Останній страх

Розділ 17

Після того як кіношники вийшли з її кабінету, Келлер організувала все так, щоб краплю крові на листку проаналізували і прогнали через CODIS. Потім повернулася до вивчення матеріалів папки на своєму столі. Їй ніяк не вдавалося зосередитися, в голові вирували думки: невже нещасний випадок із Пайнами інсценовано? І якщо так, кому потрібна їхня смерть? Чи могло так статися, що Еван Пайн випадково отруїв газом свою родину, а потім наклав на себе руки? Чи то вчинив якийсь зловмисник? Хтось третій, хто вирішив видати це за нещасний випадок? Але хто і чому? Чи може це якось пов’язуватися зі справою відмивання брудних грошей компанією «Марконі»? І якщо був хтось третій — найманий кілер, як то вважав детектив Адлерів, — яким чином могло статися, що виконавець так ретельно прибрав місце злочину за собою, але залишив власну ДНК? І чому в нього текла кров? Можливо, між Еваном та кілером сталася сутичка й Еван його поранив?

Їй слід було перерватися на деякий час, заспокоїтися. Вона не кіно знімає, як Адлери. Їй слід діяти обережно, методично, усе перевірити. Спершу вона отримає результати тесту ДНК, проведе аутопсію тіл, займеться опитуваннями. А до того часу переглядатиме матеріали папки.

Жінка неуважно гортала сторінку за сторінкою, аж поки їй в око не впала якась дрібниця. За два дні до поїздки до Мексики дівчинка-підліток, Меґі, дезактивувала усі профілі Дені Пайна у соціальних мережах. Уже через кілька хвилин Келлер дізналася чому: дівчинка стала жертвою кібербулінгу. Десь біля другої ночі на неї вилили цілий шквал повідомлень у мережі — брудних та образливих. Найзлішими виявилися написані юнками приблизно одного з нею віку. Що їх викликало? Келлер передивилася нові пости на сторінці «Свободу Дені Пайну» у Фейсбуку. Останнім виявилося відео, яке Меґі назвала «доказ».

Келлер якраз зібралася його подивитися, коли задзвонив робочий телефон на столі. Вона поглянула на старомодний дисплей телефона, де відображався номер. Дзвонив її бос, Стен Веб.

— Спеціальний агент Келлер, — відповіла вона офіційним тоном. Стен не любив панібратства в роботі, а тому Келлер зазвичай тримала дистанцію.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною до Вашингтона, — заявив він без зайвих преамбул. Стен ніколи не брав її з собою до головного управління, а тому для жінки його слова виявилися цілковитою несподіванкою.

— Звичайно. Коли треба…

— Негайно, — відповів Стен таким тоном, ніби ліпше б утопився, аніж поїхав до високого керівництва.

— Сьогодні? — перепитала Келлер, і їй усе похололо всередині. Кому кортить їхати до Вашингтона в компанії боса, щоб тебе там розпікало на всі лади вище начальство? До того ж доведеться провести більше часу далеко від Боба й близнят. — Щось трапилося?

— Ви ж знаєте, як то зазвичай буває. До службовців у провінції нікому немає діла, аж поки не зателефонує якийсь журналюга і не поцікавиться, як ідуть справи з тим чи іншим розслідуванням.

— Це щодо справи Пайнів?

— Здається, що так. Я убив би Фішера за те, що втягнув нас. — Фішером звали вашингтонського боса Стена, який відповідав за координацію роботи місцевих агентів ФБР усього східного узбережжя, несамовито вислужувався перед своїм керівництвом і через це втягнув їх у справу Пайнів. — Підготуйтеся до того, що вам, можливо, доведеться коротко проінформувати заступника голови управління щодо розслідування. І стосовно справи з «Марконі» — теж.

— Добре. Коли нам виїжджати?

— Десять хвилин тому. Полетимо приватним рейсом. Виліт о чотирнадцятій нуль-нуль.

Стен завжди висловлювався з армійською точністю, а тому Келлер подумки переклала на звичне їй «о другій по півдні». Поглянула на ручний годинник. У неї лише година на підготовку і збори. Часу на повернення додому не залишалося, але вона завжди тримала на роботі дорожню сумку з необхідним. Вона часом подорожувала у робочих справах, але ще ніколи — приватним літаком ФБР. Хтось у Вашингтоні ставився до справи Пайнів серйозно.

І це навіть без доказів насильницької смерті решти родини.

***

За кілька хвилин до другої Келлер підіймалася вузькими східцями «Гольфстріма». Намагалася приховати власне збентеження, викликане хвилюванням через перший у своєму житті політ приватним реактивним літаком. Повсякденна робота у ФБР нічим не нагадувала оте, що показують по телевізору, як у фільмах «Criminal Minds» або «CSI», де агенти знай собі гасають туди-сюди на літаках, полюючи на кілерів. У відділі з розслідувань фінансових злочинів вона зазвичай пріла над паперами, аналізувала дані, писала звіти, час від часу зустрічалася з представниками фінансових установ, щоб отримати з їхніх загребущих рук виписки з банківських рахунків. Вона оглянула малесенький салон. Якщо чесно, той не справдив її очікувань. Звісно, краще летіти приватним, аніж звичайним, рейсом. Ніякого тобі тривалого очікування у черзі, ніяких середніх місць. У неї було окреме місце з робочим столиком. Але ніякого тобі люксу. Літак чимось нагадував старенький міжміській автобус для тривалих подорожей: пошарпаний декор, затерте пластикове покриття. Стюардесою виявилася пишнотіла жіночка у дешевій формі з поліестеру.

Стен усівся на своє місце, на зручній відстані від кабіни. Він був у строгому костюмі, коротке волосся ретельно зачесане, сучасні окуляри без оправи. Якщо не знати про його службу у ФБР, його запросто можна було прийняти за директора якоїсь компанії або німецького банкіра.

Стена й Келлер важко було назвати друзями. Як на Келлер, ішлося про щось значно краще. Для неї він був керівником, який цінував за результати роботи, а не за особисті якості. Не мав упередженого ставлення, не мав улюбленців і не покривав промахів. Говорив прямо і не тримав каменя за пазухою. Якщо помічав помилки, так і казав. Але на нього завжди можна було покластися у скруті. Його єдиним недоліком, якщо це можна так назвати, був страх перед Фішером та головним управлінням. Навіть не страх. Правильніше було б назвати це самозахистом. За той час, що Келлер пропрацювала у ФБР, вона не мала сумніву: бюрократи з Вашингтона не вагаючись кинуть тебе під колеса автобуса, якщо це у їхніх інтересах. Не лише кинуть, а ще й переїдуть, а потім здадуть назад і переїдуть ще раз, аби упевнитися, що справу виконано як слід. А тому від їхніх дзвінків треба було підскакувати і мчати щодуху, щоб продемонструвати отим вискочкам належну, з їхнього погляду, повагу.

Як тільки літак злетів, Келлер коротко виклала Стенові усе, що дізналася про смерть Пайнів. Здавалося, його дивував гамір навколо цієї справи.

— Ви не бачили серіалу? — запитала Келлер.

Той заперечно хитнув головою. Нічого дивного. Вона підо­зрювала, що Стен належав до тієї когорти людей, у яких взагалі не було вдома телевізора.

— Я читав статтю у «Таймсі» вранці, — промовив він. — Заступник голови сказав, що президент зацікавився, тому що його донька неймовірно захопилася цією справою.

Келлер уважно поглянула на свого боса, намагаючись второпати, чи той не жартує. У Стена було доволі химерне почуття гумору.

— Від хлопця нічого не чути? — запитав Стен.

— Надіслав повідомлення, що службовець консульства, який мав зустріти його в аеропорту, так і не з’явився, а тому він вирішив добиратися до поліції самотужки.

— От нероби кляті! Нам потрібні їхні тіла. Ця справа і так у центрі загальної уваги, а якщо за результатами розтину тіл ще виявиться, що їх убили…

— Мені лише раз зателефонував службовець консульства, якому довірили цю справу. Він називав мене «любонько» і заявив, що я нічого не тямлю в тому, як у них там вирішують такі справи і що він сам про все подбає. Я надіслала йому повідомлення і запитала, що за чортівня там відбувається.

Стен кивнув:

— Кляті бюрократи! І цей теж із їхньої гвардії. Сподіваймося, що хлопчина якось управиться. Якщо місцева влада спробує чинити йому перепони, я зателефоную до посольства і запитаю, чи наші люди в Мехіко не в змозі йому допомогти.

Через годину Келлер уже сиділа у таксі поряд зі своїм босом і поглядала у вікно. На відміну від похмурого Манхеттена, у Вашингтоні стояла чудова весняна погода, мармурові адміністративні та урядові будівлі сяяли на сонці, а пам’ятник Вашингтону гордо здіймався у яскраво-блакитне небо. Таксист нарікав на жвавий дорожній рух і пояснив, що вони приїхали якраз у розпал сезону цвітіння сакури.

— Я ніколи не розумів усього оцього гармидеру через якісь там рожеві квіточки! — додав він, раз у раз тиснучи на клаксон, поки вони з равликовою швидкістю просувалися вздовж Дванадцятої вулиці.

Келлер подумала про свою сім’ю. Треба якось усім разом сісти на потяг і приїхати до Вашингтона. Нехай діти побувають у музеях, погуляють по Національній алеї, поїдять морозива, покатаються на каруселях. Оце й усе, що Келлер знала чи хотіла знати про Вашингтон.

Нарешті вони доїхали до штаб-квартири ФБР, похмурої будівлі, що знавала кращі часи. Розмови про те, щоб перевести ФБР до нового будинку, велися вже давно, але політики (хто ж іще?!) завжди ставали на заваді. Таксист висадив їх на Дев’ятій вулиці, Келлер з ним розплатилася. Таким було правило у ФБР: за таксі має платити молодший з агентів, незалежно від його чи її чину. Вона уявила собі Стена у ролі федерала, який супроводжує свого керівника Фішера з так само зачепленим самолюбством.

Згодом їм довелося пройти через кілька рівнів безпеки — перевірка паспорта, тамбури-шлюзи, перевірка робочих посвідчень, — перш ніж опинитися у приймальні заступника голови ДеМартіні. Через деякий час до них вийшов кругловидий службовець, коротко кивнув Стенові й Келлер і сказав:

— Ходімо зі мною.

Вони ледве за ним встигали. Заступник голови був високим чолов’ягою, під два метри, що автоматично пересувало його на вищий щабель у обтяжених тестостероном федеральних органах правопорядку.

— Через сім хвилин у мене брифінг у голови щодо загиблої родини. Що нам відомо?

Стен розпочав, його звіт був точним, як швейцарський годинник.

— Молодші діти були на весняних канікулах. Квитки купили в останню мить, практично за день до від’їзду. Схоже, померли вони на третій день. У середу. Бо з того дня уся їхня активність у соціальних мережах завмерла. Вони не з’явилися на зворотний рейс через кілька днів. Їх знайшла прибиральниця фірми-власниці, яка прийшла прибрати перед прибуттям нових гостей. Мексиканці вважають, що стався нещасний випадок.

ДеМартіні похитав головою:

— У вашому емейлі ішлося щось про підміну?

Келлер намагалася вирівняти дихання після швидкої ходи. Виклала інформацію коротко і ясно, так само, як Стен. Тільки факти, пані.

— За вихідними звітами, причиною смерті був витік газу. Але місцеві органи влади не виявляють анінайменшої готовності до співпраці. Нам і досі не видали тіла, але ми уважно вивчили фото місця подій і прийшли до висновку, що його інсценовано.

ДеМартіні завмер, примружився, чекаючи, коли Келлер пояснить свою думку.

Келлер розповіла йому про візит Адлерів, про фотографію матері з перевернутою догори книжкою, про синці на зап’ястях у дівчинки, сліди крові батька.

— А чому ми не пошлемо туди наших судових експертів? Або не заберемо тіла? — промовив ДеМартіні. Звісно, його запитання мало риторичний характер, але його тон безумовно свідчив про те, що йому не до вподоби, що якісь там кінош­ники обійшли Федеральне бюро розслідувань.

— Через місцеві органи влади. Вони не співпрацюватимуть із нашими представниками і відмовляються видавати тіла без запиту від родичів. Ми відправили туди сьогодні єдиного сина, що залишився живим.

— Невже наші люди з Держдепартаменту не могли розібратися з усім цим лайном?!

— Я не певна, що вони взагалі намагалися це зробити, — відповіла Келлер.

Стен стривожено зиркнув на неї; краще б вона цього не говорила.

— Хай їм чорт! — вилаявся ДеМартіні. Виловив із кишені мобільний, потицяв по клавішах.

— Дайте мені Браяна Кука з Держдепартаменту, — гаркнув він у телефон. — Я знаю, скажіть йому, що це дуже важливо.

Зачекав хвилину.

— ФБР, що у вас там робиться?!

Заступник голови знову рушив по коридору, і Келлер зі Стеном поспішили слідом:

— Послухайте, я зараз пришлю до вас двох агентів, яким потрібна ваша допомога. Зробите? Так, протягом години.

Послухав хвилинку, реготнув у відповідь на якийсь дотеп і додав:

— За мною боржок. Може, поганяємо м’ячі в Чеві за нагоди? Я скажу Надін, щоб вписала до графіка зустріч у гольф-клубі. — ДеМартіні поклав мобільний у кишеню, знову зупинився, цього разу вже перед дверима приймальні голови. — Фішер щось згадував про зв’язок батька з однією зі справ, яка у нас в роботі?

— Батько працював на компанію «Марконі». Його звільнили за кілька тижнів до подорожі в Мексику, — сказав Стен.

ДеМартіні труснув головою, намагаючись уторопати.

— Ми пасемо «Марконі» вже два роки. Відмивання грошей і все таке. Компанія проходить через банк картелю «Сіналоа».

— То ви у них іще не були?

Келлер хотіла було відповісти, попередити, що поява поліції в «Марконі» зведе нанівець два роки їхніх зусиль, але Стен її випередив:

— Завтра вранці сходимо, щонайперше.

— Тримайте мене в курсі. Адміністрація, — ДеМартіні тяжко зітхнув на цьому слові, — дуже цікавиться цією справою. І я не хочу отримувати новин про неї з газет.

— Зрозуміло, — кивнув Стен.

— Кук із Держдепартаменту допоможе вам з усім, що стосується Мексики. Ідіть до нього на С-стріт. І надішліть мені звіт, як тільки побуваєте в «Марконі» і витрусите з них усе.

Стен та Келлер кивнули, а ДеМартіні повернувся і штовхнув масивні темні двері, що вели до розкішного кабінету голови ФБР, навіть не кинувши їм «до побачення» на прощання.

Келлер поглянула на Стена:

— Три тисячі кілометрів для шестихвилинної розмови.

— А ви хотіли засідання на дві години? — відповів Стен.

Вони сіли у ліфт і спустилися на перший поверх.

— Ви мене здивували щодо «Марконі», — сказала Келлер. — Я маю на увазі, що ми до таких дій не готувалися і це могло б викликати певні небажані наслідки. Адже як тільки вони здогадаються, що ми їх пасемо, то негайно почнуть знищувати документи. І вся наша попередня робота піде нанівець. У нас немає ані найменших підстав уважати, що смерть Пайнів якось пов’язана з «Марконі» або картелем.

Стен поглянув на Келлер своїм звичайним красномовним поглядом, у якому читалося: «Ви ж бо не хочете засмутити доньку президента, правда?»