Останній страх

Розділ 46. Сара Келлер

Після того як Сара подивилася відео у фермерському будинку з Адлерами, вона довго думала про двоюрідну сестру Шарлот і про гіпотезу, що Шарлот і досі жива. Але ця версія здавалася їй маловірогідною. По-перше, якщо Шарлот не вбивали, тоді хто та дівчина, яку знайшли з розтрощеним черепом біля річки? І як могли поліція та слідчі таке прогледіти? Можна припустити, що батько Шарлот поглумився над нею. І можливо, вона не була такою невинною лідеркою гурту підтримки футбольної команди, якою її зобразили в «Жорстокій натурі». Але це ще не означало, що вона жива. А навіть якщо так, як це може бути пов’язано зі смертю Пайнів?

Однак Келлер не збиралася заспокоюватися. Вона просто вичікувала. Чекала результатів аналізу ДНК, чекала на звіт аналізу обличчя чоловіка та жінки з фото, що Меґі Пайн надіслала братові, чекала новин від Карліти Ескобар. Отже, Келлер вирішила, що було б непогано перевірити, чи Шарлот дійсно давно поховали і саме її тіло покоїться на цвинтарі.

Надумавши викопати тіло, Келлер почала міркувати, яким чином краще це здійснити. Ясно, що її гіпотезу найліпше перевірити, заручившись підтримкою тих, хто працював над цією справою. За звичайних обставин їй слід би було зв’язатися з місцевими слідчими. Але їм і так перепало на горіхи після виходу серіалу, і з тих пір вони тримали оборону, не підпускаючи нікого до себе. Залишалися адвокати Дені. Не отой хіпі, що захищав його на першому засіданні, якого у серіалі виставили повним недоумком, незважаючи на скажені гроші, що Пайни йому заплатили. І не нові адвокати щойно з університету, що вели апеляцію, які Адлерам здалися занадто нудними для сиквелу фільму. Келлер хотіла поговорити з Луїзою Лестер, відданою своїй професії юрисконсульткою, яка вела справу Дені до слухання в суді. І яка була, судячи з усього, досвідченою адвокаткою.

Келлер припаркувала свою орендовану автівку перед торговим центром Північної Омахи. Там розташовувалися офіс зі споживчого кредитування, супермаркет і манікюрний салон. Вона ще раз перевірила адресу в мобільному, щоб переконатися, що приїхала куди слід. Так, усе правильно. І тут вона побачила його у дальньому кінці: просте приміщення зі скляною вітриною та маленькою вивіскою з написом «СЛУЖБА КОНТРОЛЮ ЗА СУДОВИМИ ПОМИЛКАМИ».

Келлер застала Луїзу Лестер за захаращеним купами документів письмовим столом. У приміщенні не було окремих кабінетів, роздільних перегородок чи навіть кубіклів. Просто велика загальна кімната з десятком робочих місць, де стояв гамір від розмов та клацання по клавіатурах. Вона чимось нагадала Келлер зал для преси, як у давні часи.

Однак журналістів тут не було. Служба контролю за судовими помилками існувала на ентузіазмі волонтерів: студентів юридичних факультетів, юристів-пенсіонерів, активістів — борців за соціальну справедливість. Через це Келлер вирішила, що він працює суботами. Вона відчула, що атмосфера у приміщенні доволі наелектризована.

— Дякую, що знайшли для мене час, незважаючи на попередження в останню хвилину, — перепросила Келлер. Хоча вибачитися слід було б раніше.

Лестер ввічливо усміхнулася. На ній не було макіяжу, а заношений костюм був завеликий для її статури. Келлер могла лише припускати, що за таким непривабливим прикидом ховається справжня красуня. Уся її зовнішність не говорила, а просто кричала: «У світі є набагато важливіші речі, аніж піклування про свою зовнішність».

— Треба ж такому статися тоді, коли здавалося, що для Пайнів гірше вже бути не може, — промовила Лестер сумно. Це наводило на думку, що вона ставилася до цієї втрати не тільки як професіонал.

— Ви добре їх знали?

— Більше Евана. Він був нашим пристрасним захисником. Чудова людина.

— Я бачила його в серіалі. Його поводження здалося мені дуже щирим.

Лестер кивнула.

— А оті кляті кіношники виставили його неврівноваженим божевільним. Я б нізащо не погодилася на участь у фільмі, якби знала, що вони з ним зроблять. У них вистачило нахабства запитати, чи не захочу я взяти участь ще й у сиквелі, на що я відповіла, щоб запхали собі свій фільм… — Вона перевела подих, стримуючись, щоб не сказати зайвого. Ніби то було її давнім, засвоєним з дитинства способом стримати свою запальну вдачу. — Вибачте, Адлери не належать до моїх любимчиків. Еван — той був справді гарною людиною, таких на світі мало. Він не заслуговував на те, що вони з ним вчинили. Джуді й Іра — вони просто використали його у найгірший спосіб. Плювати їм на нього, на Дені чи на тисячі інших невинно засуджених. Їм потрібні лише рейтинги від перегляду. До біса правду! Їм головне — видати сенсаційну історію.

— То ви вважаєте, що увесь фільм — просто придумана історія?

— Навіть не сумніваюся.

— Але ж ви захищали інтереси Дені Пайна.

— Звісно. Але зовсім не через висмоктані з пальця теорії, про які йдеться в серіалі. Я захищала його, тому що його визнання своєї вини сміхотворно малодостовірне. У мене є ще зо два десятки інших справ, де ситуація ще гірша. Але оті діти — не білошкірі футбольні зірки, а жертви — не вродливі білошкірі дівчата…

Очі Лестер гнівно блищали. В них палав вогонь завзяття. Келлер зазвичай мало захоплювалася борцями за справедливість. На її думку, вони часто страждали на однобоке бачення ситуації, вбачали змову там, де її не існує. Перший приклад, що спадав на думку, — схованка Адлерів у фермерському будинку. Та коли вона зараз поглянула в очі жінці, що сиділа навпроти, їй чомусь закортіло, щоб і її близнюки в дорослому віці жили так само пристрасно і небайдуже.

Лестер продовжувала:

— Отже, ви хочете дізнатися, чи я справді вважаю, ніби Шарлот убив Невідомий Гість або Боббі Рей Хаєс чи якийсь бабай? Ні, не вважаю.

— Чому?

— Версія Невідомого Гостя ґрунтується на туманних спогадах одного з підлітків, який був на вечірці. Він тоді випив, згодом у результаті аварії зазнав мозкової травми, а тому перевірити правильність його свідчень неможливо. До того ж дивно, що ніхто інший не помітив дорослого незнайомця на учнівській вечірці. А свідчення очевидців не вважаються юридично надійними. Ви — з ФБР, а тому мусите знати.

— Мені відомо багато випадків, коли результати ДНК доводили хибність свідчень очевидців, — відповіла Келлер, намагаючись упіймати хід думки Лестер.

— Приблизно сімдесят відсотків. Сім із десяти осіб, засуджених у результаті хибних свідчень очевидців, звільнили за даними ДНК. Більшість із них…

— Ті, які визнали себе винними, не скоївши злочину, — договорила за неї Келлер, скеровуючи хід розмови у потрібне їй русло. Келлер ніяк не могла відірвати погляду від постера, що висів на стіні за столом Лестер. То було бентежне чорно-біле фото прив’язаного до електричного стільця чорношкірого юнака, по ще округлих, як у підлітка, щоках якого текли сльози в той час, як хтось затягував під його підборіддям ремінець завеликого для нього металевого шолома. Під знімком було написано:

ДЖОРДЖ СТІНЕЙ МОЛ.

СТРАЧЕНИЙ У 1944 РОЦІ У ВІЦІ 14 РОКІВ

ЗА ВБИВСТВО ДВОХ ДІВЧАТ

ВИПРАВДАНИЙ У 2014 РОЦІ

Келлер змусила себе відірвати погляд від фотографії. Треба зосередитися.

— То хто, на вашу думку, насправді убив Шарлот?

Лестер хмикнула:

— Знаєте, я більше не попадуся на цю вудку. І вам не раджу. Повірте, це зруйнує вам життя.

Справа Дені коштувала Лестер чимало зусиль і нервів. Келлер пам’ятала сповнену драматизму сцену з фільму, де Лестер виступала в суді під час розгляду апеляції, її зважений і разом з тим емоційний заклик встановити справедливість.

— Голову Шарлот розтрощили так само, як і відомим жертвам Хаєса, — сказала Келлер.

— Так воно і є. Про деталі скоєних Розтрощувачем убивств у канзаських газетах багато писали до смерті Шарлот, — відповіла Лестер. — І канзаська поліція звернулася з офіційним запитом до Небраски та інших сусідніх штатів, сподіваючись ідентифікувати інші жертви, що й допомогло вийти на Хаєса. Слідчому, який вів справу Дені, мали надати інформацію, що надійшла у відповідь на запити, і відзначити схожі риси з убивством Шарлот. До того ж інформація про кілера, який трощить черепи дівчатам, була у загальному публічному доступі.

— Тоді чому адвокат, який захищав Дені в суді, не звернув на це уваги?

Лестер стенула плечима:

— Він ніколи раніше не займався справами про вбивство і конкретно влип. Але каже, що детально вивчав справу. І що йому надсилали ще й анонімну інформацію. Саме для таких випадків судова система передбачає процедуру захисту після винесення вироку. Я вважаю, що він просто-напросто прикривав свій зад. Але якщо послухати його версію, він не надав суду доказів на користь Дені, тому що в експертно-кримінальних даних були суперечності. Хаєс нападав на жертв із наміром зґвалтування. Він убивав їх, трощив їм череп, можливо під час сексуального акту. А в Шарлот ніяких слідів сексуального насильства не знайшли. Судмедексперт зробив висновок, що вона зазнала одного удару по голові незадовго до того, як їй проломили череп.

Келлер відчула, як її охоплює гнів упереміш із нудотою.

— То ви вважаєте, що хтось намагався обставити усе так, ніби убивцею був Хаєс?

Такі обставини передбачали планування, чого аж ніяк не можна було чекати від п’яного підлітка, який убив свою дів­чину в нападі гніву.

Лестер відповіла:

— Хаєс зізнався в усіх інших убивствах, за які йому винесли найвищу міру покарання, але й досі заперечує, що убив Шарлот. Навіщо б йому це робити?

— А що ви скажете про детектива Семпсона? Якщо вірити Адлерам, перед смертю він збирався поділитися з ними якоюсь сенсаційною інформацією. Щось про аналізи крові.

— Та ну! Як зручно! Навіть якщо це правда, що він хотів піти до Адлерів, хоча я вважаю це доволі сумнівним, оскільки вони фактично зруйнували йому життя, його свідчення не викликали б особливої довіри. Якщо він і шукав зустрічі з ними, то лише для того, щоб відбілити власну репутацію. Ще до ваших слів я бачила у соціальних мережах безліч пліток про те, що насправді його вбили.

Келлер ніяк не могла вирішити для себе, чи то в Лестер абсолютно свіжий погляд на справу, чи то через багаторічну роботу над нею так зачерствіла, що взагалі відкидала будь-які теорії, що могли б пояснити вбивство Шарлот. Саме тому їй не хотілося переходити до наступного запитання.

— Якщо згадати про теорії змови, є в них наріжний камінь, принаймні у випадку з Адлерами…

— Що Шарлот жива, — промовила Лестер, перш ніж Келлер устигла закінчити фразу. Лестер важко зітхнула, ніби даючи зрозуміти: «Ви ж не сприймаєте це серйозно?»

— Послухайте, я розумію, для вас мої слова пролунають дивно, але мені доведеться запитати.

Лестер кивнула.

— Мені б дуже хотілося, щоб Шарлот була жива, але вона померла. Адлерам про це невідомо, і під час судових засідань про це не згадувалося, але Шарлот на тілі мала особливу мітку. Малесеньке татуювання у формі серця на сідниці. То була вона.

Келлер важко зітхнула. Вона розуміла, що та гіпотеза була божевільною, що так і могло все закінчитися, однак її охопило розчарування.

— Хочете пораду, агентко Келлер? — запитала Лестер, і в цю мить на її столі задзвонив телефон.

Келлер кивнула.

— Не перетворюйте убивцю Шарлот на свою забавку. Я сама раніше на певний час звернула на ту криву доріжку, що ледве не зруйнувало мені життя.

— А що, як можливість дізнатися, що сталося із Шарлот, — це єдиний шлях зрозуміти, що трапилося з Пайнами? — спитала Келлер.

Лестер обіперлася ліктями об стіл, хруснула пальцями:

— Що ж, тоді вам гаплик, агентко Келлер. Повний гаплик.