Останній страх

Розділ 42. Мет Пайн

Мет увійшов до кафе, приємний дзвін дверного дзвіночка нагадав йому ті часи, коли він був ще малим і вони приходили снідати сюди щонеділі. Пригадав, як Дені сидів перед височезною гіркою пенкейків, а мама виделкою відламувала собі шматочок. Дивно, що йому спадали на думку такі спогади.

У кафе, здавалося, усі принишкли, помітивши його, — так само, як і напередодні в барі. Після хвилинного мовчання відвідувачі тихенько загомоніли. Сьогодні на нього поглядали не приховуючись, повертали голови услід, ледве шиї не звертали. Він пробрався поміж столиками до ніші в самому кінці. Спеціальний агент Келлер сиділа за столиком, перед нею стояв кухлик із кавою, над яким вився пар.

Мет усівся навпроти. Власники кафе все ще скоса поглядали на нього.

— Доброго ранку! — привіталася Келлер.

— Доброго!

Вона поглянула на нього уважніше:

— У вас вигляд такий… втомлений, — промовила вона.

Тут вона не помилялася. Після зустрічі з Джессікою він проспав не більше двох годин. Прикрив рота рукою, позіхнув.

Підійшла офіціантка, наповнила Келлер спорожнілий кухлик і запитала, чи не бажає та ще чогось. Мет готовий був присягнутися, що то була та сама офіціантка з його дитинства. Навіть зачіска не змінилася. Але на Мета вона навіть не глянула, ніби його взагалі там не було.

Келлер зиркнула на Мета, її обличчя зашарілося. Він до такого не був готовий. Офіціантка навмисне не звертала на нього уваги.

— Мені теж кави, будь ласка, — сказав Мет. Він не був любителем кави, але того дня без неї йому довелося б важко.

Офіціантка невдоволено хмикнула. Повагалася мить, збираючись відмовити, але врешті мовчки наповнила і його кухлика.

— Ви впевнені, що хочете, щоб нас бачили разом? — запитав Мет у Келлер, коли офіціантка відійшла. — Врешті, ви тут харчуєтеся, все може трапитися.

Келлер сумно всміхнулася, оцінивши жарт.

— Як на мене, у них тут правило: жоден Пайн не повинен ступати ногою туди, де колись працювала Шарлот, — сказав Мет.

— Не думаю, що причина в цьому, — зауважила Келлер.

Мет запитально поглянув на неї.

Келлер поклала на стіл газету. На першій сторінці «Лінкольн Джорнал Стар» було фото Мета і поряд знімок Дені. У Мета чорні кола під очима, неохайна зачіска, стомлений вигляд. Можливо, навіть гірший, аніж сьогодні. То була фотографія з його студентського квитка. Він пригадав, що зробив її після веселої безсонної ночі у перший тиждень студентського життя, коли всі першокурсники просто очманіли на радощах, що вирвалися з-під батьківського контролю. Звідки газетники її викопали? Поряд із фотографією Мета розмістили знімок Дені. Якщо дивитися на них разом, можна подумати, що вони обоє злочинці. Правди в цьому мало, але на думку наштовхувало.

Найгіршим виявився заголовок: БРАТІВ ІЗ «ЖОРСТОКОЇ НАТУРИ» ПІДОЗРЮЮТЬ В УБИВСТВІ ЇХНЬОЇ РОДИНИ.

— Що за… — Мет озирнувся навколо, лише тепер усвідомивши, чим пояснюється вороже ставлення присутніх. — То це вони думають, що я…

Мет відчув, як у нього пересохло в горлі. Язик не повертався.

— Але ж я був у Нью-Йорку! А Дені у в’язниці, хай йому грець! Як вони тільки насмілилися… та я на них у суд подам!

Келлер терпляче чекала, коли його справедливий гнів уляжеться. Нарешті Мет замовк, втупившись поглядом у кухлик із кавою і намагаючись оговтатися після почутого.

— Мені дуже шкода, — сказала Келлер.

Мета охопила буря емоцій. Він намагався прочитати статтю, але не розумів змісту слів. Рядки стрибали перед очима.

— Мені справді шкода, — повторила агентка.

— Чому вони пишуть таке?!

— Не знаю. Стався витік інформації про те, що нещасний випадок, можливо, інсценовано — робота професіонала! — і що життя вашого батька було застраховано на незвичайно високу суму. Це і стало приводом.

Мет сковтнув, у горлі пересохло.

— Але ж це брехня! — Його голос тремтів від обурення.

— Я знаю, Метью, — сказала Келлер.

— Це правда, що нещасний випадок інсценовано?

Келлер завагалася.

— Ми ще не завершили розслідування, — відповіла вона, — але у нас є причини так вважати. Завтра похорон. І всі будуть думати… — Мет ледве утримався, щоб не схлипнути. Треба взяти себе в руки.

— Ось, випийте води. — Келлер підсунула Мету склянку з водою, і той залпом випив.

— Є ще дещо, Мете. Коли мексиканці повернули нам тіла ваших рідних, вони передали і їхні особисті речі. Хтось попередньо видалив усю інформацію з їхніх мобільних та ноутбуків. І йдеться не про помилку якогось місцевого копа під час стандартної інвентаризації. Чистку виконано так ретельно, що немає анінайменшої можливості якось відновити дані; навіть найкращі спеціалісти-комп’ютерники ФБР не змогли нічого витягнути. Той, хто з ними попрацював, знав, що робить.

— Але хто… і навіщо? — Голос Мета все ще тремтів.

— Не знаю.

— Ви вважаєте, що це якось пов’язано зі справою Дені?

— Я справді не знаю, що думати.

Мет ледве стримався, щоб не крикнути: «Та що ви тоді взагалі, в біса, знаєте?!» Але вини Келлер тут не було.

Ніби прочитавши його думки, Келлер сказала:

— Я знаю одне: після того як ваша сестра опублікувала в соціальних мережах відео з вечірки, вони з батьком вирішили податися до Мексики, щоб перевірити один слід.

— Про що ви говорите?

— У Меґі був однокласник, справжній комп’ютерний геній. Незадовго до подорожі вашої сім’ї до Мексики вона попросила його перевірити локалізацію одного телефонного номера, з якого дзвонили вашому батькові. Хлопець вияснив, що дзвінок був із Тулума, міста в Мексиці. До того ж ваш батько шукав про Тулум інформацію в інтернеті через Ґуґл.

— Так ось чому вони поїхали до Мексики! Щоб перевірити, чи не знайдеться якийсь ключ до справи мого брата?

Це пояснювало наспіх організовану подорож. І це було так схоже на тата й Меґі.

— А ще Меґі розпитувала свого однокласника-комп’ю­терника, чи можна здійснити відеодзвінок, але так, щоб здавалося, ніби дзвонить зовсім інша особа. Хлопець зробив для неї таке відео, де на її обличчя накладалося облич­чя іншої людини. Я його проглянула, виглядає дуже реалістично.

— Хочете, я вгадаю? — промовив Мет. — Ішлося про обличчя Шарлот.

— Звідки ти знаєш? — поцікавилася Келлер.

— Бо ходять чутки, ніби вона й досі жива. Що тоді біля струмка знайшли тіло іншої дівчини.

Келлер спохмурніла.

Мет продовжував:

— Отже, якщо хтось хотів заманити мою сестру — точніше, мого батька — до певного місця, він міг так вчинити, щоб переконати їх, що Шарлот жива.

— Можливо, — погодилася Келлер.

— Але навіщо змушувати їх їхати так далеко? І хто міг таке зробити? Навіщо?

— Не знаю. Я чекаю на результати огляду місця смерті та наявність можливих доказів.

— Яких доказів? Що…

— Я зможу сказати більше, коли отримаю результати. Можливо, їх взагалі немає. Але я також дала завдання Карліті Ескобар, співробітниці нашого консульства, з якою ви зустрічалися в Тулумі, дещо перевірити.

Мет добре пам’ятав круту на вдачу Ескобар, яка так прижучила мексиканського копа, що той враз підібгав хвоста, як шкідливий пес. У нього защеміло в грудях. То виходить, маленька Меґі теж шукала правду.

Келлер підсунула до нього планшет.

Мет поглянув на екран. Там було фото, що Меґі надіслала йому з Мексики.

— Ми збільшили зображення, — сказала Келлер.

Мет дивився на фотографію батька на дорозі в Тулумі, тінь від велосипеда, сліди від поту на футболці, ніби він щойно повернувся з велопрогулянки. Келлер доторкнулася двома зведеними докупи великим та вказівним пальцями до екрана і розвела їх, щоб збільшити зображення. За спиною в батька перед якимось будинком стояла парочка. І Мет побачив уперше.

— О боже! — видихнув він, і його серце забилося як скажене. У скронях застугоніло від викиду адреналіну в кров.

Меґі зовсім не збиралася фотографувати батька, а скористалася ним, щоб зняти парочку. Дівчина була дуже вродлива, одягнена в бікіні з шортами. І Мет підозрював, що в неї був оклахомський ацент. Незадовго до своєї смерті Меґі надіслала Метові фотографію Генк.

Але не це змусило серце Мета битися у шаленому галопі. Причиною був високий чоловік поряд із Генк. Він прикривав обличчя рукою, ніби хотів почухати лоба над бровою. Або просто намагався сховати обличчя, щоб його можна було побачити лише частково.

Але достатньо, аби розгледіти рубець від заячої губи.