Останній страх

Розділ 45. Мет Пайн

— Він завжди такий? — запитав Мет, поглядаючи на діда, який байдуже сидів у старому кріслі в окремій кімнаті люкс будинку-інтернату. Мет із тіткою сиділи за малесеньким столиком, що розмірами нагадував столик з бістро. Кімната, яку займав дід, була значно більшою за ту, в якій він мешкав, коли Мет був хлопчиком. У кімнаті відчувався затишок завдяки родинним світлинам у рамках, кімнатним рослинам і меблям, які Мет пам’ятав з дитинства, бо їх перевезли сюди з дому. Що б там не плескали язиками про крутий норов тітки, про свого батька вона піклувалася як слід.

— Цього року його стан погіршав, — відповіла Сінді. — Але коли приїжджала твоя мати, він був при пам’яті. Вона завжди так діє на нього.

— Він знає?

Сінді заперечно похитала головою. Вона не сказала прямо, але Мет збагнув, що, як на неї, говорити дідові про нещастя не мало ніякого сенсу. Та Мет і не наполягав. Але хіба його дідусь не мав права знати, що його донька померла? Що його зятя більше немає? Що його двійко внуків загинули?

Почувся стук у двері, до кімнати зайшла санітарка. Вона усміхалася, поки не побачила Сінді.

— Вибачте, пані Форд, я не знала, що ви ще тут. Я можу зайти пізніше.

— А де Алвіта? — поцікавилася Сінді. — Я вже казала Ченґу, що моєму батькові не треба, щоб тут постійно товклися не знайомі йому особи. Йому до вподоби Алвіта. І мені до вподоби Алвіта.

— Вибачте, пані Форд. У неї сьогодні вихідний.

Сінді спохмурніла.

— Я зайду пізніше, — промовила санітарка і позадкувала до дверей. Мет не міг звинувачувати її у бажанні зникнути якнайшвидше.

Сінді повернулася до Мета:

— Мені треба з тобою поговорити.

— Звичайно. А про що?

— Про похоронні послуги.

Мет отримав уже від Сінді кілька десятків повідомлень щодо організації похорону і мимоволі здивувався про себе, що ще можна було тут обговорювати. Уже все вирішили, у найменших деталях: квіти, фотографії, які слід виставити, програма, оформлення жалобної зали. А щодо решти Метові було байдуже. Він здогадувався, що через обговорення цих дрібниць Сінді намагалася якось утамувати своє горе.

— Ной Браун хотів би, щоб поминки проходили у нього вдома, — сказала Сінді.

Мет замислився:

— Мамин студентський друг? Той тип із серіалу? А це не здаватиметься якось…

— Так, недоречно. Якщо щиро, Ной мені ніколи не подобався у молодості. Але тепер він губернатор штату. Завдяки його впливу у твого діда тепер така велика кімната. І я думаю, що твоїм батькам би цього хотілося.

— Ви впевнені? Я сумніваюся, що моєму…

— Ной нам потрібен, щоб помилували Дені.

Ось воно що. Справа брата завжди займала чільне місце у їхній родині за життя, а тому не слід дивуватися, що так буде й після смерті. Боротися з цим немає сенсу.

— Згода.

— І ще одне. Я знаю, що тобі не хочеться зараз говорити про це, але нам треба подбати про справи твоєї сім’ї. Будинок, кредитні картки, заповіт, страховий поліс на життя…

— Так і є, мені не хочеться говорити про це, — відповів Мет.

Події розвивалися значно швидше, аніж йому того хотілося, нагадавши йому про скандальну статтю в газеті, де натякалося на те, що він і Дені убили свою родину заради страхового полісу. Йому слід якось струснути з себе цю справу.

Він сказав, намагаючись говорити якомога м’якшим тоном:

— Після похорону, обіцяю.

Було очевидно, що Сінді хотіла щось заперечити, але стрималася. Вирішила змінити тему розмови:

— То чого хотіли оті покидьки Адлери?

Вона вже запитувала його про це дорогою в машині, але тоді він відмовчався.

— Здається, вони знімають сиквел, — промовив Мет.

Обличчя Сінді почервоніло від гніву:

— Я ніколи собі не пробачу, що погодилася дати їм інтерв’ю. Те, в якому світлі вони виставили твого батька. А тепер вони хочуть протягнути усіх через цю м’ясорубку вдруге?! Мене від них нудить.

В очах Сінді забриніли сльози. Мет уперше побачив у ній прояв якихось емоцій, окрім роздратування або люті, відтоді як прибув до Адейра. Він присунувся ближче до столу і накрив долонею її руку.

Сінді гірко посміхнулася:

— Ми з тобою — ще та парочка, хіба ні?

Мет не второпав, що вона мала на увазі.

— У нас нікого не залишилося, окрім старого, який нас не впізнає, і ще одного, молодого, якому до смерті сидіти у в’язниці.

Отим чорним гумором вона намагалася приховати власний біль.

— Ні, — заперечив Мет, — ми є одне в одного.

То були правильні слова — те, що слід казати за таких обставин. Але правда полягала в тому, що Мет почувався самот­нім. І сам себе питав, чи так почуватиметься завжди. Чи оті втрата й біль переслідуватимуть його протягом цілого життя? Чи зможе він колись оговтатися після усього? Мет поглянув на свого старенького дідуся, який порожніми очима втупився перед собою, і вирішив, що Сінді таки мала рацію. Дідусеві пощастило, що він ніколи не взнає правди.