, поки ми говоритимемо з дирекцією.

Лів обережно звільнила руку з-під батькової долоні й підвелася. Поцілувала його в голову.

— Ходімо розбиратися.