Останній страх

Розділ 29. Мет Пайн

Мет прокинувся від того, що хтось доторкнувся до його плеча. Він швидко підхопився, зажмурившись від яскравого сонячного світла, труснув головою, намагаючись второпати, що відбувається, і пригадав нарешті, що ночував на пляжі. Перед ним стояв молодий мексиканець у білому поло і шортах. Ще кілька так само одягнених молодиків розставляли парасольки від сонця, шезлонги, рівняли пісок. Мет поглянув у бік океану. Ранок тільки розпочався, і на пляжі було ще мало народу. Вдовж берега гуляла подружня пара з двома дітьми; вони збирали мушлі й жартома втікали від хвиль прибою.

— Вибачте, але пляж лише для гостей готелю, — промовив юнак.

— А я і є гість. — Мет потягнувся, пригладив рукою волосся і побрів до стежки у напрямку готелю, сподіваючись, що хлопець не розкусить його обману. Він зайшов до фоє через задні двері, що виводили на пляж, перетнув фоє і вийшов на вулицю через центральний вхід. Там швейцар на його прохання викликав йому таксі до поліцейського відділку.

Дорога до відділку зайняла хвилин п’ятнадцять. Мет глибоко вдихнув, перш ніж зайти всередину. Відділок нагадував справжню парилку. Напередодні йому не здалося, що там так спекотно. За вікном пропускного пункту він побачив ту саму адміністраторку. На столі в неї стояв старий металевий вентилятор, що розганяв навколо гаряче повітря. Жінка співчутливо поглянула на нього, і він занепокоївся, що зараз повториться учорашня історія.

Але цього разу вона взялася за телефон, щось пробубоніла у слухавку і поклала її. Потім провела Мета до кімнатки, де було ще задушливіше. Не промовивши ані слова, вказала Метові на стілець і вийшла.

Чекати довелося довго. Білі стіни кімнатки заплямовані брудними відтисками чиїхось долонь, із меблів — пошарпаний стіл і три стільці. Ні звуку, окрім гудіння неонової лампи на стелі. Мет подумав, що колись у схожій кімнатці так само довелося сидіти й Дені. Сидіння на самоті у спекотній, задушливій кімнатці без вікон наганяло тривогу. Якщо додати ще парочку крикливих, агресивних копів, то нічого дивуватися, що так багато невинних людей визнають свою вину. Їм просто хотілося вибратися із цієї ситуації, вирватися із цієї кімнатки. Він виразно уявив собі, що мав відчувати його брат.

Двері розчинилися, і увійшов суворого вигляду чоловік у чорній формі й важких військових черевиках, що аж ніяк не відповідало погоді.

— Сеньйор Ґетьєрес? — Мет простягнув руку для вітання.

Ґетьєрес руки йому не подав. Замість цього різко відсунув стільця і всівся навпроти Мета.

Мет аж відсахнувся від несподіванки, а поліцейський тим часом мовчки дивився на нього. Зазвичай вважається, що втрата усієї родини викликає у людей співчуття, принаймні розуміння. Але Ґетьєреса, здавалося, присутність Мета тільки дратувала.

— Мені сказали, що вам потрібно, аби я приїхав і підписав відповідні документи для відправлення тіл моїх рідних на батьківщину, — промовив Мет.

— Хто сказав? — гаркнув Ґетьєрес ламаною англійською. Його голос пролунав грубо і звинувачувально.

Мета така поведінка збентежила, він замовк на хвилину, уважно дивлячись на поліцейського:

— Спеціальний агент ФБР Сара Келлер. Вона сказала, що консульство…

— Ми відправили тіла вчора, — пирхнув зневажливо Ґетьєрес.

У Мета застугоніло у скронях:

— То ви вже…

— Розслідування закрито.

Мет гарячково намагався збагнути щойно почуте. Виходить, уся його поїздка — марний клопіт? І розслідування вже закрито? Але ж минуло всього кілька днів. Зважаючи на поведінку цього служаки правопорядку, ніякого розслідування взагалі не проводилося. Мет зиркнув на Ґетьєреса і запитав:

— І що?

— Як що?

— Які висновки розслідування?

Очі Ґетьєреса потемніли від гніву:

— Запитайте у своїх друзів з ФБР та консульства!

— Послухайте, можливо, для вас це не так важливо і у вас, напевно, недостатньо ресурсів для проведення розслідування такого типу, але я втратив усю родину. А тому мені б хотілося…

— Ти що, бикувати надумав, хлопче? — Поліцейський вхопився за дубинку, що висіла у нього на поясі, і гепнув нею об стіл.

Мет важко сковтнув:

— Ні-ні, я… Усе гаразд.

Хай йому грець! Ніякого толку від розмови з цим копом не буде. Мет підвівся, щоб іти.

— Я не сказав, що ти можеш іти! Сядь!

Коли Мет не послухав, Ґетьєрес підхопився і замахнувся дубинкою:

— Сядь!

Мет підняв угору руки з розкритими долонями і повільно опустився на стілець.

— Я не мав на увазі нічого поганого, — промовив Мет.

Якщо Мет і навчився чогось у свого батька, так це золотого правила: ніколи не слід недооцінювати, яку владу може мати над тобою сердитий коп. Щоразу, коли батькові доводилося говорити публічно про справу Дені, він завжди попереджував батьків: навчайте своїх дітей поводитися з поліцейським як із чужим великим собакою. Більшість собак привітно ставляться до людей, але все одно не слід відразу кидатися до них, щоб погладити; поводьтеся обережно, спершу переконайтеся, що пес не кусається; і ні за яких обставин не погрожуйте йому палицею. Так само і з поліцейськими. Більшість із них — чесні й працьовиті професіонали. Але нерідко ця професія приваблює осіб з певними рисами характеру. Як і у випадку зі скаженим собакою, поки ви розберетеся, де добре, а де погано, може вже бути запізно.

— Навчайте своїх дітей: незалежно від того, наскільки вони розлючені, якою б несправедливою не була ситуація, — казав Метів батько, — вони повинні поводитися якомога поважливіше, якомога обережніше і не робити різких рухів. Це може врятувати їм життя.

Мет згадав батькову пораду.

— У мене зараз важкий період, — промовив Мет, — я не хотів нікого образити. Просто не спав цілу ніч.

— Знаю. Розважався з проститутками.

— Та що ви…

Якраз у цю мить до кімнатки влетіла якась жінка, а слідом за нею — адміністраторка з контрольного пункту. Одягнена жінка була в діловий костюм, її обличчя пашіло гнівом. Вона почала щось голосно виказувати Ґетьєресу іспанською.

Ґетьєрес відповідав так само роздратовано. Мет переводив погляд з одного на другу, ніби спостерігав за тенісним матчем, де м’ячем слугували обрáзи, яких він не розумів.

Нарешті жінка погрозливо навела на Ґетьєреса вказівного пальця. Щось випалила, дуже схоже на погрозу.

На Метів подив, Ґетьєрес, який мить тому і не думав відступати, замовк.

Жінка перевела погляд на Мета:

— Ходімо, містере Пайне.

Ґетьєрес не намагався їх зупинити.

Коли вони вийшли надвір, жінка вручила Метові свою візитку:

— Я — Карліта Ескобар, ніякого стосунку до «того» Ескобара! — із консульства.

— Я думав, що містеру Фостеру доручено…

— Його звільнено. Тепер я відповідаю за вашу справу.

Мет не знав, що відбувається, але йому і не дуже кортіло знати. Він просто хотів якомога швидше поїхати з цього клятого місця.

— Поліцейський сказав, що тіла моїх рідних повернули минулого вечора.

— Так. Подзвонили з управління Держдепартаменту, підняли всіх на ноги, а мені довелося дати добру нагінку Ґетьєресу. У вас дуже впливові друзі, пане Пайне.

Мет не знав, що вона хоче цим сказати, але йому знову-таки не дуже кортіло знати. За останню добу йому довелося пережити те, що його друг Ґанеш назвав би «собачим весіллям».

— Куди відправили тіла моїх рідних?

Ескобар дістала мобільний із сумочки, поклацала, шукаючи детальну інформацію.

— Небраска, — сказала вона. Вимовила непевно «Не-Браска», ніби вперше чула ту назву. — Їх вивезли нічним рейсом.

Розумно. Адже сім’я була родом з Адейра. Напевно, хтось уже повідомив тітку.

— Наша машина відвезе вас до аеропорту. — Жінка вказала на автівку на парковці поруч.

— Вам, мабуть, не терпиться звідси поїхати, — сказала Ескобар, поглянувши у бік поліцейського відділку. — Вам слід забиратися з Тулума.