Останній страх

Раніше

— Ти сумуєш за своєю мамою? — запитав Томмі.

Лів розчулено усміхнулася. Поглянула на білий мармур надгробка на могилі матері у кінці кладовища, згадала себе, десятирічну, у день похорону: був холодний зимовий ранок, коли труну опускали в могилу, лютий вітер кусав її за щічки. Сьогодні сяяло сонце, і цвинтар не здавався таким гнітючим. Високі старі дерева дарували приємну тінь, могильні плити були прикрашені квітами й маленькими американськими прапорцями. За територією добре доглядали. Якби не сотні похованих під ногами, кращого місця для пікніка годі було б і шукати. Колись давним-давно її прапрадіди викупили цю ділянку для родинного поховання.

— Я щодня сумую за нею. — Лів перевела погляд на порожнє місце поряд із могилою матері. Їй защеміло в серці від думки, що вже скоро тут з’явиться і батькова.

— Я б дуже сумував, якби ти померла, — сказав Томмі.

Лів присіла, зазирнула в його чисті сіро-блакитні оченята:

— Не хвилюйся, любий, я не збираюся помирати.

— Обіцяєш?

Лів завагалася. Звісно, відвідини материної могили налякали Томмі, і їй хотілося заспокоїти малого. Разом із тим вона не могла пообіцяти йому, що ніколи не помре.

— Я житиму до глибокої старості, у мене буде довге сиве волосся, — вона підвелася, згорбилася і вхопилася рукою за огорожу, — і тобі доведеться водити мене.

Томмі захихотів:

— А я ледве не вмер, правда, мамо?

Ох, знову про смерть! Навіщо вона його сюди привела?

— Ні. Просто твій апендикс вирішив, що його краще видалити.

Вона легенько тицьнула його в живіт.

Насправді педіатр помилився з діагнозом, прийнявши біль у животику в Томмі за незначне отруєння. І коли апендикс розірвався, загроза для життя була ще й через брак його рідкісної групи крові у лікарні. Вона згадала той жахливий день, як переляканий Еван у паніці влетів до лікарні, як вони обоє думали, але боялися промовити вголос: «Чому саме з нами?»

Томмі почухав рубець у правій нижній частині живота. Потім пішов шквал запитань. Куди ми вирушаємо після смерті? Чому хоронять померлих людей? А черви їдять тіла померлих? А коли я помру? А тато, а Меґі, а Мет? Лів звернула увагу, що про Дені він не запитав. Її це не мало б дивувати. Врешті, він ніколи з ним не зустрічався наживо. Її старший син заборонив приводити своїх братів та сестру до в’язниці. Томмі бачив його тільки на фото і знав, що той сидить за ґратами за щось таке, чого не робив. Для Томмі старший брат був ніби героєм із книжок, казковим персонажем, супергероєм з мультфільму, легендою, підживлюваною Еваном Пайном.

— Хочеш морозива? — запитала Лів малого, аби змінити тему розмови.

Поки Томмі радісно смакував морозивом у кафе-морозиві «У Саллівана», Лів ніяк не могла викинути з голови його запитання. Вона й сама останнім часом багато думала про смерть, але списувала те на свій вік, на батьків стан здоров’я. А можливо, причиною були невпинні сварки між Еваном та Метом, поки той був на канікулах; вони й досі не розмовляли один з одним. Чи, може, то через відмову прийняти апеляцію Дені з боку Верховного Суду. Або все пояснюється тим, що Меґі цього року закінчує школу і скоро поїде з дому вчитися у коледжі. А можливо, усвідомленням, що у місті, де вона жила з дитинства, Лiв ненавидять.

Лів окинула поглядом кафе-морозиво. За маленькими столиками сиділо зовсім мало відвідувачів, і ніхто не звертав на них анінайменшої уваги. Дівчині за прилавком було років п’ятнадцять, отже, вона, напевно, не знала або знати не хотіла про серіал.

«Жорстока натура» виявилися для них благословінням і разом із тим прокляттям. Благословінням, тому що спонукала суспільство допомогти Дені, не кажучи вже про низку найкращих адвокатів, які пропонували безкоштовну підтримку. Прокляттям, бо підштовхнула її родину до темної сторони світу, де вона стала об’єктом нападок хейтерів — переважно розчарованих у житті осіб середнього віку, які днями просиджують за комп’ютерами, випльовуючи на екрани накопичену отруту.

Лів згадала обличчя поліцейської Вайт сьогодні. Ненависть у її очах. А що б сталося, якби не з’явився Ґлен Ельмор? Лів повелася по-дурному. Вайт просто залякувала її. Сім’я Лів давно жила у місті, вона сама належала вже до четвертого покоління, а тому очікувала поблажливого ставлення земляків. Але ті пощади не мали. Дивно, що сестрі якось вдалося залишитися осторонь. І Лів щиро сподівалася, що її батько не усвідомлює жахливого стану речей. Він дуже любив рідний край, як і вона сама, а тому розуміння його б убило.

Лів знову згадала про порожні місця біля могили матері. Невже і її колись там поховають? Так вказувалося у її заповіті. І в Евановому теж. Але вони вирішили так, коли діти ще були маленькими. До арешту та ув’язнення Дені, до виходу «Жорстокої натури».

Світ розділився на «до» цих подій і «після».

А в свідомості Лів цей поділ непомітно пішов навіть далі. Після арешту Дені вона поклялася сама собі покинути Ноя в минулому. Ніколи не залишатися з ним наодинці та, наскільки можливо, уникати розмов із ним. Їхній зв’язок був помилкою, підігрітою надмірною кількістю випитого вина та, за відсутністю кращого виправдання, кризою середнього віку. Лів сама вибрала таке життя, відмовившись від кар’єри, щоб виховувати дітей у невеликому містечку. Але з часом, коли діти підросли і вже менше потребували її допомоги, а вони з Еваном поступово розчинилися у батьківстві, вона почала фантазувати, яким би могло бути її життя. Вона все ще була вродливою жінкою, але молодшою не ставала. І голови чоловіків, які тепер озиралися на неї, вкривала сивина. Лів не хотіла визнавати, але власна зовнішність завжди мала велике значення для її самооцінки. Що від неї залишиться, коли її краса зів’яне? Коли діти роз’їдуться? І тоді вона стала випадково натикатися на Ноя, найчастіше в супермаркеті.

Потім слово за словом, як то кажуть. Вона протрималася рівно місяць. А потім стала навідуватися до його офісу, де він нахиляв її над своїм столом із червоного дерева. Або вона сідлала його на передньому сидінні машини посеред кукурудзяних полів, як у юності. Коли він приїжджав до Лінкольна у робочих справах, вона забігала до нього в готель. Якщо чесно, то таємність стосунків, ризик надавали їхній історії особливого шарму. Після смерті дружини Ной був вільним чоловіком, але зв’язок віце-губернатора з одруженою жінкою міг викликати страшний скандал у консервативній Небрасці. А вона сама, звісно, могла втратити все.

Певною мірою так воно і сталося.

У ту ніч, коли вбили Шарлот, Еван був у відрядженні. Лів зустрілася з Ноєм у готелі й заявила, що їхнім стосункам при­йшов край. Вони проговорили до третьої ранку; більше говорив Ной, намагаючись переконати її залишити чоловіка, але вона стояла на своєму. Їхній роман — ілюзія, Ной почувався самотньо після смерті Вікі, а Лів почувалася самотньою у тенетах домашнього життя. Вона любила свою родину, кохала Евана.

Тієї ночі вона заснула вже під ранок, а коли прокинулася, його вже не було. Він поїхав розбиратися з вечіркою, що змінила її життя. Дорогою додому вона мчала на шаленій швидкості, щоб повернутися раніше, аніж Еван приїде з відрядження, а тому не відповідала на дзвінки з дому. Коли вона під’їхала до будинку, надвір вискочила Меґі й повідомила, що Дені забрала поліція.

Лів збиралася розповісти Евану про свій роман. Збиралася розповісти поліції усю правду, якщо її запитають. Але врешті вирішила, що тягар її зради більший, ніж Еван — ніж уся сім’я — зможе винести. Якось сталося, що поліція так ніколи й не запитала, де вона була тієї ночі. Та й навіщо? Вони мали те, що хотіли, як тільки Дені зайшов до поліцейського відділку без супроводу.

Вона так ніколи й не пробачила собі. А тому поклялася поставити хрест на стосунках з Ноєм Брауном. Поклялася ніколи більше з ним не розмовляти. Нізащо не залишатися з ним наодинці. Пообіцяла Господу: якщо він звільнить Дені, вона більше ніколи й нізащо…

І ось на тобі. Збирається вечеряти з ним сьогодні у тому самому італійському ресторані, куди вони ходили до його підвищення. Але чому б їй не піти? Її клятви не допомогли звільнити сина з в’язниці! І не повернули їй Еванове кохання.

Вона аж підскочила від несподіванки, коли задзвонив телефон і на екрані висвітилося ім’я її чоловіка.

— Привіт, — сказав Еван, — як там наше улюблене місто?

Його голос пролунав весело — значить, він у доброму гуморі. Останнім часом це траплялося так рідко.

— Ще та поїздочка! — відповіла Лів, оглядаючи приміщення кафе.

— Справді? Вибач, я не чув, як ти дзвонила. Я так зрозумів із твого повідомлення, що тобі вдалося владнати справу з батьком. Решта в порядку?

— Так. Я потім тобі все розповім, — сказала Лів, — ми в кафе-морозиві.

— Я мало сумую за Адейром, хіба що його розбитих доріг мені не вистачає, — пожартував Еван.

Лів промовчала. Їй було не до ностальгії.

— Справді все добре? — поцікавився Еван.

Вона вирішила, що краще сказати правду:

— Я бачила Ноя.

— Он як! — сухо промовив Еван.

Лів пояснила, що він допоміг їй владнати справу з доглядом за батьком.

— Люб’язно з його боку.

— Але це ще не все. Він скоро стане губернатором.

— Тобто як?

— Схоже, що Тернеру доведеться піти у відставку. Через якийсь брудний скандал з малолітками. Дивно, що ти нічого не чув. Про це повідомляють в усіх випусках новин.

— Від карми не сховаєшся, — сказав Еван. — Ти думаєш, Ной це зробить? Думаєш, він… — Еван не доказав, ніби боявся промовити слово «помилує».

— Не знаю. Він запросив мене сьогодні на вечерю, разом із сином, Сінді й Томмі, — заторохтіла вона швидко.

— Якщо хтось і зможе його переконати, — сказав Еван, — то тільки ти.

Вона не знала, що йому відповісти на це. Вирішила змінити тему:

— Меґі сказала, щоб я запитала тебе про Мексику.

— От мала хитрунка! Я розповім тобі усе завтра, коли повернешся. Дай-но мені поговорити з нашим хлопчиком.

— Звичайно, — Лів передала мобільний Томмі, — це татко.

Малий вхопив телефона і вигукнув:

— Алло!

Послухав, і на його личку з’явився захоплений вираз:

— Справді? На море? І знову літаком?

Лів збагнула, що Еван, напевно, замовив сімейний тур на весняні канікули, чого вони не могли собі дозволити. Хоча їй і кортіло відпочити. Вони так давно цього не робили! До того ж Меґі так старалася успішно завершити школу, вона заслужила.

— Чудово! І я тебе люблю. — Томмі передав мобільний матері.

— Про що ви говорили?

— Побачиш.

Лів хотіла було розпитати в нього, аж тут помітила, що якась середнього віку жінка з неприродно яскравим макіяжем і неакуратною зачіскою уважно дивиться на них.

— Нам пора йти, — сказала вона чоловікові. — А з Меґі все добре? У мене кілька пропущених дзвінків від неї.

— Так, усе добре. Вона допомагає мені в роботі над одним проєктом.

Знову проєкти. Їй так кортіло сказати чоловікові, щоб не напосідав на доньку, а просто відпочивав із нею. Дивився фільми. Водив кудись на вечерю. Та що завгодно, тільки б це не було «проєктом», пов’язаним зі справою Дені.

— Послухай, Лів, — промовив Еван несподівано серйозним тоном.

— Слухаю.

— Вибач мені.

— За що?

— За все.

Що за чортівня відбувається у них там, вдома?!

— У тебе все гаразд?

— Як ніколи, — відповів він.

***

Лів вийшла з кафе, тримаючи Томмі за руку; рука була слизькою і липкою від морозива, але вона не звертала уваги. Людям без дітей важко це зрозуміти. Їй рука малого не здавалася ні слизькою, ні липкою.

Вони повільним кроком ішли вздовж центральної вулиці містечка, і Лів згадувала своє дитинство. Тоді вони більше часу проводили надворі: бігали в полях, ловили рибу в річці, каталися на велосипедах. Орендована нею автівка стояла на узбіччі навпроти аптеки. Томмі на ходу бавився у «перестрибни через тріщини в тротуарі», користуючись її рукою як опорою, щоб повіситися на ній і перелетіти через ненависні тріщини. Звісно, він не хотів ламати їй руку. Але після такої гри пов’язка на плече їй не завадить.

Підійшовши до машини, Лів почала копирсатися в сумці у пошуках ключів. Томмі все висів у неї на руці, а тому їй довелося відхилитися убік, щоб другою рукою ритися в сумці. Нарешті вона намацала брелок ключів і витягла їх.

Коли вона підвела голову, то аж здригнулася, побачивши перед собою жінку — ту саму, з божевільним виглядом, з кафе-морозива. Вона стояла дуже близько, зіниці розширені, як блюдця.

— Мені сказали, що ти тут, — промовила жінка хрипло. І кліпнула кілька разів.

Лів, усе ще тримаючи Томмі за руку, стала між жінкою й сином.

— Вибачте? — перепитала Лів, намагаючись поводитися чемно.

— Мій Роні був добрим поліцейським, і він себе не вбивав, — сказала жінка.

«О боже, — подумала Лів, — то це дружина того копа!» Вона натиснула кнопку замка на пульті ключів, повернулася, підхопила Томмі на руки.

— Вибачте, але ми поспішаємо, — сказала Лів, намагаючись не дивитися жінці в очі.

Однією рукою відчинила дверцята, обережно всадила Томмі, зачинила дверцята і замкнула. Страх за безпеку сина переріс у гнів. Спершу Даніела Паркер у крамниці, потім учорашня сутичка з поліцією, а тепер ще й оця. Лів уже в печінках сиділо це трикляте місто разом з його божевільними мешканцями. Вона різко розвернулася, готуючись дати відсіч незнайомці.

Та придивившись до жінки краще, Лів передумала, її гнів кудись випарувався. Дружина детектива Семпсона здавалася такою замученою, сумною і виснаженою.

— Я дуже співчуваю вам, — промовила Лів. І відчула сором, що казала неправду. Рон Семпсон закинув за ґрати її сина.

Жінка не відповіла, а лише мовчки копирсалася у сумці.

— Вони кажуть, що я несповна розуму. Навіть слухати мене не хочуть.

Лів відчувала, що від неї тхне алкоголем. Але до того запаху примішувалося ще щось. Запах ліків, можливо знеболювальних.

— Але мій Роні не вбивав себе.

— Я справді дуже поспішаю.

Лів обійшла машину і наблизилася до водійського місця. Томмі прилип носом до вікна. І весело замахав рукою.

Жінка почала схлипувати.

— Мені дуже шкода. — Більше Лів нічого не могла з себе видавити.

— Роні теж було дуже шкода, — сказала жінка, — за те, що він вчинив, за те, що трапилося з вашим хлопчиком. Він постійно казав, що обов’язково все владнає.

Лів насторожилася. Що це вона верзе? Рон Семпсон грубо цькував Дені, змушуючи того визнати свою вину.

— Він навіть уже був домовився про зустріч з отими кінош­никами, — продовжувала жінка. — Хотів їм усе розказати, але потім…

Вона знову заплакала.

— Він не міг так вчинити. Він би не залишив мене напризволяще.

Жінка знову почала копирсатися у сумці, і Лів на якусь мить злякалася, що та зараз дістане звідти зброю. Але місіс Семпсон вийняла пожмаканий конверт.

— Роні казав мені, що тут — неспростовні докази. — Вона вручила конверт Лів. — Мені дуже шкода вашого хлопчика.

І кинулася навтьоки.