Останній страх

Раніше

Лів змусила себе сьорбнути ще один ковток дешевої кави із забігайлівки, біля якої припаркувала машину в центрі Лінкольна.

Піднялася сходами до будівлі капітолію штату, пройшла через пост охорони і рушила до ліфтів, що вели до внутрішніх офісів вишукано прикрашеного приміщення. Пригадала, як уже приходила сюди два роки тому, відразу після виходу на екран фільму. Тоді вона приходила запитати в Ноя, чи не міг би він переконати губернатора Тернера, бридкого підлабузника із жаб’ячою пикою, який займав цю посаду протягом останніх тридцяти років, підтримати прохання Дені про помилування. Занадто сміливий крок, це правда. Але Ною виділили дуже важливу роль у «Жорстокій натурі» — непримиренного політика, що виступає за справедливість. Його вродливе обличчя з’являлося у кадрі в усіх десяти епізодах. Особливо режисерам подобалося знімати Ноя за кермом дорогою з Адейра до столиці штату, коли той натхненно розповідав про необхідність судової реформи. Його захист Дені та критика системи, що його засудила, лунали дуже переконливо.

І йому анітрохи не шкодило, що він був родом з Адейра. До виборів на пост віце-губернатора він був мером. Його син ходив до одного класу з Дені. Навіть більше: саме син Ноя влаштував ту вечірку, на якій Шарлот востаннє бачили живою. Більшість політиків зробили все, щоб відсторонитися від цього випадку, а Ной — ні. Лів не знала, чи він вчинив так через їхню давню дружбу, чи через почуття провини за вечірку, на якій Дені так багато випив, що не пам’ятав нічого, що сталося тієї ночі.

У документальному фільмі Ноя зобразили інтернетною зіркою, енергійним політиком-удівцем, який намагається витягти невинного з в’язниці. Жінки певного віку писали чимало неоднозначних коментарів щодо нього у Фейсбуку. Він брав участь у політичних дебатах, присвячених питанню несправедливого вироку та ув’язнення. Його навіть запрошували на кілька найпопулярніших політичних шоу, що доволі рідкісне явище для віце-губернатора пересічного штату.

Лів увійшла до Ноєвого офісу. У приймальні її привітала двадцятирічна красуня секретарка з професійною усмішкою на устах.

— Добрий день, — промовила Лів, — я Олівія Пайн. Сподіваюся, віце-губернатор Браун знайде хвилинку для мене.

Красуня втупилася поглядом в екран комп’ютера. Нарешті вона сказала:

— Я не можу знайти, на який час вам призначено зустріч.

— Насправді мені її не призначали. Ми — давні друзі. Я проїздом у місті. Ви не могли б передати, що Лів хотіла б із ним зустрітися?

Секретарка знову всміхнулася, цього разу не так привітно.

— Сідайте, будь ласка.

Через кілька хвилин з одного з кабінетів вийшов юнак, і Лів аж рота роззявила від несподіванки.

— Місіс Пайн?

Рукава сорочки юнака були закочені до ліктів, а сіро-голубі очі такого самого кольору, як і в батька, здивовано дивилися на Олівію.

— О господи, Кайле! Як ти виріс!

У Лів болісно защеміло серце. Побачивши Ноєвого сина, колишнього однокласника Дені, вона знову поринула у невпинний вир думок про те, «а що б було» та «а якби».

— Як ви? — запитав Кайл, і вони збентежено обнялися. Ной колись казав їй, що Кайл почувався винним, адже то він влаштував вечірку. Лів ніколи його ні в чому не звинувачувала, він тоді був ще дитиною. Староста класу, який організував свій перший акт непокори, аби справити враження на однокласників. Та й правда полягала в тому, що якби Дені з Шарлот не пішли на ту вечірку, то подалися б на якусь іншу. Лів та Еван постійно сварилися, дорікаючи одне одному, що прогледіли сина.

— Усе добре, — відповіла Лів, — а ти як? Працюєш із татом?

— Лише кілька годин на тиждень. Я вивчаю юриспруденцію в університеті.

— Це чудово, Кайле, просто чудово! — У Лів знову защеміло в грудях.

Кайл не запитав її про мету візиту, просто провів коридором до дверей батькового кабінету.

Ной підвівся з-за письмового столу і рушив назустріч:

— Яка несподіванка!

— Сподіваюся, приємна.

— Жартуєш?

Він обняв її. Обоє ніжно поплескали одне одного по спині.

— Бачу, ти вже зустрілася з нашим офісним хлопчиком для биття, — сказав Ной, поклавши синові руку на плече.

— Авжеж. Таке враження виникло, ніби тебе побачила на студентському фото.

— Але без патлів на потилиці, — засміявся Кайл.

— Що ти розумієш!? Тоді так модно було! Скажи йому, Ліві, яким я був красенем!

Почувши оте своє старе прізвисько, Лів ще більше розхвилювалася.

— Звичайно, він був твердо у цьому переконаний, — змовницьки підморгнула вона Кайлу.

— Я залишу вас наодинці з вашими спогадами, — промовив Кайл.

— Було приємно тебе побачити, — кинула йому Лів навздогін.

Ной провів її до зони відпочинку. Вона сіла в крісло з підлокітниками навпроти нього, у той час як Ной умостився на диванчику. Кабінет було обставлено зі смаком, якщо не брати до уваги своєрідну стіну слави. Десятки фотографій у рамках, на яких Ной був зображений у компанії різних політиків та видатних осіб. Її погляд зупинився на знімку Ноя із Джорджем Клуні, де обоє сиділи за довгим столом, як під час тематичної дискусії, і мали відповідно серйозний вигляд. Схоже, що «Жорстока натура» виставила під прожектори не лише родину Лів.

— Я чула, ти ідеш на підвищення, — сказала Лів.

Той задоволено ледве помітно усміхнувся.

— Якби я знав, що ти будеш у місті, — промовив Ной, — я б запросив тебе на обід. Або…

— Я не планувала, — відповіла вона, — але мій батько…

— О господи, сподіваюся, нічого страшного.

— Ні, він почувається добре. Правда, його хочуть викинути з будинку-інтернату, але зі здоров’ям непогано.

— Чому це?

— Бо завдає клопоту персоналу.

Ной реготнув:

— Нічого іншого від Чарлі я й не чекав. Мені теж колись дісталося від нього.

Лів усміхнулася.

— Я радий, що ти зайшла, — продовжив Ной, — я боявся, що після останнього разу…

Він замовк.

— Мені дуже шкода. Мені було не до того.

— Це я повинен вибачитися.

— Чому б нам не спробувати розпочати все спочатку?

— Мені б дуже хотілося, — відповів Ной.

Помовчав і додав:

— Знаю, що Верховний Суд відхилив апеляцію.

Лів кивнула.

— І ти, почувши, що мене скоро призначать губернатором, хочеш запитати, чи не допоможу я з проханням про помилування…

— Та ні, Ною, зовсім ні! — відповіла Лів. — Звісно, це було б чудово, якби ти зміг допомогти, але я прийшла не через це.

— Ні?

— Я прийшла просити про іншу послугу.

Ной посміхнувся. Його зуби здалися їй білішими, рівнішими, аніж раніше. «Порцелянові коронки», — подумала вона. Хай там як, але з віком він погарнішав. Час несправедливо грає на руку тим, хто має Y-хромосому.

— Моя сестра й директор будинку-інтернату довго думали і дещо придумали. Якщо згодом призначений новий губернатор зможе прискорити вирішення низки проблем із отриманням ліцензій на користь компанії — власника будинку, тоді вони, можливо, захочуть не брати до уваги деякі особ­ливості, скажімо, у поведінці мого батька.

— То це Деніс Ченґ тебе сюди направив.

— Я б сама не просила, але вони погрожують викинути його звідти. У нас немає іншого виходу. І я…

— Добре, — промовив він, — домовилися.

Лів не зрозуміла:

— Що ти маєш на увазі? Думаєш, ти зможеш допомогти?

— Ні, я хотів сказати, що буде зроблено, — сказав Ной. — Після відмови Тернера Ченґ уже кілька місяців не дає мені спокою зі своїми ліцензіями. Вони хочуть відкрити нові заклади, а їм не дають дозволу.

— Отже, правда? Ти допоможеш?

— Правда. Повертайся до нього і скажи, що наприкінці наступного тижня він отримає добрі новини. Але лише за умови, що твого батька залишать там до самої смерті.

— А що, коли… Ти впевнений, що це законно? Мені б не хотілося втягувати тебе у казна-що.

— Не хвилюйся. Просто передай йому, що за умови довіч­ного утримання твого батька наприкінці наступного тижня він отримає гарні новини. Якщо він відмовить, тобі доведеться змиритися, адже добрі новини надійдуть йому в будь-якому разі. Адже справу з ліцензіями вирішено два дні тому.

Його обличчя освітила широка усмішка.

— Яке щастя! Ти навіть уявити собі не можеш, яке полегшення я відчуваю. Не знаю навіть, як тобі дякувати за таку новину.

— Зате я знаю.

Лів запитально поглянула на нього.

— Ми з Кайлом та його подругою завтра вечеряємо разом у ресторані. Склади нам компанію, — сказав він.

— Не знаю навіть, — відповіла вона, — зі мною Томмі, та й із Сінді ми мало ще поспілкувалися, а в неділю нам уже їхати…

— Приводь їх із собою, — запропонував він.

— Мені треба поговорити із Сінді.

— Зробімо ось як, — Ной підвівся, пішов до свого столу, взяв ручку і щось написав на аркушику, — це номер мого мобільного. Поговори із Сінді і, якщо зможете, повідом. Я за вами заїду.

— У мене є твій номер, — відповіла Лів.

— Довелося змінити після виходу фільму, — пояснив він.

— Напевно, фанати не давали спокою?

— І не тільки фанати, — відповів Ной.

Лів поглянула на аркуш: якісний канцелярський папір для нотаток, з іменем Ноя та державним гербом угорі. За сім років це не змінилося. Точно на такому він того ранку написав записку, яку залишив на подушці в готельному номері, пояснивши, що йому довелося негайно повертатися додому, щоб владнати проблему з влаштованою його сином приватною вечіркою — тією самою, через яку її син загримів до в’язниці.