Останній страх

Розділ 9. Мет Пайн

Мет намагався заснути, але думки в голові крутилися занадто швидко, а пружини Ґанешевого дивана подбали про решту. Втупившись поглядом в облуплену стелю Ґанешевої квартири, він лежав і прислухався до звуків нічного Нью-Йорка. Десь горланив кіт (принаймні Мет гадав, що то кіт). Десь далеко лунали сирени. Вулицями снували сміттєвози. Він спробував зосередитися на власних почуттях. Окрім неймовірного горя, відчуття провини, мук совісті, журби і болю, було ще щось, уже знайоміше, — безмежна, невгамовна самотність.

Після арешту Дені самотність стала Мету вірною супутницею життя. Спершу переїзд посеред літа з рідного міста у Небрасці до Іллінойсу. Для підлітка немає гіршого часу для переїзду, аніж посеред літа. Друзів не знайдеш. Школи зачинено на канікули, сусідська дітвора — хто у літніх таборах, хто з батьками на відпочинку, а хто підробляє.

Мет знаходив утіху в кіно. Першу половину літа він провів за перегляданням фільмів Скорсезе, Хічкока, Кубрика, Копполи та Нолана. Стурбована його поведінкою мати намагалася випхати його з дому подихати свіжим повітрям. Вона виманювала його зі спальні, і поки Томмі спав, вони удвох тихенько грали у настільні ігри або просто пошепки розмовляли, вдаючи, ніби нічого не сталося. Один із батькових колег у новому офісі був членом заміського клубу для відпочинку, він запевняв, що на другу половину літа Мета обов’язково візьмуть на роботу як подавача ключок для гольфу.

Мету робота сподобалася. Саме там він познайомився із Чедом, який відповідав за роботу персоналу, що обслуговував гравців у гольф. Чед сам був колишнім гравцем, який упевнено ішов життєвим шляхом із усмішкою на вустах (і з підтримкою трастового фонду). Підлітки — подавачі ключок більшу частину робочого дня просиджували у підсобці, чекали, коли припиниться дощ і висохнуть калюжі на полі для гольфу, слухали повчання Чеда і спостерігали, як він залицяється до Анджели, пишногрудої студенточки з коледжу, яка днями роз’їжджала на карті для гольфу, розвозячи прохолодне пиво гостям.

Чед наставляв Мета й інших підлітків, як треба жити. Як приводити дівчат додому («Установіть електричний освіжувач повітря біля вхідних дверей; так у них виникне враження, що у вас справді чисто»). Як поводитися з клієнтами («Не треба аж занадто їх вилизувати; вони все одно дадуть вам звичні чайові, хіба що їм заманеться справити враження на ділового клієнта або на свою дівчину»). Як ставитися до вищої освіти («Коледж — це фабрика слабаків для ліворадикальних мудаків; туди можна податися хіба що по дівчат»). Як ставитися до життя («Мій батько був багатий, менеджер вищої ланки з купою нагород і грамот; а коли помер, то ніхто і сльозинки не проронив»). Мет щоранку швидко підхоплювався з ліжка, йому кортіло бігти на роботу. Не через любов до гри, адже носити сумки для гольфу під спекотним чиказьким сонцем — справді важка праця. А через відчуття належності до колективу.

Але одного ранку хтось нашептав на вухо менеджеру клубу, що брат Мета сидить у в’язниці. За вбивство. І Чед, відводячи погляд, наказав Метові зняти робочу форму: кепку і футболку. Більше Мет Чеда не бачив, але як на Мета, він і досі працював там, займався улюбленою справою, розбещував юнок на гольф-кортах, давав поради сумним чотирнадцятилітнім хлопчакам.

Із часом Метова самотність переродилася на суміш гніву і злості, і він почав зчиняти бійки. Щоразу відчував укол вини, пригадуючи, що бійки (на шкільному подвір’ї після винесення вироку братові) виявилися вирішальним фактором, що змусив родину перебратися до Іллінойсу, через них батьки вирішили, що прийшов час виїхати з Доджа. Під час студентського життя-буття Метові зазвичай вдавалося тримати звірюку в клітці; він старанно приховував цю сторону своєї особистості від усіх — майже від усіх. Коли Мет повернувся із зимових канікул після гарячої сварки з батьком, на вечірці один зі студентів підвернувся йому під гарячу руку, сказавши щось непристойне Джейн. Мет так розписав тому пику, що Джейн кричала, просила Мета припинити і потім покинула його.

Мет сів на дивані, увімкнув телевізора. О пів на п’яту на всіх каналах показували рекламні ролики та юристів, які допитувалися: «Ви постраждали в автомобільній аварії?»

Коли терпець йому увірвався, він вирішив пробігтися. Спорт завжди допомагав йому зосередитися. Від нього думки уповільнювалися, нервозність вигорала. Звірюка утихомирювалася. До того ж у цей ранній час він міг би непомітно прослизнути до гуртожитку, перш ніж туди з’являться на ранкову зміну папараці.

Він зайшов до спальні Ґанеша. Його друг не буде заперечувати, якщо він підбере собі щось із його одягу. Серед безладно зваленої купи одягу вибрав футболку і шорти. Ґанеш був здоровань, із першого курсу набрав іще з десяток кілограмів (наслідок численних перекусів після травки), а тому Мет мало не втопав у його одязі. Але він не збирався ні з ким зустрічатися; отже, годиться.

Він спустився брудними сходами на перший поверх і побіг уздовж освітленої Севенс-стріт. Бруківка приємно холодила ноги. Хмар на небі не було, на свіжому повітрі дихалося краще.

Добігши до Купер-скверу, він наддав ходу, рухаючись по розбитих тротуарах, перетинаючи перегороджені смугастими біло-жовтогарячими конусами нескінченних дорожніх робіт вулиці. Коли він нарешті побачив попереду арку Вашингтон-Сквер-парку, з нього струмками стікав піт, а в голові проясніло. У нього почав визрівати план.

Для подорожі до Мексики він скористається кредитною карткою — тією, що батьки видали йому для надзвичайних випадків («По-справжньому надзвичайних, — пожартувала мама, — а не на надзвичайну піцу!»). Келлер сказала, що властям потрібен його підпис, щоб відправити тіла на батьківщину. Він зателефонує тітці, щоб обговорити необхідні приготування до похорону. Тітка Сінді — міцний горішок, вона допоможе. Їй все одно доведеться телефонувати, щоб повідомити і її, і дідуся. А коли він повернеться з Мексики, розбереться з будинком, машинами, фінансами, із подальшим навчанням, із Дені.

На нього знову почала накочуватися тривога.

Поки Мет біг, йому вчувався голос батька. До того як між ними виникло постійне напруження. Татко завжди поводився з Метом прикольно. От, наприклад, міг запитати: «Як тобі можна з’їсти слона?» Потім клав йому руки на голову, заглядав у очі і сам відповідав: «Потрошку за раз».

Коли Мет був молодшим, він ніяк не міг збагнути змісту фрази. А тому допитувався у татка: «Та хто зможе з’їсти слона? Як його можна приготувати? І хіба слони не під загрозою вимирання?»

Татко усміхався, куйовдив Метові шевелюру.

«Потрошку за раз, Метті».

Мет біг через парк. У неосвітленій його частині, яку студенти уникали, серед густих, темних кущів, ховалися чиїсь тіні. У таку годину він запросто міг стати учасником сцени, як у фільмі «28 днів по тому»9, і йому б довелося щодуху накивати п’ятами від уколотих наркоманів або летаргічно-опіоїдних зомбі. Він проминув галявину, де збирались удень гравці в шахи, і пригадав останню партію з Реджі. Миттєве сп’яніння від передчуття виграшу в тій партії розвіялося наступними подіями дня.

Краєм ока він помітив чиюсь постать. Силует високого молодика у бейсболці. Можливо, одружений чоловік, що чекає на партнерку для анонімного сексу, — іще одна приваб­лива перевага сутінків у парку.

Він біг і біг, аж поки не побачив попереду світло вестибюля свого гуртожитку. Переводячи подих на переході, він уважно просканував територію і не помітив ні автобусів телекомпаній, ані фотографів. Рух на дорозі пожвавішав, місто прокидалося.

— Закурити не знайдеться? — почувся голос позаду.

Мет озирнувся. То був молодик у бейсболці. Та була низько насунута на очі, ховаючи у тіні пів обличчя. Від ніздрі до губи тягнувся рубець, як від операції для усунення вродженої заячої губи. У руці він тримав сигарету.

— Вибачте, не курю, — твердо відповів Мет тоном, що означав «відчепися від мене» і використовувався зазвичай для того, щоб дати відсіч найагресивнішим мешканцям парку. Затим відвернувся знову до дороги, по якій снували машини, чекаючи, коли увімкнеться зелене світло на світлофорі.

Саме в ту мить він відчув поштовх у спину і впав прямо на дорогу.