Останній страх

Раніше

Еван щосили намагався вдавати незворушність, коли Лів повідомила йому, що йде на вечерю з отим. Вона просто намагалася допомогти. Та і Ной теж — принаймні так Еванові здавалося. Хоча альтруїзм Ноя завжди обмежувався перспективою власної вигоди. Це правда, що він був непримиренним адвокатом для Дені. Та не слід забувати, що така позиція сприяла ростові його політичного статусу і популярності серед виборців. До того ж відвернула увагу від факту, що саме його син влаштував ту незаконну вечірку. І не де-небудь, а в Ноя вдома.

До арешту Дені Еван ніколи не ревнував дружину до Ноя Брауна. Він вважав, що Лів бачить того таким, яким той був насправді, — лицемірним політиканом. Але Еван та Лів якось із часом віддалилися одне від одного, перш ніж Еван навіть устиг це усвідомити. А Ной, без сумніву, виділявся вродою та харизматичністю. І якщо вже бути чесним із самим собою, Еван таки занедбав себе. І тепер — ніде правди діти! — він заздрив цьому чоловікові. Він хотів знову зателефонувати Лів і сказати: «Ні, нікуди ти не підеш!» І щось було в голосі Лів таке, що змушувало його думати, ніби Лів навіть сподівалася, що він так і скаже. Що вона хотіла, аби він боровся за неї. Поставив її понад усе, навіть понад надію на помилування. То була одна з тих доленосних хвилин, коли він усвідомлював, наскільки не виправдав її сподівань.

Він узявся за телефон. Ну ж бо! Подзвони їй!

Але саме в цю мить почувся дзенькіт ключів у дверному замку, і до кухні влетіла Меґі. Вигляд у неї був захоплений, очі палали від захвату.

— Привіт, Меґі-дівчинко. А я щойно говорив із мамою.

— Як там дідусь? — запитала Меґі.

— Все ще завдає усім клопоту, але принаймні його залишать у будинку-інтернаті.

— Ти сказав мамі про поїздку?

— Я — ні, але здається, це вже встиг зробити хтось інший.

Меґі зашарілася й усміхнулася:

— Я не казала. Просто натякнула, що їй слід поговорити з тобою про Мексику. Що вона сказала?

— Небагато. Я не вдавався у подробиці. Сказав, що йдеться про сюрприз. Не хвилюйся, усе буде добре.

— Справді, татку? — Меґі всілася на стілець поряд із батьком.

— Що, «справді»?

— Справді все буде добре? Мені ця задумка здається дещо божевільною.

Еван реготнув:

— Треба ж мені якось підтримувати свою репутацію.

Меґі не сміялася. Той портрет божевільного, який створили Еванові автори фільму, ніколи не викликав у Меґі веселощів.

Він дивився на доньку і тішився усвідомленням власної причетності до народження на світ цієї незвичайної дівчинки. Він завжди знав, що вона особлива. Ще коли та була немовлям, Лів любила повторювати, що в їхньої донечки золоте серце. Вона росла, і разом із нею росла її доброта, що напов­нювало його власне серце гордістю. Ось де криється найбільша таємниця батьківства: ким виростуть оці малята? чи збудуться ваші сподівання, коли вони виростуть? чи справді їхня особистість остаточно формується у семирічному віці, як він десь читав? чи приживуться в них насаджувані батьками моральні принципи? чи все в їхньому житті може змінити якийсь несподіваний випадок? Як у тих численних детективних романах, які так любила читати Лів.

— Ніякий ти не божевільний, — перебила хід його думок Меґі.

Його знову накрило хвилею емоцій. Він так любив свою донечку! Він згадав жменю пігулок, які недавно запхав собі в рота. Як він міг…

— Перш ніж ми вирушимо, — заявила Меґі, — я хочу дещо тобі показати.

Вона вийняла з сумки ноутбук і поставила його на кухонний стіл:

— І якщо ти поглянеш на це і скажеш, що нам все одно треба їхати, я більше не заперечуватиму.

Еван зацікавився:

— Звичайно, люба. Що в тебе там?

Меґі поклацала по клавіатурі ноутбука. На екрані з’явилося відео. Вона натиснула на «пуск», і в Евана перехопило подих від побаченого кадру.

Шарлот. Жива. Стоїть на фоні полиць із комп’ютерною технікою. У знайомому одязі. І тут він збагнув. На ній була та сама толстовка, що й на Меґі.

Потім Шарлот сказала: «Татку, це я. Я знаю, що здається, ніби це Шарлот, але це я. І якщо таке можна втнути з гаража Тобі, то й той, хто тобі дзвонив, здатен це зробити».

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 9

«Розтрощувач»

ВСТАВКА — КАДРИ З ВИПУСКУ МІСЦЕВИХ НОВИН

Перед огородженою колючим дротом в’язницею стоїть журналіст.

ЖУРНАЛІСТ

— Сьогодні Боббі Рей Хаєс був визнаний винним у вбивстві сімох жінок, прокурори довели його причетність на основі схожості убивств. Але залишається відкритим питання, чи були у Розтрощувача інші жертви. Мені не дозволили увійти до в’язниці, щоб зустрітися із Хаєсом особисто, але ми можемо поговорити з ним телефоном. Попереджуємо глядачів, що наступні кадри не призначені для осіб із вразливою психікою та неповнолітніх.

ПЕРЕХІД КАДРУ до журналіста, який тепер сидіть в офісі перед мікрофоном.

ХАЄС (голос за кадром):

— То ви хочете знати, що я з ними зробив?

ЖУРНАЛІСТ:

— Ні, я хотів запитати, чи є ще й інші жертви.

ХАЄС:

— Коли мені було десять, материн дружбан водив мене до старого залізничного складу в Пенсильванії. Вона, дурна, так раділа, що у мене начебто з’явився батько!

ЖУРНАЛІСТ:

— Ви маєте на увазі Тревіса Феджина?

ХАЄС:

— Тревіс брав із собою їжі, пива і цілий мішок динь. Я ще й дивувався: на біса йому оті всі дині?! Але потім ми зійшли на п’ятий поверх і почали кидати дині й пляшки з даху. Тревіс побачив таке у якійсь нічній розважальній програмі. Ми реготали й розважалися, спостерігаючи, як вони розбиваються об цемент. Але потім Тревісу спала на думку ще одна гра…

ЖУРНАЛІСТ:

— Тревіс Феджин зник, коли вам виповнилося дванадцять.

Хаєс хихикає в телефон.

ХАЄС:

— Справді?

ЖУРНАЛІСТ:

— То ви…

ХАЄС:

— Отже, перша дівчина, вона їхала на велосипеді зі школи додому. Я заніс її нагору. Хочете дізнатися, що я зробив із нею, перш ніж скинути з даху?

ЖУРНАЛІСТ:

— Я хотів дізнатися, чи є ще й інші жертви. Надати вам можливість…

ХАЄС:

— Вона була така юна, така м’якенька, вона не розуміла…

Лунає голос ОХОРОНЦЯ вдалині.

ОХОРОНЕЦЬ (голос за кадром):

— Ану, негайно надінь штани, твою… (біііп)

Лунають іще крики і нарешті переривний гудок телефону.