Останній страх

Розділ 6

Мет укотре натиснув на дзвінок біля дверей облупленої багатоповерхівки. Знову ніхто не відповів. Він поглянув на вулицю праворуч і ліворуч. Вздовж неї вишикувався ряд пом’ятих машин і пошарпаних будинків, з яких над тротуаром нависали віконні кондиціонери. Зазирнув крізь темні шибки до перукарні. Нічого, окрім чотирьох крісел перед дзеркалами. Мет востаннє натиснув на дзвінок і, коли й цього разу йому не відповіли, спустився провулком, щоб обійти будинок із тильного боку. Там до будинку з давніх часів тулилася димохідна труба. Вона була така стара, що здавалося, от-от завалиться. Мет підскочив, ухопився за нижній щабель драбини на трубі, підтягнувся. Та жалібно скрипнула.

Мет виліз до рівня четвертого поверху. Стоячи вгорі на вузенькому металевому щаблі, зазирнув у вікно квартири. Ґанеш був там. На журнальному столику стояло стільки причандалля для трави, що можна було відкривати кофішоп. Вік­но було трішки прочинене, звук телевізора проривався на вулицю. Мет постукав у шибку.

Оскільки Ґанеш навіть не поворухнувся, Мет вставив пальці під віконну раму і підняв. Вікно вже було старе, дерев’яна рама зсохлася, легко піддалася. Він прослизнув усередину.

— Ґанеше, — покликав Мет, але його друг не рухався. Він був у повній відключці: рот роззявлений, на очах — усе ще дешеві пластикові окуляри, пакунок із чипсами на колінах.

— Ґанеше, — знову промовив він, уже голосніше, намагаючись перекричати новини каналу Fox News, що лунали з настінного телевізора.

Ґанеш прокинувся, здивовано вирячився на нього. Роззирнувся довкола, врешті зрозумівши, що перед ним Мет, заспокоївся.

— Придурку, ти перелякав мене до смерті, — видавив Ґанеш. Він говорив з легким індійським акцентом — ледве помітним, — що нагадував швидше британський, аніж індійський.

— Вибач, я дзвонив у двері, але ти не відповідав, а тому я… — Мет кивнув на вікно. Вони вже колись таким чином забиралися до квартири, коли Ґанеш забув ключі. Принаймні цього разу Мет був тверезим.

— Не переймайся.

Кучерява шевелюра Ґанеша нагадувала безладну стріху. Він струснув крихти чипсів із сорочки, зажурено поглянув Метові в очі:

— Я чув, що сталося… Ти отримав моє повідомлення? Не знаю навіть, що сказати.

Мет кивнув. Що б Ґанеш не сказав — що б не сказав будь-хто, — для нього це не мало аніякого значення.

Ґанеш нахилився і взяв із журнального столика високий циліндричний кальян. Тримаючи в одній руці запальничку, а в другій — кальянову трубку, він жестом запропонував Метові зробити першу затяжку.

Мет махнув рукою, відмовляючись. Трава його ніколи не цікавила. А тому він завжди дивувався, як Ґанеш, добропорядний республіканець від голови і до п’ят, користувався наркотиками для душевної підтримки. Він сприймав це як особисту загадкову рису свого колишнього сусіда по кімнаті в гуртожитку на першому курсі. Ґанеш закінчував чотирирічний курс навчання екстерном за три роки, і його вже прийняли до медколеджу, де він би спеціалізувався на ней­робіології. Чому б і ні? Мізки Ґанеша були влаштовані так, що він міг учитися роками. Він був консерватором, який вирішив навчатися у ліберальному Нью-Йоркському університеті. Він був іммігрантом, який полюбляв наспівувати «Ми будуємо стіну»8. Він був дуже начитаний, але легко піддавався впливу теорій змови, якими напхані новини кабельного телебачення. Він виріс у Мумбаї, у пентхаусі за десять мільйонів доларів, але вибрав собі для проживання убиту квартиру на околицях Іст-Віллидж.

Ґанеш випустив цілу хмару диму і взявся за пульт телевізора:

— Недавно показували отого мудака з вашого гуртожитку, розповідав про тебе. І твоя дівчина теж.

— Колишня дівчина, — виправив Мет.

— Я записав усе на касету, — сказав Ґанеш. Він перемотав запис на екрані назад і зупинив на випуску місцевих новин. На екрані з’явилася насуплена фізіономія Філіпа.

— Ми усі зломлені горем, — сказав Філіп.

— Ви з Метом Пайном — близькі друзі? — запитала білява журналістка, яка тримала перед ним мікрофон.

— Авжеж. Я ж не просто завідую гуртожитком. Ми там усі — як одна сім’я.

Почувши таке, Ґанеш чмихнув, видихнувши нову хмаринку диму.

Наступною на екрані виникла Джейн, її довге волосся розсипалося по плечах пишними локонами, ніби щойно після фена, очі почервоніли і поблискували чи то від сліз, чи то від перламутрових тіней.

— Містер та місіс Пайн були чудовими людьми. Вони поводилися зі мною як із власною донькою. А сестра Метью, Марґарет, була незвичайною дівчинкою — рушійною силою усієї родини! — восени вона мала вступати до Массачусетського технологічного інституту. А Томмі, — тут голос Джейн затремтів, — він був просто прекрасним малюком.

Її емоції не були награними. А ще вчора Джейн сказала Метові, що вона кохає його, але він не зміг би дати їй того, що їй потрібно. Що б то не було. У тому, що Джейн покинула Мета, не було нічого несподіваного. Але він, попри спостережливість, яку собі приписував, аж ніяк не чекав на таке. Вона народилася у заможній родині, де багатство переходило з покоління в покоління, виросла у запаморочливо розкішній квартирі у багатому районі Верхнього Вест-Сайду, її готували до одруження з одним із тих молодиків із Вищої бізнес-школи, які ходять у ділових костюмах і являються на заняття з кейсами. Мет інколи підозрював, що Джейн зустрічалася з ним, пересічним студентиком-бюджетником із факультету кінематографії, тільки щоб позлити батьків.

На екрані з’явилося зображення Дені, взяте з документального фільму. Мет дотягнувся до телевізійного пульта і вимкнув телевізор.

Вони з Ґанешем деякий час сиділи мовчки: Мет поринув у власні думки, обкурений Ґанеш хрумтів солоними картопляними чипсами, не забиваючи спілкування безглуздими банальностями. Ця здатність Ґанеша найбільше подобалася Мету. Він ніколи не засмічував спілкування пустопорожніми балачками. Мет навчався на першому курсі, коли вийшла та документалка. Саме Ґанеш допоміг йому не з’їхати з глузду від усього дурдому. «Не переймайся, братику, — казав він, — зробімо з цього лимонад, скористаймося цим шоу, щоб закадрити собі дівчат». І то була не найгірша порада.

Ось і тепер Ґанеш заявив:

— У Брукліні влаштовують вечірку, я якраз збирався туди податися. Підеш зі мною?

— Ні, я краще відлежуся. Не заперечуватимеш, якщо я в тебе переночую?

— Ні, друже, залишайся, скільки захочеш. Згадаймо старі добрі часи, — промовив Ґанеш таким тоном, ніби після їхнього спільного минулого першокурсників збігло хтозна-скільки часу. Та у певному сенсі так воно й було.

— Ну і грець із нею, з тією вечіркою, — сказав Ґанеш, — якщо хочеш побути в компанії, я можу…

— Та ні, іди. День видався довгий. Я краще відразу ляжу спати.

— Добре-добре, як скажеш, — погодився Ґанеш. Він зник у спальні й повернувся вже у толстовці з ароматом свіжого дезодоранту.

— Твоя екс усе пише мені смс-ки, шукає тебе. Та й інші теж. Хочеш, щоб я…

— Не кажи їм, де я. Хочу побути наодинці. Я напишу їм уранці.

Ґанеш кивнув:

— Ти точно не хочеш піти зі мною? Трішки розвіятися?

Мет заперечно хитнув головою. Із такої кепської справи ніякого лимонаду не зробиш.

— Та ні, іди один. Розважайся.

Ґанеш запхав до кишені толстовки пакунок із залишками трави і вийшов із квартири.

Залишившись нарешті наодинці, Мет упав на Ґанешів диван і заплакав.