Останній страх

Розділ 18. Мет Пайн

Мет підійшов до вікна пропускного пункту невеликого одноповерхового відділку поліції. Будівля зовні та всередині відзначалася таким самим затишком, як і в’язниця Дені у передмісті Нью-Йорка: облуплений фасад, низька стеля, затерте килимове покриття.

— Добрий день, — привітався Мет із жінкою за віконцем.

Та цупким поглядом блискавично просканувала відвідувача з голови до ніг. Жінка була середнього віку, з окулярами на носі.

— Мені треба зустрітися із сеньйором Ґетьєресом, — промовив Мет, підглянувши до отриманого від Келлер папірця, де зазначалося прізвище слідчого.

Жінка щось швидко заторохтіла у відповідь іспанською. Мет не зрозумів ані слова, але йому здалося, що вона свариться на нього.

— Я — Мет Пайн, — сказав він якомога повільніше та голос­ніше, ніби це могло якось йому допомогти.

Показав жінці свій паспорт, і та якось дивно подивилася на нього. Тоді Мет вийняв із заплічника газету, що Келлер дала йому. Поклав на стійку перед віконцем і вказав на фото:

— Це моя сім’я.

Жінка зиркнула на газету, потім перевела погляд на нього, дивлячись поверх окулярів. І знову щось заторохтіла іспанською. За інших обставин це могло здатися Метові дуже кумедним. Як-от сцена у фільмі «Труднощі перекладу».

Мет промовив у відповідь єдину фразу, яку пам’ятав зі шкільного курсу іспанської мови:

— No hablo español.

Жінка замовкла, якось безнадійно зітхнула. Задумливо втупилася у Мета, врешті тицьнула пальцем на прізвище слідчого на папірці, а потім махнула рукою у напрямку вхідних дверей.

— А, сеньйора Ґетьєреса немає, — здогадався Мет, — а коли він має повернутися?

Із цими словами він вказав на годинник на стіні перед жінкою. То був старомодний годинник із білим циферблатом та чорними цифрами, які зазвичай вішають у початковій школі.

— О котрій годині сеньйор Ґетьєрес повернеться? — Мет знову вказав на прізвище слідчого, а потім на годинник.

Здавалося, жінка його зрозуміла. Вона підвелася з місця і показала на цифру дев’ять на циферблаті. Отже, він повернеться о дев’ятій вечора. Ні, жінка заперечно замахала рукою, вдала, ніби спить, обвела пальцем циферблат по колу і знову зупинилася на цифрі дев’ять. Виходить, о дев’ятій завтра вранці. Про повернення додому вечірнім рейсом не може бути й мови. Він подумав, чи не попросити покликати якогось іншого слідчого, але здавалося, що у відділку, окрім жінки, більше нікого не було.

Коли Мет вийшов надвір, сонце вже котилося за небокрай. Він рушив до траси, що виднілася попереду. Проминув стару автомайстерню, продуктову ятку без вікон, якусь забігайлівку з намальованим від руки зображенням смаженої курки на вивісці. Почувався так само, як у певних периферійних кварталах Нью-Йорка — доволі безпечно, але насторожено.

До нього підбіг кудлатий собака.

— Здоров, друже, — почухав пса за вухом Мет.

Шерсть у собаки збилася ковтунами і була вкрита рубцями, але поводився пес привітно. Здавалося, навіть посміхався прибульцю своєю кумедною мордою. Мет не стримався та й собі усміхнувся у відповідь. Собака заскиглив, ніби хотів щось сказати.

— Ти, мабуть, голодний?

Пес благально поглядав на нього. Мет розстебнув заплічника і вийняв пакунок із бубликами, що йому дали в літаку. Собака почав нарізати кола від нетерпіння.

— Звісно, не дуже корисна пожива, але кращої немає, — Мет висипав уміст пакунка на землю, — бувай, Смайлі!

Мет вийшов на трасу, собака плівся слідом, сподіваючись, що його знову пригостять. Уздовж швидкісної траси 307 тягнувся довгий ряд із крамниць, барів, ресторанів, пунктів обміну валют. Від одного до другого закладу походжали туристи, купуючи дріб’язкові сувеніри, у той час як крамарі сиділи на стільцях перед входом.

У Мета буркотіло в животі. Він, так само як і Смайлі, що в ту мить забіг до однієї з лавок, хотів їсти. Він збагнув, що ось уже добу в нього ріски у роті не було. Апетиту він не відчував. Зараз їсти, бігати, інші повсякденні заняття здавалися йому такими тривіальними. Але треба було якось виходити зі стану відчаю та повертатися до реальності. Помітивши якусь таверну, він вирішив чогось поїсти, а потім подумати про нічліг. Зайшов, сів на стілець біля вільного столика. З’явилася офіціантка, милостиво заговорила з ним англійською. Мет замовив мексиканського пива і два тако. Як у фільмі «Одного разу в Римі».

Мет озирнувся довкола. У дальньому кутку побачив гурт дівчат, які голосно і безпардонно перемовлялися, своєю поведінкою являючи класичний приклад «бридких невихованих американців». За кілька столиків від них було ще кілька відвідувачів — на вигляд японців, — вони чемно сиділи у своїх акуратних поло, склавши руки на грудях. Біля барної стійки товклася юрба з місцевих і туристів.

Мет не міг збагнути, чому його рідні вирішили приїхати саме до Тулума. Раніше вони ніколи навіть не згадували про поїздку до Мексики. В інтернеті зазначалося, що Тулум — улюб­лене місце відпочинку багатіїв та зірок, дороге та далеке від традиційних туристичних маршрутів. Це було зовсім не схоже на Евана Пайна. Та можливо, хтось із отих зірок (навіть якщо вони тут були, Мет так жодного й не помітив!) пообіцяв допомогти з клопотанням у справі Дені. Така версія здавалася йому вірогіднішою за туристичну подорож на весняні канікули. Особливо з огляду на недавнє повернення матері з Небраски. У цьому не було ані найменшого сенсу.

Мет став клацати у смартфоні у пошуках інформації, де йому краще заночувати. Після тривалих пошуків знайшов одне вільне місце, до того ж не в якомусь дешевому мотелі. Можливо, мало сенс пройтися від готелю до готелю і запитати, адже сайти могли містити неоновлені дані про наявність вільних номерів. Або можна було відшукати такі низькосортні заклади, що в Expedia взагалі не значилися. Мет надіслав повідомлення агентці Келлер із запитанням, чи не допоможе йому ФБР з готелем, хоча особливих сподівань не мав після того, як службовець консульства навіть не потурбувався зустріти його в аеропорту. У найгіршому разі переночує на вулиці. Йому не вперше.

Мет якраз проглядав черговий сайт, коли його пошуки перервала якась дівчина.

— Привіт, — обізвалася вона до нього, всідаючись на стілець поряд.

Вродлива брюнетка, з виразним поглядом, високими вилицями і блискучим волоссям, у легенькому топі та джинсових шортах.

— Привіт, — відповів Мет, поглянувши у бік гамірливих американок, адже вирішив про себе, що вона, напевно, з їхньої компанії, але тих уже не було.

— Вибачте, можна я посиджу з вами? — Перш ніж Мет устиг щось відповісти, дівчина пояснила: — Оті двоє молодиків у мене за спиною. Не хочу, щоб вони знали, що я тут сама.

Мет зиркнув на двох позаду неї. Там з кухлями пива сиділи двоє вкритих татуюваннями здоровил.

— Клянуся, я не сталкер, — промовила дівчина. Коли її гарні, повні губи розпливлися в усмішці, обличчя ніби освітилося.

— Так, звичайно. Вони до вас чіплялися?

Дівчина кивнула і рухом голови прибрала пасмо волосся з обличчя.

— Як тільки вони підуть, я дам вам спокій. Обіцяю.

Він промовчав, але в душі відчував, що йому вкрай потрібна компанія на вечір. День видався довгий і сумний.

— До речі, я — Генк, — сказала незнайомка.

— Генк, — повторив Мет.

— Просто мій батько мріяв про сина, — пояснила вона звичним тоном, як то роблять усі, кому батьки дали химерне ім’я. У її мові вчувався особливий акцент. Не південний, швидше характерний для жителів сільської місцевості середньозахідних штатів. Це нагадало Метові вимову його подруги Кали у той час, коли вони вперше зустрілися, — ще до того, як вона навчилася його приховувати.

Генк раптом голосно засміялася, потягнулася до нього і накрила його руку своєю.

— Вибач, — шепнула, — це на той випадок, якщо вони за нами спостерігають.

Підійшла офіціантка, принесла Метові пиво й тако. Мет запитав у Генк, чим її пригостити, але дівчина попросила лише склянку води.

— Ти не схожа на тих, що задовольняються водою, — зауважив Мет.

— Я з Оклахоми, якось подужаю, — пожартувала вона у відповідь.

— Я помітив, що ти з Середнього Заходу. Сам звідти. Я раніше жив у Небрасці.

— Виходить, ти — кукурудзник? Тоді мені, мабуть, краще вже було замутити з тими придурками, — промовила вона, усміхнувшись. — А де саме у Небрасці?

— Я вже давно звідти перебрався.

— То де ти мешкаєш тепер?

— У Нью-Йорку, навчаюся в університеті. Але моя домівка — неподалік від Чикаго.

Мет замовк, утупившись поглядом у стіл. Чи справді Напервілл слід вважати зараз його домівкою? Що у нього там залишалося? Коли він нарешті підвів очі, помітив, що Генк уважно до нього приглядається.

— Отже, ти чекаєш на когось? На друзів? — запитала вона.

Мет заперечно похитав головою:

— Ні, я сам.

Вона зачудовано схилила голову набік і якось дивно глянула на нього, але нічого не спитала.

— А ти? Ти теж сама? — поцікавився Мет, мимоволі зирк­нувши у бік двох молодиків, які до цього їй набридали.

Дівчина почервоніла:

— Мене запросили сюди на передвесільний дівичник, — тут вона перейшла на шепіт, — але я терпіти не можу наречену та її подруг.

— Он як! — Нарешті якась ясність.

— Це наречена мого брата, — пояснила вона.

— Зрозуміло, — кивнув Мет.

— Чого лише не зробиш для своєї родини, правда?

Мет сьорбнув пива, відчувши, як защеміло в грудях.

— То всі — її подруги, п’яні й нудні, — продовжувала дівчина, — от я і відстала від них непомітно, коли вони вирішили податися до наступного місця, де випити. Але мій брат із нею такий щасливий, а тому що мені робити?

— Ох уже ця вічна гонитва за щастям! — промовив Мет.

Він уже навіть не міг пригадати, коли сам востаннє до нього прагнув. Навіть раніше він не почувався пригніченим чи сумним. Попри всі сварки й непорозуміння він знав, що рідні його люблять. У нього були друзі, яких він любив і які любили його. Як не крути, а його життя можна було вважати вдалим. Та глибоко в душі завжди залишалося оце приховане відчуття болю, що поселилося там з Нульового року.

— У коледжі я відвідував курси зі щастя, — сказав він.

Генк аж рота роззявила від здивування:

— Зачекай, ти хочеш сказати, що у твоєму коледжі, де навчання коштувало, напевно, більше, аніж хата в Аркомі, проводили уроки зі щастя? — Вона промовила це таким тоном, ніби ішлося про справжню нісенітницю.

Мет і собі посміхнувся, уявивши, як кумедно виглядає.

— Курс називався «Наука щастя», і навчали там не стільки того, як бути щасливим, скільки досягнення ментальної рівноваги. Та все одно кілька вправ, що допомагають почуватися щасливим, нам повідомили.

— Наприклад, мати багатих батьків, — усміхнулася дівчина.

— Ні, щоб почуватися щасливим, не потрібні гроші, статус чи навіть наречена.

Вона так зацікавилася, що аж нахилилася вперед, сподіваючись почути секрет.

— Доброта, — продовжував Мет. — Учені довели: щоб почуватися щасливим, досить здійснювати щодня п’ять незапланованих добрих учинків. Але не менше п’яти. Я вже тепер не пригадую, чому саме п’ять.

Дівчина примружилася:

— Так ось чому ти дозволив мені сісти за твій столик! Виконуєш свою щоденну норму добрих справ? — і знову усміхнулася.

Підійшла офіціантка зі склянкою води. Мет поглянув на Генк:

— Ти впевнена, що більше нічого не хочеш?

— Знаєш, а чому б і ні? — відповіла та. — Я, мабуть, візьму собі «маргариту».

— Принесіть нам дві «маргарити», — замовив Мет.