Останній страх

Розділ 23. Сара Келлер

Незважаючи на пізню вечірню годину, фоє Державного департаменту кипіло від народу. Чоловіки й жінки у ділових костюмах стояли у довгій черзі до столика сек’юриті, розташованого в центрі холу. Увесь периметр фоє прикрашали державні прапори з цілого світу. Келлер здалося, що вона бачила кореспондентку з національного каналу новин, білявку у великих сонцезахисних окулярах, як та виходила з будинку в супроводі свити.

Пройшовши контроль безпеки, Келлер та Стен піднялися на п’ятий поверх. На відміну від суперсучасного фоє, де кругом скло і сталь, тут панувала атмосфера традиційного закритого клубу. Портрети на стінах, важкі килими на підлозі, темне дерево. Перш ніж ступити до внутрішніх офісів, довелося пройти ще один пост сек’юриті, де їм видали маленький ключик із пластиковим брелком, на якому зазначався номер. Охоронець провів їх до кабінету з дерев’яними панелями на стінах, у яких було влаштовано численні шухлядки з замковими щілинами.

— Будь ласка, залиште свої мобільні тут, — сказав охоронець. Наявність зброї у них не перевіряли. Тільки реальну загрозу для безпеки — мобільні телефони.

Браян Кук теж був немаленького зросту. «Господи помилуй!» — подумалося Келлер. Та Кук, на відміну від масивного заступника голови ФБР, мав жилаве й атлетичне тіло і вимову вихідця із Середнього Заходу.

Коли з привітаннями та вступною частиною було покінчено, Стен промовив:

— Дякуємо, що знайшли час прийняти нас на хвилинку.

— Дарма, — відповів Кук, вказавши їм на стільці перед робочим столом. Келлер подумала, що як для такого великого цабе в Держдепартаменті його кабінет був замалим.

— ДеМартіні сказав, що вам потрібна допомога з одним із наших консульств?

Келлер коротко розповіла йому про смерть Пайнів.

— Я не знайомився із документами із цієї справи, але бачив статтю у «Таймс». Яка трагедія! Така чудова родина. Я так розумію, наші люди не надають вам того, що вам потрібно?

— Я впевнена, що вони там завалені роботою, але нам таки потрібна підтримка консульського персоналу на місці, — тактовно відповіла Келлер. — Мет Пайн, єдиний син, який залишився живим, зараз у Мексиці. Передбачалося, що службовець із консульства зустріне його в аеропорту, щоб відвезти до Тулума і допомогти владнати усі формальності з місцевою владою, але він так і не з’явився. І не відповідає на мої повідомлення.

— Так, до якого консульства належить у нас Тулум? — промовив Кук, звертаючись швидше до самого себе, аніж до Келлер та Стена. Не підводячись із офісного крісла на коліщатах, він під’їхав ближче до столу і заклацав по клавіатурі комп’ютера. Втупився у монітор. — Це в муніципалітеті Мерида. Там справді роботи по горло. Канкун, Косумель, Плая-дель-Кармен, Тулум. Як звати службовця консульства?

— Ґілберт Фостер, — сказала Келлер, почуваючись майже винною в тому, що бідолашному Фостеру зараз перепаде на горіхи.

— Мені треба зробити пару дзвінків. Зараз ми все владнаємо.

— Нам краще вийти? — запитав Стен, вказуючи на двері.

— Не треба. Це займе хвилинку.

Протягом наступної чверті години Келлер та Стен обговорювали зустріч із дирекцією компанії «Марконі» наступного ранку. Келлер зовсім не тішила думка про перший контакт із нею без належної підготовки. Такі допити та розслідування з наскоку не робляться. Тут на самих інтуїції та досвіді далеко не поїдеш.

Стен терпляче слухав, співчутливо кивав і примовляв:

— Згоден. Але інакше ніяк. — Це було одним із його улюб­лених висловів.

— Уже сам факт домовленості про зустріч може їх насторожити, — не здавалася Келлер, — і тоді вони почнуть знищувати докази.

— Ні, якщо відразу заговорити про Евана Пайна. Стандартний збір інформації щодо смерті колишнього співробітника, який помер за кордоном. І не попереджуйте їх про свій візит, прийдіть, і все.

На перший погляд усе логічно.

— І я так зрозумів із ваших слів, що у нас уже є матеріал на «Марконі»? — додав Стен.

— Так, але…

— Але що? Ми не можемо дозволити собі викликати параліч аналізу.

Це був іще один із улюблених висловів Стена — параліч аналізу. Ішлося про небажання агентів переходити до ареш­тів, поки усі найдрібніші докази — записи, документи, свідчення свідків — не складуться докупи у чіткий і непорушний ряд. Невже їй не вистачало рішучості? Чи було забагато обережності? Вона мала всі докази на «Марконі». Але судові справи щодо відмивання грошей були дуже складними. Звинувачувані наймали найдорожчих адвокатів, а ті — найспритніших фінансових експертів, які так заплутували усе і вдавалися до таких карколомно складних пояснень фінансових схем та операцій, що й сам чорт ногу зломить, де вже суддям у цьому розібратися. До того ж у розпорядженні слідчих-криміналістів немає доказів на кшталт парапсихологічних даних чи ДНК-результатів, як то показують по телебаченню. Зазвичай обмежуються терабайтами сухої документації. З власного досвіду Келлер добре знала: щоб переконати суд і розписати яскравими барвами суть справи, потрібна жива людина — службовець або криміналіст під прикриттям. У неї була необхідна документація, не вистачало свідка у крові й плоті.

— Зробімо ось як, — сказав Стен, — я попрошу Чиказьке відділення прикрити вас. Якщо щось піде не так, подасте сигнал, вони негайно під’їдуть і накладуть арешт на всі комп’ютери й сервери. Я знаю Кола Бученена, їхнього начальника. Він хоч і ЗТЛ, але свою справу знає.

ЗТЛ у них в Бюро називали жорстоких та агресивних агентів, які без найменших вагань ставили важкий державний чобіт на чиюсь шию. Ця мила абревіатура означала «Здорове тупе лайно».

Келлер кивнула. Який сенс у сперечаннях?

Нарешті до кабінету повернувся Кук.

— Тіла видадуть сьогодні. Зараз вони у Тулумському похоронному бюро, що має досвід переправляння ЛО16. ЛО та особисті речі переправлять до похоронного бюро Небраски, а там уже воно візьме їх під свій контроль.

ЛО, людські останки, — подумала Келлер. Як бездушно у ставленні до чиєїсь родини.

— Тепер у вас буде нова особа для зв’язку, — продовжував Кук, — Карліта Ескобар.

Кук промовив ім’я з легким натяком на іспанський акцент.

— Мене запевнили, що вона не має ніякого стосунку до Пабло Ескобара і повторює це за першої-ліпшої нагоди. Але у Пабло в Тулумі колись була база, а тому хто його знає. Хай там як, але вона добре розбирається у тамтешніх справах і вміє за себе постояти, а тому труднощів у вас більше не буде.

— Сподіваюся, ви не занадто суворо обійшлися з паном Фостером, — жартома сказала Келлер.

— Гадаю, його потішить нове місце служби в Акапулько, — відповів Кук, — органи влади США не радять зараз своїм громадянам подорожувати туди. Отже, для нього це має виявитися дуже захопливим досвідом. Нехай вам щастить із вашою справою.